Вистава «Помаранчева революція». У чому суть і механізм «кольорових революцій», чи є вони рухом у напрямку подолання неототалітаризму, чи його модернізацією? Проблема полягає в адекватній оцінці змін влади в Україні три роки тому за сценарієм «кольорових революцій». Суспільні науки не повинні бути служницями помаранчевої міфології. Стихія філософії – проникнення в сутність, розвінчання ідолів та пропагандистських химер.

 

Жодна з двох основних адміністративно-бізнесових груп – учасників виборів 2004 року не ставила за мету подолання неототалітарної квазідемократичної системи, реформування її економічних та політичних основ, тим паче революційних перетворень в інтересах більшості народу. Лідери цих груп, будучи самі, як політики, продуктом класу номенклатури і трансформуючись у нуворишів, через систему формальних і неформальних залежностей прив’язані своїми поглядами та діями до егоїстичних інтересів олігархату. Водночас вони не мають реальних механізмів залежності від більшості свого народу, а політичний успіх забезпечується підтримкою свого клану і класу, грошима, адмінресурсами та піар-технологіями. З цих позицій поглянемо на «революцію», про необхідність якої ніколи не говорили новоспечені «революціонери» і розмовами про яку їхні ЗМІ раптом затопили суспільну свідомість.

 

Років зо два тому на екрани всього світу вийшов кінофільм із назвою «Матриця: революція», був ще один фільм із цієї «матричної» епопеї – «Матриця: перезавантаження». Тема – політика, криміналітет, суперництво і ротація мафіозних угруповань в обрамленні традиційного голлівудського насильства. Можливо, слова назви обох фільмів якнайкраще передають сутність того, що відбулося в нас у зв’язку з виборами: революція насправді виявилася перезавантаженням «новими» кадрами (нуворишами) тієї самої кримінально-олігархічної системи без зміни її сутності. Адже революція – це кардинальна зміна економічної та політичної системи суспільства. На відміну від старомодного слова «переворот», що означає традиційно насильницьке, неконституційне захоплення влади, перезавантаження близьке до значення цього слова в інформатиці – повторне завантаження, усунення збою в системі без її радикальної зміни.

 

Щоправда, прихильники ігор зі словами, виходячи з позитивного статусу слова «революція» у колективному несвідомому та бачачи, що оспівувана ними подія не відповідає загальновідомому значенню цього слова, раптом оголошують традиційний зміст цього поняття застарілим і занадто марксистським. Одні говорять, що проблеми власності в революції не такі вже й важливі, інші переносять це і на владу. Мовляв, революція – це зміна свідомості, культури, а кому належатиме влада і власність – нам нецікаво. Ще інші пишуть про те, що революцією треба називати зміни безвідносно до прогресу чи регресу. При такій методі революцією можна назвати стрибкоподібні... регресивні зміни свідомості, тобто деградацію індивідуальної чи масової свідомості, що явно абсурдно. Це що – нова красива назва психічного захворювання чи масового промивання мізків, зомбування зі вторгненням у підсвідомість? «Помаранчева революція» – революція у свідомості? А який зміст вкладають у термін «революція» – позитивний чи негативний? Якщо негативний, то можна погодитися, що революція як масовий психоз – це стрибкоподібний регрес у свідомості, деградація свідомості. То хоча б тому треба відмовитися від революційних панегіриків. Деякі тверезіші кажуть, що «помаранчева революція» – це просто поетична назва відомих подій, мовляв, треба ж їх означити якимось словом. Якщо для когось пропаганда – поезія, тоді так. Маніпуляції з термінами – не сьогоднішня витівка і переслідують вони, на жаль, не поетичну, а цілком прозаїчну мету – маніпуляцію масовою свідомістю. Отже, цей термін – не науковий і не поетичний, а пропагандистський.

 

Звичайно, терміни придумують не боги і зміст у них вкладають теж не вони. Категорії як інструменти пізнання повинні бути не тільки виразними, зрозумілими, але й гнучкими, щоби відображати складну динамічну реальність. Але чи варто робити такі виверти, «революції» з термінами, щоби, скажімо, мітлу називати скрипкою чи оркестром хворостин (так поетично і так значуще!), а двірника музикантом чи навпаки, – навіщо така плутанина? Якщо революцією називати пересічну зміну владної групи у супроводі шоу на майдані, то для кардинальної зміни економічної та політичної системи треба придумувати інший термін – тоді як він давно існує. Не треба «множити сутності», як говорив ще Оккам. Краще давати нові назви новим явищам (якщо вони нові), ніж відбирати у відомих явищ їхні назви з кон’юнктурних міркувань.

 

Революція – це вдалий заколот, а заколот – невдала революція. Цей жартівливий афоризм передає суть «діалектики» вживання термінів залежно від того, хто переміг. Як дія, що виходить за межі існуючих законів, оскільки ті не передбачають кардинальних змін, революція включає, як правило, політичний переворот, неконституційну зміну існуючої влади. В цьому розумінні державний переворот (захоплення влади) є кульмінаційним етапом соціальної революції як епохи глибинних змін усієї соціально-економічної та політичної системи. В іншому аспекті переворот є антиконституційною верхівковою зміною влади без радикальних змін її класової суті та економічної основи і навіть без намірів на це. Звісно, творці перевороту, для солідності та маскування, величають його революцією. Втім, навіть у марксистській парадигмі радянського часу аналізувалися внутрішньоформаційні революції як радикальний зсув влади від однієї до іншої групи, фракції в рамках того самого пануючого класу.

 

Сутність революції визначається не кольором бантиків, придуманим заморськими піарщиками, і не малюнком підковки з претензією на бренд (авторство якого приписують «зоряному хлопчику», – можливо, це плід і його занять – у перерві між ресторанами та нічними клубами). Коли творцям подій не хочеться назвати те, що вони роблять, якимось змістовним терміном, що характеризує сутність, або бажають її приховати, вони удаються до кольору, назви квітів, до беззмістовних епітетів. Коли у психополіттехнологів вичерпається запас кольорів, можна буде згадати про смаки, потім про запахи. Набридне робити політшоу на майдані, збиратимуться на вулиці, бульварі, на базарі. І будуть патетично писати – обов’язково з великої літери і з обожненням місця: «Велика Солодка Революція на Бульварі!»; «Благовонна Революція на Базарі!»; або просто і лаконічно, але багатозначно і пафосно: «Базар! Ідеали Базару!» А поки що – красива, елегантна революція... Звучить привабливіше, ніж, скажімо, повзучий переворот. Але друге буває змістовнішим. Переворотом традиційно називають антиконституційне захоплення влади. Технологія перезавантаження не виключає насильницького захоплення владних структур натовпом чи бойовиками (у Сербії – ЦВК і парламенту, у Грузії – парламенту, у Киргизстані – президентського палацу), але прагне до «чистої» перемоги з ефектом пропагандистським – здачі влади без бою через різні форми силового тиску.

 

Революційні мрійники і фанатики перебувають у полоні романтичних афоризмів про революцію. «Революції – локомотиви історії», «революція – свято пригноблених» (Карл Маркс). Реалістичне бачення трагічного досвіду революцій не розділяє ілюзій на кшталт Марксової про те, що у насильницькій революції пригноблений клас скидає з себе всю стару скверну. Учасники революції можуть на якийсь час подолати страх і байдужість, та знову їх набудуть, коли насильницька революція перетвориться у насильницьку владу. Небезпека деградації очікує й таку безкровну зміну влади, коли нові люди приходять завдяки квазіненасильницькому, але протизаконному силовому тиску під прикриттям давніх революційних догм про те, що «революційна доцільність вище формальної законності».

 

На лозунгах маніфестантів, як попередження фанатикам, треба б написати кілька знаменитих скептично-реалістичних афоризмів про революцію. «Революції задумуються мрійниками, здійснюються фанатиками, а плоди дістаються негідникам»; «Революції, наче міфічний бог Хронос, пожирають своїх дітей». (Згадаймо полотно Гойї.) До речі, це означає не тільки те, що на зміну фанатикам приходять негідники, а й те, що в революції, коли зневажаються закони і застосовується насильство, самі фанатики-революціонери вироджуються у негідників. Найвідоміший приклад – доля більшовиків, які почали з мрійників, перетворившись у фанатиків у процесі революції, а далі виродились у негідників, коли поетапно знищували своїх противників – від монархістів до троцькістів і бухарінців, до самознищення сталіністів і мільйонів невинних людей. Навіть якщо революції задумуються мрійниками, плоди дістаються негідникам. А якщо їх задумують негідники – плоди дістаються покидькам.

 

Афоризм про Хроноса треба б уточнити так: революція пожирає спочатку ворогів, потім опонентів, за ними – батьків-засновників революції, а завершує дітьми. А починали більшовики теж майже мирно, майже без насильства, майже без крові. Зимовий взяли майже без жертв і батальних сцен (які Ейзенштейн зобразив у кіно через 10 років); за деякими даними, допомогли незамкнені задні двері палацу. В сучасній корумпованій системі, де хабарі беруть керівники уряду, міліцейські начальники і сторожі, нема потреби штурмувати парадні ворота, дешевше вам відкриють задні двері за помірну плату. А історики-байкарі вже зобразять батальні сцени міфічного штурму парадних воріт. Та це не змінює суті справи, головне в тому, законно чи незаконно здобуто владу. Якщо незаконно – то й функціонувати вона буде, зневажаючи закони, а отже – регресуватиме. Насильство і беззаконня, застосовані при народженні нової влади, залишають фатальну родову травму, їх майже неможливо зупинити надалі, вони мають власну логіку розвитку і спрямованість до деградації нового режиму.

 

В революціях, як при вибуху Чорнобильської АЕС, спочатку гине всього кілька людей, а потім – тисячі і сотні тисяч. Насильство розповсюджується з диявольською закономірністю і підступністю, якщо вибух уже стався. Фанатики-революціонери нагадують експериментаторів АЕС, які говорили, що нічого страшного, все під контролем, і навіть коли вибухнуло, заспокоювали, що не треба драматизувати. У соціумі теж діють механізми ланцюгових реакцій: перевищено критичну масу хаосу, дестабілізації, створеної штучно для захоплення влади – і далі йде неконтрольований процес із непередбаченими наслідками.

 

Творці міфу про майдан готові усіма засобами відстоювати його, бо це, мовляв, для «високої мети» – наближення до Європи й Америки. Проблема мета-засоби їх не хвилює або вони її й не знають. Міф про мільйон на майдані – приклад ірраціоналізму і доктринерства, відмови від дослідного знання. Коли людині пропонуєш задуматися, скільки ж насправді там було людей, скільки на площі взагалі може вміститися – догматик впадає у транс незадоволення, відчуває, що тут загроза його догмі, і кричить про те, що яка, мовляв, різниця, – багато було – і все! Так у Середньовіччя схоласти вирішували питання про те, скільки зубів у коня, спираючись на тексти Аристотеля, замість того, щоб порахувати зуби коня. «Если б вы знали, из какого сора растут…» цветные революции. Мильна опера на майдані, серіал про багатих, які виходять «в народ». Людям хотілося бачити на сцені відомих багатіїв, які начебто «за народ». Солоденькі ілюзії. Помаранчевий театр. Вистава «Помаранчева революція». У сучасних переворотах роль партій і одночасно штурмовиків, мітингів і багато ще іншого виконують телеканали. «Помаранчева революція» – цей термін є прикладом прийому стереотипізації нового явища і приєднання його до знайомого позитивного образу. Помаранчеві ЗМІ, оратори та політдіджеї зі сцени навіяли людям, втокмачили у підсвідомість, що стояти на майдані – це престижно, модно, героїчно, цікаво. За такого екзальтованого ажіотажу людей гнав на майдан і мотив «я там був».

 

Р.Хаббард говорив: «Хочеш заробити мільйон – створи релігію». Хочеш заробити мільярд – створи релігійний майдан, кольорову революцію, політичну релігію. Майдан – синонім маси і вождів, а це – синонім тоталітаризму. Режисери майдану спеціально провокували стан гри – інфантилізму. На майдані були всі складові (політичної) релігії: чудо (Майдан), тайна (як буде захоплена влада), страх (зек, яким лякали обивателів), авторитет (самопроголошений «президент»). Люди йшли на видовище і на інтригу: що буде далі. Оскільки ЗМІ роздули значення події до вселенських розмірів, люди хотіли самі подивитися, що ж там відбувається, бути свідками «історичної» події, розповідати про неї «я там був». Інтригу підтримували і штучні чутки про розгін, про міфічний російський спецназ і т.п. Один із ефективних засобів впливу на масу – показати масі її зростання. Поки маса відчуває, що збільшується, зростає, у неї відсутнє прагнення до розпаду (Еліас Катетті) .

 

Майдан – це політичне рейдерство, рейдерський спосіб захоплення влади. Методи принесено з кримінального бізнесу в політику. І тут, і там – бойовики (волонтери), але їх не афішували; масовка, ключова роль продавлених судових рішень. Бізнесові рейдери захоплюють підприємства, граючи на тому, що в іншої сторони документи не в порядку, а політичні рейдери запускають версію про фальсифікацію виборів і за тим же сценарієм захоплюють владу.

 

Політреклама на виборах – найбрутальніша форма неототалітарних маніпуляцій. ЗМІ стають зброєю масового ураження. Кольорові революції – апофеоз маніпуляції свідомістю. «Повітряна кулька думала, що в неї вдихнули життя. Насправді її просто надули». Цей афоризм – про народ і «реформаторів». Тоталітарна і неототалітарна свідомість незахищені від маніпуляцій. Мавроді говорив простакам: приходьте до мене і багатійте. А наші персонажі говорили: приходьте на майдан і станете вільними, багаті з вами поділяться… «Помаранчева революція» – чергова косметична операція старого режиму в обрамленні сучасних психополіттехнологій. Балаган – це лохотронний шоу-бізнес-політпроект. Жертви цього проекту, а тим паче активні учасники, бояться в цьому собі признатися. Спрацьовує і правило піару: якщо людину включити в процес на боці якоїсь команди чи кандидата – людина буде активно відстоювати цю позицію як свою, закриваючи очі на очевидне і боячись альтернативної думки.

 

Трагічний досвід ХХ століття показав, що революції та масові рухи приховують у собі загрозу тоталітаризму. Для подолання новітніх форм тоталітаризму найнадійніший шлях – еволюція, глибинні реформи в інтересах усього народу, а не купки «вчорашніх», які стали тепер «новими».

 

Коли народ має право на повстання і на порушення законів? Часто згадують право народу на повстання зі знаменитих декларацій. Але що таке повстання? Встати з дивану? Будувати барикади? Захоплювати урядові установи, порушуючи закони? А якщо їх не віддають? А в охорони є право на збройну оборону владних установ від насильницького захоплення? Як бути, якщо ці права входять у суперечність? То невже право на повстання означає право на збройне захоплення влади, на вбивство?

 

Давня проблема: як діяти, якщо влада порушує закони і здається, що дотримуючись законів, битву за владу у неї виграти неможливо. Як змінити старий лад, якщо він вдається до порушень закону, зокрема, на виборах? Теж через беззаконня виривати владу? Але ж це веде до деградації нової влади. Вічна проблема: еволюція і революція.

 

Тут є загальнофілософська проблема метазасобів: неправедні засоби деформують мету, і результат виявляється зовсім спотвореним. І конкретний аспект: чи дає можливості для конституційної діяльності та зміни влади наявний характер політичної системи і режиму? Тиранічна влада, яка здійснює масові репресії, не залишає можливостей для легальної політичної боротьби та не має механізмів легального оновлення, морально допустимо скидати навіть через повстання, – це зафіксовано, здається, в основоположних деклараціях прав людини і громадянина років 200 тому.

 

Але у протистоянні владі повинна бути та ж логіка, що й у боротьбі проти вуличного нападника: не перевищувати межі необхідної оборони. Влада завжди має схильність до узурпації, порушення законів та прав громадян; зловживання владою характерні для всяких режимів, хоча і різною мірою. Очевидно, вирішення проблеми полягає у правильному визначенні міри реакційності режиму та здатності його до змін. Неототалітарний режим, при всьому критичному ставленні до нього, спирається не на масове застосування насильства, а на масове шахрайство при утриманні влади та розграбуванні держвласності, – і при масовій пасивності та неорганізованості більшості людей. Застосовувати насильство для зміни такої влади означає легалізувати насильство на всі випадки, коли влада буде подібна. А вона, звичайно, буде подібна й після перемоги «революціонерів», якщо не гірше. Отже, якщо бути послідовними, то нова влада має заздалегідь погодитись і на право народу на повстання проти себе. Кажуть, кучмократію неможливо було перемогти «за очками», можна тільки «нокаутом». Та нокаут – це прийом у межах правил. А оспівана мрійниками, фанатиками і негідниками революція має схильність до того, що боксер відправляє в нокаут суперника ударом нижче пояса, потім калічить суддю, а на додаток лупить публіку. Дії, спрямовані на насильницьке повалення існуючого ладу, скрізь вважаються кримінальним злочином.

 

Застосування сили буває не тільки з боку влади і не тільки за допомогою зброї чи кийків. Блокування уряду – це фактично облога як метод силової боротьби на межі насильства. Чиновників не пускають на роботу, застосовуючи силу, при цьому волають про недопустимість застосування сили з боку влади, наче не розуміючи, що саме державна влада має право на легальне застосування сили. А втім, вся ця облога і блокування, як і мовчазне сприйняття його чиновництвом, схоже на виставу – гра у піддавки: мовляв, захопіть нас, візьміть нас у полон, ми хочемо іншого господаря.

 

Сучасні «революціонери», що діють за технологіями використання організованого натовпу, закликають владу не застосовувати насильства, не проливати крові. При цьому самі застосовують насильство – поки що без крові. Це – метод удушення влади блокуваннями урядових будівель. «Термін “ненасильницький” стає новим евфемізмом, що використовується, для нав’язування публіці уявлення, буцімто “ненасильницькі” дії зовсім безневинні (…) “Ненасильницько” силові дії є важливим актом у спектаклі “помаранчевої” революції(…) По суті це типове насильство, тільки замість вогнепальної зброї використовується юрба» (Кара-Мурза С.Г. Экспорт революции. Ющенко, Саакашвили… – М.: Изд-во Алгоритм, 2005, с. 302).

Інквізитори давно знайшли словесну лазівку, щоб обійти біблійну заборону на кровопролиття – вони просто спалювали єретиків на вогнищі. А ось майже анекдотичний елемент плану захоплення владних установ. Тарас Стецьків: «Повернімося до штурму Банкової. Мене в штабі призначили саме відповідальним за неї (...) У нас було підготовлено три-чотири тисячі людей, які були готові йти на такий ризик і усвідомлювали чудово, що їх може очікувати. Вони мали впритул наблизитися до ОМОНу, причому, бажано, щоб на плечах у хлопців сиділи дівчата(...) А дівчата мали хапати спецназівців і міцно їх обіймати» («Дзеркало тижня», 2005, № 50). Отже, задушення через обійми...

 

Збройні перевороти і революції, здається, відживають свій вік. Сучасні технології захоплення влади закамуфльовані під вибори. Для зміни влади обирають момент виборів, кризи та розгубленості правлячої групи. Організований натовп стає найважливішим ресурсом завоювання влади. Діють без класичного збройного насильства, але й не в результаті бездоганних виборів, а через сфальсифіковані вибори або через організований тиск натовпу, приурочений до виборів, під лозунгом «у нас вкрали перемогу». «Технологія побудови добре організованої юрби – ключовий елемент всієї соросівської революційної механіки. Юрба – механізм одноразового використання, тому вимагає великих, але одноразових витрат. Більшості з "протестуючих проти антинародного режиму" не треба навіть платити – вони роблять це цілком добровільно. Їм необхідно насамперед виплеснути свій гнів проти навколишньої кепської дійсності» (Головков А. На пороге заказных переворотов // Политический журнал. – 2004. – №47).

 

У «кольорових революціях» владу можуть захоплювати наче жартома, як на балаганах, і кров можуть пролити під сміх та улюлюкання. Будинок профспілок захопили під примовку: «Хлопці, Стоян запрошує на чай!». І урядові та президентські установи натовп міг би захопити під таким же блюзнірським гаслом «президент запрошує на пиво». Як у анекдоті про інший переворот: «Алло, це Смольний, у вас пиво є? Нема? А де є? У Зимовому?! Ура! На штурм!».

 

Такі перевороти неможливі без зради існуючій владі кількох ключових функціонерів і переходу їх на бік «революціонерів», як правило, таємно, у формі саботажу. Підкуп чи шантаж чиновників старої влади – неодмінний елемент здійснення перезавантаження. Крайній конформізм бюрократів у неототалітарній системі має наслідком те, що перевороти стають перезавантаженнями: оскільки функціонери – безхребетно-пластилінові, тримають ніс за вітром, то варто захопити верхівку влади – і чиновники тут же перебіжать на бік нового господаря без усякого спротиву, навіть якщо це буде неконституційна зміна влади. У неототалітарній системі панує безвідповідальність чиновників, в тому числі силовиків, за долю держави. Якщо нема команди згори – ніхто й пальцем не поворухне. А згори команди не надходить, бо «горі» вже байдуже, термін закінчується, треба думати про те, щоб заокеанський «учитель демократії» не відібрав капітали, оформлені на родичів. Так гора влади народжує мишу спротиву силовому тиску, якщо у нього є високий покровитель. Попередньо той дає чиновникам заробити на тіньовому бізнесі та хабарах, взявши їх на гачок, а потім шантажує. Мовляв, не пустимо в Америку, заарештуємо банківські рахунки, як у Лазаренка, – відберемо улюблену іграшку.

 

Інститути, фонди, агентства, що фінансують акцію з метою зміни влади. Фінансова та організаційна участь місцевих нуворишів та зарубіжних центрів у попередній підготовці та здійсненні акції. Інформаційна підтримка і супроводження. Екзитполи – важлива складова кампанії «у нас вкрали перемогу». Перемога оголошується ще до закінчення виборів, а не те що до остаточного підрахунку.

 

Людська маса – найефективніша зброя політичної боротьби в умовах ненасильницького світу. Головна функція масового зібрання людей – створити образ всенародної підтримки.

 

Вдало обрана форма естрадно-політичного марафону на майдані, що наче виправдовує присутність людей на майдані протягом днів та тижнів.

Видовищність, забезпечена підготовленим динамічним сценарієм, участю зірок естради та політики, використанням коштовної сучасної апаратури та обладнання – лазерних екранів, дизель-генераторів, армійських палаток і кухні.

 

Розгалужена структура забезпечення мітингувальників з участю великого бізнесу і структур місцевої влади.

 

Блокування урядових установ при підігруванні частини чиновників, прийняття ними, під тиском, «не правових, а політичних рішень».

 

Отже, матриця: перезавантаження. Або зміна, перезавантажегння матриці. Матриця – (німецьке мatrize – від латинського matrix – матка) – робоча частина штампу для обробки металу тиском. Справді, ці перезавантаження відбуваються за одним сценарієм, за однією формою, з допомогою одного штампа, у них одна матка (яку точніше було б назвати трутнем). Політична матриця перезавантаження – це система технологій, інструментів та заходів для силової зміни влади шляхом тиску на владу організованим натовпом.

 

Застосування матриці, звичайно, має національні особливості. У Сербії знаряддям дестабілізації був косівський сепаратизм, що давав привід для демонізації Мілошевича, натівська агресія, вуличні демонстрації та президентські вибори, які тут же були оголошені сфальсифікованими і підготовлений натовп захопив і підпалив будинок парламенту, а верховний суд тут же змінив своє рішення на потрібне. У Грузії мітинг 2-3 тижні розхитував владу Шеварднадзе вже після парламентських виборів, потім натовп захопив парламент, президентську резиденцію і «розові революціонери» змусили батоно до відставки. В Україні обійшлося без штурмів та підпалів, хоча тиск доходив до заповнення натовпом фойє Верховної Ради і до блокування урядових установ, до явного тиску на Верховний суд, рішення якого й змінило ситуацію на користь атакуючої сторони. У Киргизстані Акаєв був скинутий натовпом під приводом фальсифікацій на парламентських виборах: скористалися протиріччями між північчю і півднем, колони південних, очевидно, не без зради, були пропущені через перевал на Бішкек, все скінчилося мародерством маргінальної опозиції і захопленням влади тими людьми, що завжди були біля влади. Отже, національні особливості незначні. А що спільного?

 

Режими, що програли, не мали масової підтримки, вони збанкрутіли, це були режими номенклатурно-кримінальні, їх ніхто не хотів захищати – ні народ, ні силові структури. Молода поросль нуворишів використовує протестний потенціал народу для перехоплення влади.

 

Ці перезавантаження можна було би вважати буржуазними, якби нувориші були буржуа, і якщо політична система в результаті змін ставала б демократичнішою. І те, й інше – сумнівно. Нувориші – це головним чином корумпована молодша бюрократія і напівкримінальні «авторитети». Майданні лідери, самопризначені завсідники сцени, що зовні позиціонували себе представниками народу, по суті є менеджерами олігархату.

 

Застосування психополіттехнологій організації мас та маніпуляції масовою свідомістю і підсвідомістю. Суміш мітингу і вистави, релігійних зібрань та проповідей і тусовки, естрадного шоу, танців, карнавалу, фуршету. Класичні методи впливу на масу людей і властивості натовпу, сформульованих Лебоном: «Навіювання, повторювання і зараза». У натовпі «люди впадають у стан навіюваності, схожий з наркотичним або гіпнотичним» (Московічі).

 

Постмодерністські методи захоплення влади шляхом багатоденного тиску організованого натовпу з паралельною пропагандистською кампанією недопущення силової оборони влади від силових дій претендентів на неї. Масову акцію важливо завести, наче мотор, грандіозним рок-політ-концертом і повідомленням про те, що «у нас вкрали перемогу»; довести цю акцію до критичної точки самозростання і самофункціонування для наростаючого тиску на владу.

 

У всіх випадках «кольорові революціонери» мали активну і безцеремонну підтримку Заходу. Громадські організації та фонди, політичні технології, приховане фінансування та консультування, інформаційна підтримка та дипломатичний тиск. Судячи з усього, проблеми демократизації можуть використовуватись претендентами на світове лідерство з власних егоїстичних і месіанських міркувань. З цією метою створено тотальну сітку міжнародних неурядових організацій, фондів, центрів, грантів – для точкового контролю над провідними сторонами життя суспільства опікуваних країн, за політичною та інтелектуальною елітою.

 

Люди стояли на майдані, сприймаючи це як акцію протесту проти кучмократії. Але вони особливо не задумувалися над тим, що плоди дістануться не їм, бо організовано це було не полум’яними революціонерами-романтиками, а прагматичними нуворишами, які використають плоди цього стояння у власних цілях. Адже акція мала конкретну мету – не якусь там абстрактну свободу чи гідність конкретних людей чи народу в цілому, а приведення на посаду президента конкретної людини. Але якщо боротися за відставку збанкрутілого режиму можна й натовпом, то обирати нового лідера треба тільки індивідуально, а не хором.

 

Ще кілька елементів технології «революції»:

– ключовий аспект – попередня дискредитація керівника, який стоїть на заваді впровадження «свого»; дискредитація його внутрішньою опозицією і глобалізованими ЗМІ;

– сприяння втягненню політичного лідера і його свити у корупційні зв’язки з метою тримати його на гачку;

– організація масових виступів і кампанія на тему недопустимості застосування владою сили;

– феномен мотрійки: 15 тис. «волонтерів», тренованих у таборах, 150 тис. – на майдані, 1,5 млн віртуальних, присутніх у повідомленнях ЗМІ – для придання ваги слогану «нас багато». Сенс майданних подій із протягуванням, продавлюванням на посаду президента потрібної персони – не допустити до влади ті групи, на які не дає згоди Захід. Зовні – наче проти «промосковського» політика, по суті – проти незалежності.

 

Інколи говорять, що майдан змусив владу діяти за законом. Ні, не змусив. Навпаки, під тиском контрольованої маси владні установи приймали «не правові, а політичні рішення». Ясно, що в цьому слогані термін «політичні» вживається як замінник слів «незаконні», «не передбачені законом», «такі, що виходять за межі закону», головним із яких було рішення Верховної Ради про «третій тур», прийняте в умовах шантажу натовпом парламенту. Як не прикро, контрольована маса людей була не виразником справжньої народної волі, а знаряддям у боротьбі одного олігархічного угруповання проти іншого. Сутність «помаранчевої революції» досить точно можна передати парламентським висловлюванням Віктора Ющенка: «Шановна владо! Якщо у вашому публічному домі не йдуть справи, не ліжка треба переставляти, а міняти кадри!»( З виступу Віктора Ющенка на парламентських слуханнях 9 квітня 2003 р.) . Ось і поміняли кадри, а установа залишилася… Це метафора модернізації тоталітаризму в неототалітаризм. Насправді не кадри треба міняти і не ліжка переставляти, а змінити сутність і призначення установи.

 

Отже, зміна влади шляхом тиску організованого нуворишами натовпу навряд чи йде в напрямку подолання тоталітаризму. Скоріше навпаки. Майдан – як би не писали його з великої літери – це маса, що має інші властивості, ніж особистість, потенційна основа та інструмент тоталітаризму. Ось реальна суперечність: для подолання тоталітаризму потрібен і масовий рух; але рух мас, натовпу знову породжує тоталітарні тенденції. Якщо неототалітарні структури криються не тільки в соціумі, а й у свідомості та підсвідомості особистості, то подолання тоталітаризму, включно з його оновленими формами, передбачає самовдосконалення, саморозвиток особистості, подолання власного страху, байдужості, егоїзму. Це гігантська і складна робота душі, для якої масові зібрання можуть бути стимулом, а можуть бути і наслідком конформізму і сприяти йому. В будь-якому разі масові акції не можуть замінити внутрішній саморозвиток особистості, індивідуальної дії пізнання, пошуку істини. Еволюція свідомості, характеру, переконань відбувається і в масі людей, та головне – наодинці з собою, як результат інтуїтивного аналізу різнобічної альтернативної інформації та інтенсивного самовдосконалення. Бездумне втручання у соціум колективною соціальною дією призводить скоріше до регресу особистості та суспільства, ніж до самовдосконалення.

 

На рівні соціуму подолання тоталітаризму вимагає справжньої демократизації політичної системи, запровадження демократичних інститутів, норм, традицій на всіх рівнях – починаючи з низового – з підприємств, установ. Людина і суспільство – єдина система, тому вдосконалення соціуму невіддільне від самовдосконалення особистості, а громадянський розвиток людини потребує активного, але вдумливого і критичного, саморефлексивного втручання у суспільні проблеми та процеси. Непарадний аналіз досвіду вуличних подій виводить на проблему створення соціально-політичних структур, які давали б можливість народу дієво і зі знанням справи впливати на владу, а не бути масовкою одноразового використання.