Без жодної іронії: до цього фільму нове українське кіно здебільшого обходилося без вправно поставлених чоловічих двобоїв та озброєних вояків, котрі, за командою розтягнувшись ланцюгом, починають облавне полювання на дезертира мимоволі та його кохану – доньку генерала-самодура. Все це відбувається в часи скорочення армії, переведення її на контрактну основу та зростання антиармійських (не плутати з пацифістськими) настроїв у нашому суспільстві.

 

І хоча за армійські казарми та військову масовку в титрах чесно дякують Анатолію Гриценку, який тоді був міністром оборони України, глядачі не можуть не розуміти як мінімум трьох речей.

 

Перша: при стабільно невеликих бюджетах вітчизняні виробники телевізійного кіно вже готові вийти за рамки традиційної любовної історії, дію якої можна обмежити на екрані трьома відремонтованими квартирами, двома стандартними офісами, одним чистеньким кафе, парковою алеєю та берегом моря (варіант – набережною). Відповідно, жанрове кіно, зберігаючи зовнішні ознаки розважального, починає виконувати характерну для нього соціальну функцію, більше тяжіючи до драми (сьогодні – любовної, а завтра, дасть Бог, і детективно-кримінальної).

 

Друга: будь-яке обмеження свободи людини, котра не є небезпечною для суспільства і не порушує кримінальний кодекс, – зло. Таким чином, обов’язкова служба юнаків у війську та культ армійського порядку в родині кадрових військових – один із останніх, якщо не останній лютий пережиток радянської влади.

 

Нарешті, третє: саме популярні жанри здатні просто та доступно говорити про складні речі та піднімати непрості проблеми стосунків між людьми та взаємовідносин людей із суспільними законами. Відомо, що грамотна постановка проблеми вже вважається першим кроком до спроби з часом вирішити її.

 

Через те на власне любовній історії в «Іграх у солдатиків» зосереджуватися не хочеться. Вона розказана сотні разів і розповідатиметься в різних декораціях та варіаціях ще мінімум стільки ж, бо вона вічна. Спортсмен Віктор покохав красуню Настю, але її батько виявився генералом, до того ж – із консервативними поглядами на життя. Дізнавшись у перший же день знайомства, що Віктор називає військових «тупими зеленими чоловічками», він категорично забороняє доньці зустрічатися з цим недалеким пацифістом. Але хіба батьківські заборони та забобони колись перешкоджали справжньому коханню? В фіналі це навіть до генералів доходить…

 

Натомість у фільмі є інші моменти, на які варто звернути увагу. Особливо в контексті поки що невиконаних обіцянок Юлії Тимошенко скасувати призов. Старанний студент-журналіст і перспективний боксер, Віктор до війська не збирається, бо, як сказано – студент і спортсмен. В нього – подвійна гарантія не потрапити в казарму. Але волею злобного генерала, очевидно, в обхід усіх законів по хлопця приходять, як у пісні Висоцького, «утречком раненько два красивых охранника» і мало не силою забривають його в солдати. Справедливості нема, скільки не борися.

 

Що це означає? Чи відбиває ситуація, відтворена в фільмі, наші реалії? Я чомусь схильний думати, що таке в нас можливо. Значить, армія, попри загальну кризу та втрату бувалої поваги в суспільстві, все ще залишається сильною та впливовою інституцією. А втручання військової повинності в чиєсь життя може змінити його докорінно. Таким чином, маємо першу після екранізованих Андрієм Дончиком армійських оповідань Юрія Андруховича (фільм «Кисневий голод») спробу критичного погляду на примусову військову службу.

 

Причому, навіть якщо «Ігри в солдатиків» знімалися з прицілом усе ж таки на російську глядацьку аудиторію, фільм усе одно виглядає виграшно. Припустімо, в Україні ситуація, коли студента насильно призивають у армію, все ж таки неможлива. Натомість у Росії, країні, яка знаходиться в перманентному стані війни, це цілком реально. Закосити службу вважається злочином, примусовий призов і перевиховання щеняти на воїна – справедливим покаранням, яке робиться для блага юнака («Кадети» – яскравий приклад такої пропаганди).

 

Але навіть при проектуванні стрічки на російські реалії «Ігри в солдатиків» все одно полемізують із інституцією збройних сил, хоч українських, хоч російських! Бо герой фільму – зовсім не щеня і не салага. Отже, здатен стати мужчиною і в умовах, максимально віддалених від армійської казарми. Навпаки – насильницьке забриття в подальшому мало не коштує життя двом людям: йому та генеральській доньці Насті. Словом, як не крути, тему та її вирішення творці фільму обрали виграшну та вдячну: двох закоханих розлучають не різні соціальні умови цивільного життя, а сіра армійська казарма.

 

Інша річ – поведінка в казармі самого Віктора. Професійний боєць, який впевнено почувається на боксерському рингу, в армії поводиться досить дивно. Гаразд, він може замкнутися в собі і не намагатися заступатися за слабшого, коли казармені «діди» починають чмирити «духів». Проте коли «діди» сікаються до нього, напружений та розбалуваний іноземними бойовиками дорослий глядач чекає, що «старослужащий» зараз отримає вправного хука з правої і виплюне вибитого зуба. А потім боксер так само легко розкидає поплічників самовпевненого «діда». Та ні – майстер-боксер спокійно дозволяє з себе знущатися, і єдиним виходом із критичної ситуації обирає не бійку, але втечу. Тоді як п’яному «дідові» зовсім не вигідно, аби втікачів упіймали. Через те він схильний до того, аби застрелити озброєного дезертира.

 

Це можна вважати недоглядом сценаристів. Хоча більш справедливо пояснити таку нелогічність бажанням авторів фільму утриматися від екшену, справді не дуже потрібного для мелодрами. Будь-яка бійка завжди більш виграшна у видовищному плані, аніж поцілунок. Тоді як «Ігри в солдатиків» – історія все ж таки любовна, тож не ставить на меті показувати способи виживання в екстремальних умовах. Нарешті, ще одне: боксер Віктор, який не особливо опирається казарменим будням, цілком може бути, з одного боку, роздавленою людиною, з іншого – юнаком, не готовим опиратися правилам військової дисципліни і дати в писок командирові, який привселюдно принижує його. Коли так, тоді це теж грає не на позитивний імідж військової служби.

 

Подібні історії, як і подібні роздуми вашого автора, можна списати на поверхові уявлення цивільних людей про армію. Одначе якщо навіть поверхові уявлення сповнені такого негативу, що буде, коли спробувати копнути глибше? Жодні пропагандистські «Зірки» в армії» ситуації не врятують, оздоровленню армії не сприятимуть і ставлення більшості людей до обов’язкової військової служби не змінять. Нехай я буду наївним. Тільки «Ігри в солдатиків» та подібні до них стрічки, якщо вони з’являтимуться, мусять формувати суспільні настрої, які все ж таки змусять тих, від кого це залежить, зробити армію безпечною для громадян країни, яких вона охороняє.