Ось так, одразу з низького старту, я отримав абсолютно несподівану для себе пропозицію. Молодого чоловіка, який жвавим кавалеристом увірвався в мій медитативний спокій, я не пам’ятав. Зате моє самолюбство почухало, що хтось упізнає мене через десять років. І цей невідомий фанат переконаний: Кокотюха – це смішно, весело і круто. Незнайомець змусив мене трошки переглянути власні плани на наступний тиждень. Він брав бика, тобто мене, за роги. Йому не терпілося, аби я успішно пройшов кастинг.

 

Його не зупинила одна очевидна, точніше – вухочутна (вже пробачте за такий авторський неологізм) річ: моя дикція. Ні, я зовсім не комплексую стосовно певних дефектів своєї дикції. У школі кілька років грав у самодіяльності. Причому одразу в двох театрах, шкільному і міському, при ніжинському Палаці піонерів. Вів тематичні вечори. Студентом трошки грав у КВН, особисто писав сценарій. Досить часто як письменник буваю в радіо- та телеефірі, причому здебільшого – у прямому. Особливості мого усного мовлення не зупинили свого часу телевізійних редакторів, зняті мною сюжети та програми просто начитував або інший журналіст, або професійний актор. Так докладно інформую про це лише для того, аби ви зрозуміли: для п’яти хвилин у прямому ефірі чи тридцяти хвилин у запису в якості чийогось гостя я зі своїми особливими прикметами цілком придатний. Але як шоумен, котрий щодня (!) веде годинне ток-шоу, я зовсім не годжуся.

 

Та мого потенційного працедавця це не зупинило. Навпаки – потішило.

«Такого в нашому ефірі ще не було! Це буде оригінально! Це буде ваша фішка!» – радісно кричав він, а на мою скептичну фразу: «Це буде схоже на параолімпійські ігри» – продюсер відреагував радісним вигуком: «О, бачите, з почуттям гумору у вас усе гаразд! Ви нам підходите!»

 

Тут у мені прокинувся цікавий журналіст. Справа в тому, що я жодного разу не проходив кастингу. Перший і останній кастинг у моєму житті – вступні іспити, і це було давно. Думка: «А чи не намагаються мене розвести?» прийшла потім і лише підсилила цікавість. Раптом це якась «Американська школа майстерності», де з потенційних телезірок поволі викачують гроші або беруть ксерокопії їхніх паспортів і під це діло скоюють якісь неймовірні афери. Словом, для чистоти експерименту я відмовився кілька разів. Натомість сказав: як автор текстів, сценарист, редактор або гість я можу бути більш корисним. Ні, тільки ведучий провокаційного шоу! Добре, ведучий так ведучий. Я погодився пройти кастинг.

 

Мій новий знайомий згадав кілька вже реалізованих ним телевізійних проектів. З вашого дозволу, не називатиму далі ані прізвища продюсера, ані медіаструктури, яку він представляв, ані його проектів. Бо не маю на меті зашкодити чиємусь бізнесу і чиїйсь діловій та творчій репутації. Інтернет переконав мене – це справді реальний продакшн, молодий, не дуже потужний і не надто розкручений. Хоча деякі телепроекти справді були на слуху. Можливо, все, що відбувалося далі, було лише помилкою молодих продюсерів, а не лихим задумом. У приватній розмові я зможу назвати всі прізвища і дати всі телефони. Тут обмежуся лише розголошенням його імені – Сергій.

 

Вже через кілька днів у офісі пана Сергія відбувся кастинг. Я мусив взяти провокаційне інтерв’ю у гостя, роль якого виконував один із ділових партнерів продюсера.

 

– Розумієте, формат ток-шоу робиться під українських політиків, – пояснив мені пан Сергій. – Політик приходить у студію, і ви як ведучий починаєте його опускати. Але так, знаєте, по-дружньому, з гумором, як ви вмієте.

 

– Не знаю, як можна когось опускати з гумором, – засумнівався я. – І потім, якщо в студії будуть тільки українські політики, одразу давайте прощатися. Я не люблю українських політиків. Коли бачу їх, не можу стримати себе від відвертого злобного хамства на їхню адресу. Незалежно від партії. Тому намагаюся особисто не контактувати з ними, аби не зриватися.

 

– Це ж добре! – зрадів пан Сергій. – Зривайтеся! У цьому – суть шоу! Ви починаєте їм грубити, тільки по-доброму, щоб вони не пішли. А вони не підуть, бо політики люблять ходити на ток-шоу про політиків. Тільки треба буде перед тим взяти у них провокаційні фото, які можна двозначно тлумачити. Дитячі, студентські, де вони випивають, на шашликах, у ресторані…

 

 

– Дадуть! – упевнено сказав пан Сергій. – Скандал – це основа піару, а для піару вони все дадуть. Ви точно не хочете політиків?

 

 

 

– Їм я теж повинен грубити? – запитав обережно.

 

 

 

– Ні! – пан Сергій був невблаганний. – Політики – це головне! Вони сьогодні популярні, саме вони впливають на наше життя. Згодні?

 

– На моє життя вони не впливають, – уперся я. – Гаразд, поясніть мені технологію виробництва вашого шоу.

 

З’ясувалося наступне. Ведучий, ким би він не був, повинен бути одночасно і редактором, і гостьовим редактором (тобто самотужки шукати і запрошувати гостей), і стилістом (сам собі робити зачіску і мейк-ап), – словом, усе сам. Правда, лише до того моменту, поки шоу не стане популярним. Тоді штат працівників можна розширити. Куди програму запропонують? Перший національний і 5 канал, на інші канали поки що виходу нема. Мдя, за всеукраїнську популярність і високі рейтинги справді доведеться поборотися радикальними методами…

 

Коли почався власне запис, я попередив: наперед знаю, що в мене нічого не вийде. Але, тим не менше, буду поводитися так, як поводжуся завжди. Пан Сергій кивнув і запис почався.

 

Я привітався на камеру. Зйомку зупинили. Вітатися треба не так, більше театральності, запально. Я прийшов не на клоуна пробуватися, але саме яскрава клоунада тут вважалася складовою крутого ток-шоу за участю політиків. Ну, якщо не клоунада, то як мінімум мистецтво конферансу. Спробував. Очевидно, продюсера це задовольнило, бо далі запис не переривався цілих десять хвилин, після чого зйомка знову зупинилася.

 

 

Мабуть, я зрозумів – наступні п’ятнадцять хвилин запис не переривали і, власне, завершили. Та, видно, зрозумів вимоги продюсера не до кінця. В нього вже не було ентузіазму.

 

– Все це добре, звичайно, – зітхнув він. – Але ви мало чим відрізняєтеся від ведучих, яких на телебаченні повно. Мені потрібно, щоб було весело, круто і провокаційно. Це ж ітиме, очевидно, в прайм-тайм, тому люди повинні саме на це шоу перемкнутися.

 

– Казав же, що не підійду, – констатував я очевидне.

 

– Я, коли чесно, думав, що ви – веселий, – чесно признався пан Сергій. – А ви співбесідника перебиваєте.

 

– Ну так, по-перше, я можу думку загубити, а думка може бути провокаційною. А по-друге, вам же не потрібна академічна розмова, – намагаюся врятувати рештки власної репутації.

 

– Говорити повинен гість, – підвів риску продюсер. – Ось ви його щось провокаційне запитали, і слухаєте його гнівний потік свідомості. Суть шоу в цьому, розумієте?

 

Ми попрощалися. Більше продюсер мені не дзвонить. Можливо, саме в цей час тест на виявлення рівня провокаційної поведінки і вміння демонструвати в телевізорі власну причетність до художньої самодіяльності проходять інші потенційні телезірки. Не треба суворо судити пана Сергія. Він усього лише дивиться телевізор. Причому – часто і безсистемно. Які висновки він робить і які проекти вважає вартими втілення, я відчув на собі.