Дві прем’єри, що відбулися на каналі «1+1» в останній тиждень 2007 року, дають підстави не лише підбити підсумки розвитку виробництва телевізійного кіно в Україні, а й говорити про найближчі перспективи. І складається не завжди нормальна, парадоксальна картина становлення та розвитку цього кіно, можлива лише у нас через зазначену ненормальність. Підсумки на нашу користь – вітчизняне кіновиробництво в нас є і розвивається. Ми ж здебільшого цього не помічаємо.

 

На диво, «Плюси» рішуче перервали показ серіалу «Атлантида» як раз на половині. Щонайменше два тижні його прихильники (до яких належить і ваш автор) будуть томитися в очікуванні: коли ж, нарешті, повернеться пам'ять до Віри Стєпнової і чи покарає доля як слід лиховісну Наталю Андреєву. Очевидно, останній тиждень року на погоду в країні рейтингів не особливо вплине. Зате можна, на радість телеманам, не розтягувати вже розтягнуту на чотири серії детективну історію аж на чотири вечори. А за ці самі чотири вечори швиденько розповісти… аж дві детективні історії.

 

Два детективних романи російської письменниці Вікторії Платової – «Битви сонечок» («Битвы божьих коровок») і «Таксі для ангела» - переніс на телеекран український режисер Анатолій Матешко («День народження Буржуя 1, 2», «Критичний стан»). Замовником виступив російський канал СТС, який очолює один із найуспішніших в новітній історії українського телебачення продюсер Олександр Роднянський. Таким чином, формула «свій до свого по своє» втілена, можна сказати, класично. Серед підрядчиків – «Українська Медійна Група» і кінокомпанія «Нове українське кіно». Думаю, цього досить, аби стверджувати: на каналі «1+1» з 24 по 27 грудня минулого року в прайм-тайм (20.15 – 22.15) замінили російське телевізійне кіно на українське.

 

Правда, в жаргоні телевізійників є поняття «спалити серіал». Аби ви зрозуміли, про що йдеться, наведу приклад: серіал «Петя Блискучий» мав низькі показники, проте цей продукт неодмінно треба було прокрутити в ефірі тих-таки «плюсів», бо гроші заплачені. Тому «Петю…» ставили, якщо ви пам’ятаєте, в той час, коли його не було особливо кому дивитися. Одначе про «Битву сонечок» і «Таксі для ангела» цього сказати не можна: у прайм-тайм телепродукт «палити» не прийнято. Значить, телефільми показали в найкращий час, аби навіть трошки, в хорошому розумінні цього слова, «підіграти» їм у рейтингах.  

 

Справді, обидві стрічки – це зразок добротної роботи з таким невдячним вихідним матеріалом, як «жіночі» детективи. З першоджерелами я не знайомий, але, чесно переглянувши кіно, зробив для себе висновок: «Битви сонечок» Матешко робив із розрахунком на демократичну чоловічу аудиторію, «Таксі для ангела» - на консервативну жіночу. Визначення досить умовні, одначе ті, хто бачив і порівнював, повинні зі мною погодитися.

 

З усього цього напрошується перший проміжний висновок: український режисер Анатолій Матешко готовий робити універсальне телекіно. Зберігаючи розумний (а в голові крутиться слово «політкоректний») баланс між суто чоловічим та суто жіночим жанрами. Лишається дати йому благодатний матеріал, побудований на сучасних українських реаліях, і достойний бюджет для успішного освоєння.

 

Підемо далі. Я згоден, що українські письменники здебільшого не готові ще дати українським режисерам благодатний матеріал для опрацьовування. Хоча хто їм заважає? Так, чільна інтрига «Таксі для ангела» справді більш характерна для Росії. Я не можу собі уявити існування в Україні чотирьох плодовитих, багатих та успішних письменниць-детективниць, які б збиралися на гламурній віллі. Проте сюжет «Битв сонечок» цілком вписується і в українські реалії: тут вам і затюкані провінціалки, і недолугі приватні детективи, і фатальні красуні азійської зовнішності, і тоталітарні секти, і афери з доведенням багатих людей до самогубства. Єдине, що залишилося – забрати з кадру російській триколор і перестати вперто називати Москвою лівий берег Києва.

 

Повірте, це дуже цікаве, захоплююче, навіть вдячне зайняття: сидіти перед телевізором, дивитися телефільм українського виробництва і впізнавати знайомі реалії, незалежно від того, яка умовна географічна назва їм дана в кіно.  Думаю, скоро хтось перетворить це зайняття на щось на кшталт шоу – «Вгадай Україну» чи типу того. Останню серію «Битви сонечок» я дивився навіть два рази. Перший раз – бо хотів знати, чим все закінчиться, другий – аби переконатися, що очі мене не обдурюють і головного героя бандити справді лупцюють неподалік від станції метро «Лівобережна», а від переслідувачів він відривається десь на Харківському масиві. 

 

Правий був Віктор Ющенко, назвавши Україну унікальною країною. На нашій території можна знімати будь-яку натуру – хоч пасторальну, хоч урбаністичну, хоч історичну, і видавати це хоч за Росію, хоч за Францію, хоч за якусь далеку-далеку галактику. А наші люди рідний край все одно впізнають. Особливо це стосується Києва і Київщини, Поділля, Галичини, Прикарпаття та Криму. Думаю, називати Україну Україною і брати впізнавані сюжети в не менш упізнаваних реаліях українські виробники кіно почнуть дуже скоро. Перша така ластівка пролетіла навесні минулого року: серіал «Смерть шпигунам!». Далі буде, проте поки що українську територію не шифруватимуть лише в таких сюжетах, які стосуються нашої спільної з Росією історії…

 

І все ж таки ситуація для появи в Україні кіно на сучасну українську тематику зміниться на краще досить скоро. Для подібних прогнозів є всі підстави. Бо Олександр Роднянський як співпродюсер обох стрічок і Анатолій Матешко як режисер або підсвідомо, або (і до цього ваш автор більше схиляється) свідомо зробили такий собі хід конем. Віддавши, за традицією та звичкою, більшість чільних ролей російським акторам середньої ланки, вони одночасно перетворили важливі ролі другого плану на своєрідні сольні номери українських акторів різної величини. Остап Ступка, Віталій Лінецький, Дмитро Лаленков, Руслана Писанка та Анастасія Походенко (її ви можете пригадати в росі секретарки Буржуя) ведуть своє соло впевнено і максимально використовують порівняно невеликі можливості заявити і нагадати про себе. Вони так і просяться на головні ролі. Саме на них ми дивимося в першу чергу, коли показують чергове «нове українське кіно». Ну а оточити їх не менш старанними та професійними акторами другого плану тим більше без проблем. Україна б`є своєрідний рекорд із постачання акторів другого плану для епізодів і масових сцен у іноземному кіно і фільмів копродукції. Досвіду – хоч відбавляй.

 

До якого висновку ми приходимо, зокрема, цього разу? Нам показують стрічки, продюсовані відомим українським продюсером, нехай зараз він працює в Росії. Зняв це кіно не менш відомий український режисер. У фільмах зайняті провідні та молоді актори, які мають українське громадянство. У назвах безпосередніх виробників є слово «Україна». Нарешті, знято кіно в Україні, і ми це бачимо. Чому воно вважається російським, таким собі «своїм серед чужих», мені так толком ніхто і не пояснив. Зате завжди готові довести, чому це кіно «чуже серед своїх»: мова не українська і місце дії – Москва.

 

Що ж, аби не вступати в безкінечні дискусії, лише нагадаю: Париж часто знімають у Львові, Південну Америку – в Криму, Швейцарію, де виконували свою місію Штірліц, пастор Шлаг і професор Плейшнер – у країнах Балтії. Тим не менше, «Д`Артаньян і три мушкетери» - не французьке кіно, «В пошуках капітана Гранта» - не латиноамериканське, і так далі. Хоч щодня називай Львів Парижем – він далі лишиться Львовом. Так само Київ – Києвом, а Україна – Україною. А географія в кіно плутається з суто комерційною метою.

 

У цьому випадку замовником, як не крути, виступив російський канал. І замовник має право знімати Москву в Києві. Хоча при цьому – знову парадокс! – російським у великодержавному значенні це кіно не стає. Чому? Причини вказані вище…