Як повідомляла «ТК», кіновідеофестиваль «Відкрита ніч. Дубль 12», що пройшов у ніч із 28-го на 29 червня у Києві, визначив переможців. На подію відгукнулися одразу двоє наших авторів – Наталія Лигачова запропонувала читачам враження Детектор медіа, який, до того ж, був членом журі цьогорічного фестивалю; а в цій публікації наш автор Андрій Кокотюха тішиться зі спроб молодих кіномитців бачити в життєвих труднощах позитив і дивується бажанню журі «Відкритої ночі» лишатися в похмурих 90-х.

 Програма кінофестивалю «Відкрита ніч» вже третій рік поспіль транслюється наживо по Першому національному каналу (ефір 28 червня, 22.00–4.00). Але ваш автор переконався вже не раз: для повноти картини краще сидіти безпосередньо на переглядовому майданчику – на літописній горі Уздихальниці, поряд із Замком Ричарда, що на Андріївському узвозі. Довкола тебе – автори фільмів, їхні друзі, друзі друзів. Більшість із них – студенти, котрі хочуть робити кіно. І їхня жива реакція на кожен наступний фільм, як на мене, об’єктивніша за sms-голосування та рішення високого журі.

 Моє здивування від результатів дванадцятої «Відкритої ночі» виявилося зворотно пропорційним здебільш приємному враженню від фільмів-конкурсантів. Тематика студентських та професійних короткометражок не змінилася: самотність людини в шаленому, шаленому, шаленому світі, соціальні проблеми, проблеми поколінь. Але сім років тому ці теми вирішувалися у понуро-чорнушному форматі, від якого віяло радісною та модною «безнадьогою» часів перебудови і приреченою безвихіддю «лихих 90-х». Два роки тому вселенську печаль урівноважило помітне бажання не звинувачувати в усіх бідах зле довкілля, а шукати проблему в собі. Причому іронія, самоіронія та гумор, переважно чорний, у роботах ставали дедалі помітнішими. Цього року сміх остаточно забив сльози.

 Проте подібний підхід – тобто, налаштування на позитив, коли ситуація, в якій опинилися герої, загалом негативна – чомусь не влаштував високе журі. І тут справа навіть не в смаках. Відомо, що кожен конкурсант, у якому б фестивалі чи конкурсі він участі не брав би, хоче якщо не порвати всіх, то хоча б здобути якусь відзнаку. Розуміючи, що обрані ним художні прийоми не подобаються журі, він наступного разу наступить на горло своїй пісні. І зліпить злободенну кон’юнктуру, аби лиш пробитися в переможці. Традиційно надаючи перевагу горю та сльозам у чистому вигляді, журі аж ніяк не сприяє розвитку «позитивного» мистецтва.

 Дивіться самі. Глядачі бурхливо реагували на восьмихвилинний анекдот Олександра Бикова «Одне бажання, або Різдвяна казка». Аплодували двадцятихвилинній комедії «а-ля Тарантіно» «Новий рік» Віталія Сапуна. Буквально шаленіли від двадцятихвилинного мовчазного бенефісу Віктора Андрієнка в фільмі Ігоря Письменного «13-й кілометр». Всі ці стрічки розповідали про самотність та комплекси людини: відповідно, юнака, розлученої жінки та залізничника на окремо взятому перегоні. Та лейтмотив «усе буде добре» так чи інакше проскакував усюди. Тим не менше, Гран-прі «Відкритої ночі» – фільм «Отроцтво» Дмитра Сухолиткого-Собчука: сумна чорно-біла історія про те, як розлучаються люблячі серця.

 Призи за найкращий ігровий фільм отримали сумна стрічка «Як тато і мама розпрощалися у три раунди» Максима Буйніцкі і дуже сумна, я сказав би – депресивна робота Мар’яни Бушан «Вирвані листки». Хоча анекдот «Одне бажання…» й отримав спеціальний приз, проте поруч із ним аналогічну нагороду дістала професійна в усіх значеннях стрічка Віталія Потруха «Закон» – історична небагатослівна драма про те, як петлюрівці стратили хлопчика. При тому, що петлюрівці в нинішньому інформаційному просторі вже не вороги України, хоча й вороги радянської влади.

Про подальше зростання переможців говорила на відкритті голова Держкіно України Ганна Чміль. Зокрема, вкотре наголосила: «Головна проблема нашого кіно – доступність до глядача». Тобто, його, кіно, глядач не бачить. І тут же пообіцяла: найкращі дебютанти, відзначені «Відкритою ніччю», дебютуватимуть за держаний кошт.

 А що, від цього їхнє кіно стане доступнішим для глядача? Якщо фільми «Відкритої ночі» ще хоч показують по телевізору, а цього року – в кінотеатрі «Київ», Ржищеві та Старих Петрівцях, то держане кіно, ці самі дебюти, фінансовані з бюджету, здебільшого кануть у Лету. Їх, на відміну від фестивальних короткометражок, неможливо побачити ніде. Навіть по телевізору, навіть у незручний час. Хіба Катерина Ющенко візьме з собою на Каннський чи якійсь інший фестиваль, де з цього приводу влаштують прийняття і зовсім не помітять кіно…

 Є альтернатива. Цього року група компаній «Фокстрот» виділить найкращому сценаристу 120 тисяч гривень на зйомки короткометражки (сума дорівнює Шевченківській премії. – А.К.). Але чи підуть на благо ці недержавні кошти? Бо тенденція, коли режисер одночасно є і автором сценарію, зберігається в фільмах «Відкритої ночі» і стає дедалі більш загрозливою.

 Так, із десяти ігрових фільмів цьогорічної програми лише дві (!) історії були написані не режисерами. Думаю, драма «Закон» не в останню чергу зачепила увагу журі присутністю в титрах імені досвідченого сценариста Леоніда Череватенка. Хоча сам режисер Віталій Потрух теж володіє пером. Написав кілька художніх книжок і міг би пробити власний сценарій. Мабуть, режисер-дебютант щось відчув і вирішив спертися на професійну сценарну основу. У стрічках, де режисер ще й пише, чуємо неоковирні діалоги та бачимо «провиси» драматургії.

 Від публіки цього не приховати. «Як харить ця тоска!»; «Комедія ще нічого, а про петлюрівців – понуро»; «Знову село, хочу урбанію!»; «А я хочу психологічний трилер!» – ось найтиповіші гладацькі коментарі, які я чув довкола себе та занотовував. Тим не менше, за підсумками інтерактивного голосування через sms-повідомлення (274 голоси) приз глядацьких симпатій присуджено фільму Анастасії Титової «Троє у кімнаті». До останнього в цьому голосуванні лідерство тримав печальний «Закон».

 Розрив між реальними та sms-симпатіями був дуже помітний. Хоча до есемесок після скандалу з «Великими українцями» ставлення, м’яко кажучи, неоднозначне. І вони точно не показник симпатій. Можливо, оператор у фільмі Титової справді добре попрацював як для студентської роботи. Проте саму історію рятує лише хронометраж – 4 хвилини. Вона просто не встигла втомити.

 Чи не єдина позиція, де думки глядачів та журі співпали повністю, – документальний фільм Сергія Веклича «Гастролі»: про селянку, яка не навчилася на артистку, проте лишилася нею в житті. Загалом сумна історія подана режисером так, що нереалізоване бажання жінки постає перед нами у зовсім іншому світлі. Подумаєш – нема диплому артистки! Подумаєш – не в театрі! Весь світ – театр, а люди в ньому – актори, ось! Стрічка отримала приз за найкращий неігровий фільм.

 Проте рішення журі стосовно ігрових стрічок можна сприймати і як позитив: фільми «Відкритої ночі» нарешті поділилися на «глядацькі» та «елітарні». Є смаки публіки, і є високе журі, яке з принципу не піде на поводу в глядачів, потрафляючи їхнім «низьким» смакам. Все, як у великому кіно: мовчання публіки дає мудрому журі привід віднести супроводжений мовчанням твір до мистецтва, позитивна реакція – викреслити твір зі списків мистецтва. Мовляв, масова культура, що з неї взяти. Таким чином, на «Відкритій ночі» поки що небагато професійного кіно, зате є нормальний кінопроцес. Коли глядачам подобається одне, а журі – інше.