Новому фільму українського режисера Олександра Кирієнка «Свої діти», прем’єра якого відбулася на «Інтері» 18 листопада (20.50), не вистачає лише якогось лиховісного зомбі, аби мати явні підстави вважатися «фільмом жахів». Але прихильники цього жанру погодяться зі мною: не конче залякувати глядача візуальними спецефектами. Досить розповісти історію про те, як двоє дорослих людей спробували вдочерити дівчинку з дитячого будинку і що з того вийшло. Порція адреналіну гарантована. А надто нервовим краще перемкнутися на іноземну комедію.

 

Прем’єра попереднього фільму Кирієнка – драми «Інді» – відбулася кілька місяців тому на каналі «Україна» .Ті прихильники нового українського кіно, хто встиг зловити «Інді» в ефірі або у кінотеатрах, має змогу порівняти обидві стрічки. А якщо додати сюди одіозне «Помаранчеве небо» того ж Кирієнка, попередньо вилущивши з нього «помаранчеву» складову, то простежується певна авторська ідея. Режисера цікавить насамперед тема відповідальності мужчини за свої вчинки, перегляд життєвих цінностей і змога приймати рішення.

 

Вони завжди різні, та щоразу прийняті самостійно. В «Помаранчевому небі» багатий студент, якого грає Олександр Лимарєв, свідомо відмовляється від соціальних та матеріальних благ, які йому може дати багатий та впливовий батько, на користь бідної галицької революціонерки. В «Інді» бізнесмен, якого грає Олександр Балуєв, через неможливість повернути палко кохану дружину пускає кулю в скроню. Нарешті, в «Своїх дітях» лікар, якого грає Олексій Серебряков, мусить визначитися: приймати йому як свою дитину чи ні дівчинку з дитячого будинку, яка до того ж має розумові відхилення та може в будь-який момент проявити зовсім не дитячу агресію.

 

Попри те, що в фільмах Кирієнка чільні ролі виконують провідні російські актори, грають вони здебільшого людей з українською ментальністю. Можливо, це залежить від сценарію, і напевне – від світогляду режисера. Особливо це помітно в «Своїх дітях». Лікар Гліб (Олексій Серебряков) у своїх діях нерішучий, непослідовний і довго вагається, перш ніж прийняти важливі для себе рішення: типовий український дядько. Ця роль і цей характер відрізняються від персонажів, яких переважно доводиться грати акторові в російських фільмах: супермени, лицарі без страху та докору, втомлені та мужні професіонали своєї справи з наміченою кризою середнього віку. Словом, мужчини, здатні блискавично думати і так само миттєво діяти. Або навпаки. Й оце саме «навпаки» для російського характеру притаманне більше. У нас часто занадто довго думають і зважують усе.

 

Умови, в які сценарист та режисер поставили лікаря Гліба, не ідеальні. До того ж тема фільму актуальна і соціальна. Її визначає слоган соціальної реклами «Візьми дитину в родину!». Але навряд чи фільм «Свої діти» сприятиме активізації цього процесу. Навпаки: люди почнуть ще довше думати й рахувати варіанти. А чим більше думаєш, тим менш імовірною стає можливість позитивного рішення. Місцями історія, розказана в фільмі, відверто лякає своєю невідворотністю.

 

Колишня фігуристка Діна (Олена Бабенко) кілька років тому впала на льоду, отримала травму і втратила дитину. Викладаючи фізкультуру в дитячому будинку, вона переймається материнськими почуттями до 9-річної Лади, чиї батьки загинули в той самий день, коли в Діани сталося горе. Діти жорстоко знущаються з Лади – вони заздрять стосункам дівчинки і вчительки. Діана забирає Ладу до себе, оформляє опікунство. Потім зустрічає Гліба, одружується і незабаром дізнається: він безплідний, своїх дітей не матиме. Тому вони погоджуються на штучне запліднення. Проте Гліб чомусь (і ці причини для мене й досі не відомі) починає ненавидіти Ладу. Справді, дівчинка проблемна, але називати її дебілкою і штовхати – тут навіть моє цинічне серце не витримує. Зрештою дівчинку повертають в інтернат, в Діани трапляється викидень, а Гліб дізнається від батьків, що його так само всиновили. Розкриття родинної таємниці знову з незрозумілих причин заганяє чоловіка в глибоку депресію. Словом, маємо півтори години родинного побутового кошмару.

 

Як чоловікові та батькові мені складно зрозуміти глибинну суть розказаної історії. Зацикленість Гліба на «своїх дітях» викликає певні підозри: а чи любитиме він їх так само? Чи не настане момент, коли він і «своїх» штовхатиме і називатиме дебілами? Тобто, я не вірю, що цей персонаж взагалі любить дітей. Але якщо так, тоді для чого давати йому шанс лити очищаючі сльози і мчати в аеропорт перехоплювати Ладу, яку вже всиновили американці? За логікою, в Америці дівчинці буде краще, ніж із соціально дезорієнтованим прийомним батьком. Одначе саме така натяжка і потрібна, аби історія відбулася.

 

Тоді виникає наступне питання: а чи повіримо ми історіям, де все – з натяжкою? Актуальна соціальна тема ніяк не лягає в кіношну картинку, де все дуже гламурно, ідеально і стерильно. Квартира Діани, нехай колишньої фігуристки, одначе в теперішньому часі – скромної вчительки, вражає просторами і побутовою розкішшю. Батько Гліба працює в дельфінарії, і дельфіни посилюють казкову яскравість картинки. А сцена весілля Діани та Гліба просто на катку, на ковзанах, нагадує сон. І я чекав, що героїня зараз прокинеться і піде до районного рагсу.

 

Словом, красива форма зовсім не відповідає, скажемо так, некрасивому змісту. Через те і хепі-енд виглядає казковим: Глібові вдається просто на літовищі забрати дівчинку в американців. Тільки від цього історія отримує дещо притомний присмак. І всі страхи, які переживають дорослі люди, котрі безрезультатно хочуть мати ідеальних дітей, нікуди не діваються саме через непереконливий, хоча й на сто відсотків кіношний фінал.