Документальний фільм Володимира Ар’єва та Катерини Шеян «1961. Таємниця київського потопу» («Інтер», 12 березня; виробництво ПЦ «Закрита Зона») став очікуваною телеподією тижня, тільки-но з’явилися його анонси. Надто довго про Куренівську катастрофу (а саме така назва тієї трагедії прижилася як майже офіційна) знали лише з переказів та чуток. Ця сторінка київської історії й досі залишається майже білою плямою: так, уривчасті дані, фрагментарні згадки у ЗМІ, поодинокі більш розгорнуті публікації (наприклад, у «Газете по-киевски») – й усе.

 

На жаль, очікування від фільму виправдалися лише частково.

 

Про перші дві третини фільму (демонстрація якого, за інтерівською звичкою, почалася раніше за оголошений у друкованих тижневих телепрограмах час) можна відгукуватися якщо не схвально, то дуже схвально. Динамічна, систематизована розповідь, передісторія, хронологія, моторошні кадри, перекази свідоцтв очевидців, характеристика тодішнього київського керівника Олексія Давидова, якого вважають головним винуватцем трагедії. Нарешті, розповідь про жінок, які дивом вижили, хоча й дуже сильно постраждали, їхні синхрони, що час від часу переривали оповідь, зовсім трішечки ігрових кадрів, які змушували уявити, в якому пеклі опинилися героїні фільму під час трагедії. Можна сперечатися щодо того, чи не краще було б долучити більше очевидців, а не обмежуватися чотирма постраждалими, але такий задум – вибудувати долі цих чотирьох жінок у сюжетні лінії, що проходять через увесь фільм – був цікавим. Ці перші дві третини фільму тримали в напруженні, вони змушували жахатися, співпереживати, хвилюватися, радіти, обурюватися. Було те, що й мусить бути у таких фільмах – органічне поєднання погляду з висоти часу, що минув, і відчуття «тут і зараз».

 

Якби ж тільки не було останньої третини фільму! Передусім, оці сюжетні лінії – долі чотирьох жінок – почали щодалі більше затуляти власне подію, основну тему, поки не з’їли її зовсім і не перетворилися на самоціль. Куренівська катастрофа стала тлом типової трилерської історії з типовим хепі-ендом.

 

Ну а далі пішла містика. «Бабин Яр помстився», – таку можливу причину катастрофи назвали автори. Якби ж то цій заяві передував зворот: «У народі подейкують, що...», або коли б це залишилося красивою й символічною метафорою, то все було б гаразд. І навіть якби про те, що з однією з героїнь після Куренівської трагедії ледь не кожного 13 березня трапляється щось нещасливе, розповіли як про дивний збіг обставин, теж було б нормально. Але коли голос за кадром на повному серйозі сказав, що версія про помсту Бабиного Яру з невідомих причин офіційно не розглядалася... Цікаво, хто мусив її офіційно розглядати? Невже суд? І чому за злочини нацистів Бабин Яр помстився киянам? Бо не встановили пам’ятник? Надто довго й надто натхненно йшлося і про «нещасливе тринадцяте число», й про те, що катастрофа сталася в понеділок, а розстріли нацистами киян у Бабиному Яру теж почалися в понеділок... Якщо хтось не знає: кожен сьомий день виявляється понеділком. Імовірність того, що дві катастрофічні події в одному місці припадуть на один і той самий день тижня, становить 14%. Зовсім не мало. Враження ж від цього залишилося поганеньке – ніби автори, навіть ведучи мову про скорботну подію, знайшли «полуничку» й захотіли поексплуатувати модну тему.

 

«Слідчий Леонід Пінський і досі, пам’ятаючи про режим секретності, розповідає дуже мало», – каже голос за кадром. На екрані з’являється колишній слідчий, що вів справу про катастрофу, починає щось розповідати, й... розібрати неможливо ані слова. Хіба що частину останнього речення: «Винними у трагедії є...». Ніхто з тих, кого я питав, і близько не вловив, кого чи що мав на увазі пан Пінський.

 

Синхрон вийшов суто ілюстративним: є подія, є людина, що брала в ній участь, і ця людина з’являється на екрані. Портрет, що розмовляє, й не більше. Ніякої інформації поява слідчого на екрані не додала: якби складали стенограму фільму, весь його синхрон уклався б у чотири літери – «нрзб». Як видається, автори фільму мали два елегантних виходи: або попросити героя подій перезаписати синхрон, розмовляючи чіткіше й повільніше (чи одразу після нього, ніби підсумовуючи, самим повторити імена та найважливіші факти), або ж просто протягом кількох секунд показати колишнього слідчого, взагалі не змушуючи його говорити. Не залишилося б тоді враження штучності всього фрагменту, і загальний настрій фільму не було б зламано.

 

Однією із сюжетних ліній картини була доля колишньої співробітниці трамвайної підстанції, яка трагічного дня 13 березня 1961 року опинилася у зруйнованій будівлі тієї підстанції, та її рятівника. Постійно нагадуючи глядачам, що з тих пір врятована дівчина ніколи не бачила свого рятівника і навіть не знала, хто він, автори тримали інтригу – очевидним було, що ця зустріч урешті-решт таки відбудеться. І от фінал фільму, очікувана зустріч. Довго показують, як посивілий рятівник збирається на, як не надто коректно було сказано, «побачення до жінки», неквапливо одягає краватку, купує квіти, потім кілька безкінечних хвилин, збиваючись, розповідає, про що він думає, що пригадує та що скаже. Ця сцена змушує щиро йому поспівчувати: адже зовсім неважко було збагнути, що жодна нормальна людина в подібній ситуації не скаже нічого не те що цікавого, а й просто зв’язного. В усьому цьому не більше сенсу, ніж розпитувати якого-небудь Нобелівського лауреата: «А як ви думаєте?». Потім показують, як чекає в кафе врятована дівчина – тепер уже немолода жінка, що пригадує вона та яким уявляє рятівника.

 

Нарешті, зустріч. Здавалося б, виховання, такт, співпереживання, журналістське чуття, бозна-що ще мусили чітко підказати авторам єдино можливий, єдино людяний у даному разі крок – залишити їх на самоті. Дати висловити один одному – і лише один одному – все пережите, все, що виринуло з пам’яті. Показати кілька коротких загальних планів, тих самих портретів, і на тому вгамуватися. І вже потім, за годину чи дві, а може й за тиждень, попросити їх обох – разом чи кожного окремо – розповісти про їхню зустріч. Ні, автори фільму змусили – спробуйте збагнути ситуацію! – рятівника, що врятував життя дівчині, й саму дівчину, які до того ж не бачилися майже півстоліття, зустрітися й вести тривалу розмову перед камерами, крупним планом. Звісно ж, вийшло те, що лише й могло вийти: млява, геть беземоційна й практично беззмістовна розмова, з дерев’яними, на камеру, обличчями, банальними фразами й монотонними та офіційними, мов під час читання доповіді, голосами. Затягнутий кволий темп останнього сюжету порушив динаміку фільму і змусив сприймати сам сюжет як щось окреме від самої стрічки. Ритм було втрачено, напруга розтанула. Те, що мало стати щемливо-життєстверджувальною кульмінацією, перетворилося на необов’язковий, навіть надлишковий постскриптум, таке собі «Сорок сім років по тому». Фільм, який мав струсити душу, перетворився на буденний репортаж для випуску новин. Трагедія раптом перетворилася на мелодраму, та й ту дуже невдалу. Двоє зустрічаються в умовах катастрофи (куренівський потоп, загибель «Титаніка», нашестя інопланетян – яка, власне, різниця?), потім надовго, мов Зіта і Гіта, розлучаються, врешті-решт зустрічаються, й на цьому кінчається фільм.

 

Протягом розмови побіжно лунає цікава деталь. Виявляється, всі попередні слова про те, що жінка всі ці роки не знала, хто її врятував, були, м’яко кажучи, неточними. Вона, як виявляється, весь цей час вважала, що знає, хто її рятівник, але насправді той чоловік ним не був. Після цього відкриття геть усе летить шкереберть. Зрадлива думка: «А на підставі чого автори фільму так упевнені, що помилковою була попередня, а не теперішня, версія, хто врятував дівчину?» – вже не полишає аж до заключних титрів. Довгий діалог: «А той сказав те. – Ні, це сказав отой. – А я думав, що це мусив сказати ще отой» – ні в чому не переконує. Ані самих власників згаданих прізвищ, ані хто вони такі, глядачі не знають. Можливо (й напевне), висловлений мною сумнів звучить як наруга. Даруйте, не я в цьому винен. Надто вже мелодраматично вибудували цей сюжет автори фільму, й надто вже типовою для мелодрами є інтрига «герой проти самозванця». Розповіли б автори про те саме інакше – й не доводилося б мені терпіти докори сумління через вищенаписане.

 

І от фінальний акорд. Останній кадр. Фрагмент гранітного пам’ятника, два стовпчики імен, слова: «Вічна їм пам’ять» під ними. Але чому так і не показують увесь пам’ятник? І тут пригадується, що лише за кілька хвилин до того нам казали: офіційні дані називають цифру приблизно у сто п’ятдесят загиблих, тепер ведуть мову про півтори тисячі жертв, а точну їх кількість ми вже не знатимемо ніколи. (До речі: у подібних скорботних розповідях прийнятними є слова «загиблі» та «жертви», у певних контекстах «тіла», але в жодному разі не «трупи».) Можна підрахувати кількість загиблих мешканців Куренівки та співробітників потерпілих підприємств. Ніхто ніколи не зможе сказати, скільки людей у ті фатальні хвилини їхали в машинах, автобусах, тролейбусах та трамваях, ішли тротуарами. То невже точна кількість загиблих невідома, але пам’ять усіх вшановано поіменно? Та й про пам’ятник загиблим у тій катастрофі киянам досі не було чути. Що справді існує – то це пам’ятник загиблим співробітникам трамвайного депо. Його фрагмент, напевне, й показали. От тільки навіщо було видавати пам’ятник трамвайникам за пам’ятник усім загиблим? Як назвати намагання переконати глядачів, що гасло «ніхто не забутий, ніщо не забуте» восторжествувало, коли цього нема і близько? Це вже навіть не блюзнірство...

 

Не полишає враження, що фільм знімався до дати, старим дідівським методом «дайош!». Попрацювати ретельно над останньою його частиною часу вже, мабуть, забракло.