Старий, радянських часів, анекдот. Уже літній колгоспний бригадир Микола повертається з райцентру, де був на курсах підвищення кваліфікації. Забігає в хату, кидає валізку, кричить дружині: «Галько, швидко роздівайся...» Та, звісно, отетеріла: «Ти шо, умом поїхав?» – «Роздівайся, тобі кажу!». Бачить жінка, що мужик і справді не при своїх, роздяглася. Микола, критично оглянувши картинку: «Та-аки правду казав товариш лєктор, шо стріптіз ето такая га-адость...».

Таке відчуття й нині народжується. Тодішня пропаганда не завжди брехала – в буржуазному способі життя стільки гидомирного… Втім, як і в радянському. Усе частіше хочеться сукати дулі, як це роблять у гніві сільські жінки традиційної культурної орієнтації: осьо-сьо тобі! І тобі на, і ти удавися своєю рекламкою. А ти – стриптизом своїм. Ну що ти показуєш, що – ти – нам – показуєш?

«Коли її зовсім…» нема

От справді – що? Візьмімо рекламу. Здавалось би, ще недавно програми і фільми іноді переривалися на рекламні ролики. Тепер навпаки – реклама іноді переривається фільмами і програмами. Імідж деяких каналів уже просто збігається з рекламним «кіно». Із заплющеними очима можна пізнати, скажімо, 5-й канал – по жіночому народному голосу, що cердито агітує за маленьку пральну машинку: «Ні! Ні! Як можна?». Без тої машинки життя не життя... І телевізійний канал так само.

Перший національний вивів рекламу на державний рівень, освятивши її віянням національного прапора. Кількість реклами тут деколи просто дивує. До прикладу, скільки її вмістилося останнього недільного вечора між суперкороткою новинною програмою і «Світським життям» із Катею Осадчою – що воно, «життя» те, по суті справи, є рекламою самої Каті і буржуїнського способу життя: ви помітили, як любовно і зацікавлено озирає камера кожного – о, годинничок за пару штук баксів, а шузи які, вау... Пихате (а місцями й дурнувате) буржуїнство, королівство плохишів і плохишанок, де зустрічають і проводжають «по одьожці»... В дужках іще раз подивуємось перетворенню Першого («как бы», говорять у Москві) на спортивно-світський канал. Футбол тут готові шпарити з ранку до вечора, навіть пляжний. Прийми, Боже, як ліки од болячок, як рекламу фізкультури і спорту...

На «1+1» реклами густіше, вона куди різноманітніша. Народні голоси тут чутно хіба що в рекламі політичній: «Верніть нам Юлю...». Та забирайте, ми не тримаємо. У всьому іншому – гламурненько. Пещені тіла авто, звабливо розкішні жіночі тіла, на які лягають шампуні, бризки туалетної води. Хіба, о жах, іноді щось там на зубчику… Стоматолог ласкаво порадить геніальну пасту – і все знову біленько й молоденько. Між пастою й шампунем нам «штовхають» яке-небудь кіно… Два в одному, п’ять в одному – дешево і сердито.

Минулого тижня, скажімо, 8-серійний «Когда ее совсем не ждешь…» («1+1», 27-30 серпня), перша його половина. Виробник – «Стар Медіа», себто це національний продукт. Хоча в серіально-конвеєрній продукції українська національність прозирає рідко – аж до того, що стидаються, бодай деталькою якою, видати присутність українського життя. Причина надто відома: українці не є головним адресатом цього творіння. Давно вже мені пояснено: «В России не любят про хохлов…». Хоча це й неправда – «про хохлов» якраз люблять, хіба що про українців менше. Та й це не факт. Тут інше пояснення: в головах продюсерів міцно сидить зовсім інша реальність, аніж у наших, «пересічних» і посічених оцим телевізійним мерехтінням.

На перший погляд, «Когда ее совсем…» (досвідчений режисер Тетяна Магар) ніяк не належить до подібних витворів. Основна дія відбувається в українських Карпатах, тут деяким персонажам, як-от Петрові у виконанні Богдана Бенюка, навіть дозволено говорити українською. Як і його дружині, роль якої виконує Наталя Сумська. Щоправда, інші аборигени (дарма, що галичани) вже вочевидь соромляться того «нарєчія». Іноді до смішного. Герой фільму приїздить у село і дві молоді жінки говорять з ним хоч і поганенькою, а все ж українською. Та тільки він зникає, переходять на російську. З прибульцем із Москви – українською, а між собою – «на великом-могучем». Це хохма така, мабуть, щоби ми посміялися. От лише з кого, з чого – з власною недолугості, певно?

Втім, я забув – це ж для російського глядача, не для мене, сіряка з колонії великої Російської імперії. Нібито вільної тепер і незалежної. В тому числі й від національної гідності. Бо ж як назвати це продюсерство, яке апріорі виключає з числа адресатів власних глядачів, для якого, виходить, український народ як такий і не існує по суті справи? Принаймні, як окремішня культурна формація. Навіть коли прорізається в кадрі, то тільки як територія, де утомлені справами заможні московські люди трохи розслабляються. Стара традиція російських інтелектуалів – сприймати Україну як зону музейного штибу. Тут зупинено рух історії, тут кінці зійшлися з початками – гармонія одним словом.  

А поза тим оповідь про те, як московський бізнесмен Дмітрій Клімов (Ігор Петренко), втрапивши у вир ускладнень, їде трохи відпочити в Карпати. У поїзді знайомиться з Діною (Свєтлана Тімофєєва-Лєтуновська), так само бізнесменшею. Почуття спалахують швидко, та тільки ж 8 серій – це вам не хухри-мухри, треба якось витримати задану тривалість. Тож і тягнуть-потягнуть, у перших чотирьох «відділеннях», витягнути не можуть.

Яким бізнесом займаються герої? Ви будете сміятись, ви не повірите… Агентство нерухомості… Це так оригінально, така несподіванка. А чим їм, бідолашним, ще займатися? Ну в страшному сні не присниться, щоби він, скажімо, сталь варив, а вона у школі викладала. Чи там вона  кухар, а він на екскаваторі… То все радянські штампи, а нині живемо в епоху «побєждающєй буржуазії», яка, щоправда, – і це давно вже описано Роланом Бартом і купою інших дослідників, – чомусь найбільше стидається самого визначення «буржуазія». Як деякі українці – свого українства… Хоча – звернули увагу? – на телеекрані не просто бізнесмени, а люди, які займаються чимось віртуальним: торгують не ними збудованими будинками, рекламують не ними продуковані вироби… Телебачення послідовно привчає нас бачити навколишній світ як щось нематеріальне, такий собі симулякр. Тож і персонажі тут, вочевидь, симулятивного розливу. Розумні люди давно вже усе пояснили: живемо в часи інформаційних технологій. Справжнім є життя тільки в окреслених ними рамках – усе, що відбувається поза тим, є малосуттєвим, та й просто нецікавим.

Уся інтрига тримається на тому, що бізнес Дмітрія руйнує саме Діна. Він про те не підозрює, а от вона здогадується – по візитівці. Отже, попереду нас чекає упізнавання – класичний, ще від давніх греків, драматургічний прийом. Судячи з усього, єдиний зі світових надбань сценарної прози, який вирішили використати автори стрічки. Бо все інше ні на чому не тримається. Чотири серії, а матеріалу – максимум на одну. Решта часу – самодіяльне кіно, чиста любительщина. Яка прозирає навіть у виконанні акторів, чий професіоналізм не піддається сумніву. Алєксандр Лазарєв разом зі Свєтланою Немоляєвою зображають таких собі Сан Санича з дружиною і, вочевидь, просто не знають, що їм робити в кадрі. Тож виконують щось на зразок номера з новорічного театрального «капусника» – про себе, коханих, про своє сімейне життя.

Практично те саме стосується Богдана Бенюка. Він ділиться сокровенним – як самогонку пити, рибку ловити, від застуди лікуватися. Як співати українських пісень, зрештою. Піснями тут заповнюють лакуни, одначе останніх значно більше. Їх і можна було тими пісеньками заповнити по самі вінця – усе б веселіше було. Згодився би на щось малоросійський фольклор. А коли б іще й танці з музиками… А так – водянисте, безбарвне, нудне кіно. Щоби не так було нудно, що десять хвилин його переривали рекламою – виходить дикувата окрошка… Дикою є й стовідсоткова неповага до фільмового тексту, хай навіть такого. Повторюю, нині фільм виглядає додатком до реклами, таким собі довіском. Логічно припустити: через рік-два телеекран перетвориться на одне суцільне рекламомовлення. Будемо гуляти крамницями, сидіти у кріслах стоматологів, опановувати нові форми прокладок… Ні, з таким телебаченням до психушки недалеко.

Під час рекламних інтермедій я перемикався на російський серіал «Господа офицеры» («Первый канал. Всемирная сеть»). Судячи з побачених фрагментів, теж не бозна що. І тим прикрішою є разюча відмінність: чітко окреслений соціум, його болячки, вибудувана фабула і яскраві персонажі. Чоловічий, окрім усього, кінематограф – на його фоні вітчизняне дамське творіння виглядає геть нещасливо.

«Первым делом вертолеты...»

У ті ж дні «1+1», слідом за «…не ждешь», наказало, хоча й недовго, дивитися інший, так само 8-серійний, телепродукт під назвою «И падает снег» (невтомний Сєргєй Сєндік «прєдставляєт», ООО «Максимус»). Сніг падав здебільшого у вигляді реклами – що десять-дванадцять хвилин охолоджувала наші мізки, запалені гарячою любовною драмою (і тут жіночий погляд на життя – сценарій Татьяни Палєй, режисер Марія Мігунова). Центральний персонаж – молода 18-річна балерина (Євгенія Лоза), утриманка 48-річного мільйонера, такого собі Мішеля Грановського (Дмітрій Мар’янов).

Ну знов-таки – про кого ж іще кіно знімати? У традиційному вже пакеті інший крутий персонаж – Макс (Антон Макарський; як сказано в прес-релізі, «любімчік женской аудіторії», вау). Пичка в актора і справді того – гламур-мур-мур. Такому не авто викрадати, а підстаркуватих мадам тішити… Одначе Макс спеціалізується саме на автах – ну чистий тобі Юрій Дєточкін зі знаменитого рязановського фільму. Тільки не на дитбудинки працює, а на місцеву мафію.

Втім, професію героя умотивовано жанрово – погоні й переслідування займають чимало місця – поруч із власне любовним романом, який виникає між утриманкою мільйонера і молодим чоловіком і триває перші чотири серії. Задовго, і коли б не гонки… Та й Грановський фатально відсутній – тільки у четвертій серії він і з’явиться в натурі, а не в ретроспективних епізодах. Отут фільм власне й почнеться, бо то все було прелюдією – безумовно, довгенькою – але ж це серіал. Героїня, попелюшка, яку мільйонер зробив принцесою й відтак вилучив із реальності як такої, зненацька в ту реальність занурюється. Макс оповідає про драму сім’ї – вітчим довів його матір до божевільні і був ним убитий. Потому їдуть у психушку… А далі й зовсім непереливки – виявляється, талант балерини мало що вартий без «інвестицій» і впливу опікуна-мільйонера. Шок героїні і зупинка до понеділка…

Що ж, тут, принаймні, хоча б пунктирно означено контакти двох реальностей – віртуальної й тієї, що уперто зринає у наших відчуттях. Тож ми бодай трохи відлипаємо від телеекранів. Вони, ці реальності, таки різні. Хоча наше телебачення стоїть на своєму, завантажуючи глядацькі мізки образами реальності, до невпізнання відмитої шампунем, зубною пастою і пральним порошком. Глянцем покривається все і вся.

Той самий фільм невипадково утоплено в рекламних водах – у них розчиняється самий зміст житейських фактів. Я можу отримувати 600-700 гривень і жити в старозавітній «хрущобі», одначе ж менше з тим: я дивлюся телевізор, а це значить – живу у просторі залитої глянцем мрії. Усі там живуть, то ж чи дивно, що далебі не хрущобний Віктор Янукович, торкнувшись київського асфальту й узрівши немислимі пробки на вулицях (спробуйте-но, скажімо, проїхати в районі автовокзалу!), на всю Україну «размечтался»: а нічого, посадимо людей на вертольоти, хай, мовляв, пролітають над тим самим автовокзалом. Плюс вертольотизація України – хороше, змістовне гасло партії мрійників. Вони ту Україну в... в телевізорі бачили, от воно що. І повірити в те, що існує якась інша країна, з «пробками» і тромбами, їм не під силу. То ж їхні поїзди ганяють коліями, що не зустрічають на своєму шляху жодних населених пунктів... Хіба що де-не-де полощуться на вірьовках випрані з допомогою рекламної машинки штани – кольору такого, що очей не одведеш. Колись подібне називалося «потьомкінськими дєрєвнямі»... Як називається тепер, мені невідомо. По-вченому – симулякр, а по-невченому, по-людському – ні, не вигадали ще.

«На крові...»

У понеділок («1+1», 27 серпня) після опівночі можна було подивитися продовження документального серіалу «Собор на крові» (студія «Телекон», на замовлення «1+1», режисер Ігор Кобрин). У вже звичній для цього режисера манері строгого документування оповідуваних фактів. Хоча для багатьох в Україні вони не є переконливими – «бандери» вороги, і квит. Фільм Кобрина кличе до іншого: кінчайте, хлопці, ви цю гру в ритуальну «війнушку». Хоча б тому, що все було далеко не так, як нам підносять – у вигляді ідеологічних снарядів – майстри розпалювати багаття взаємної нелюбові.

Фільм показує, що роль національно-визвольних рухів у Західній Україні на історичному кону була далеко не другорядною. Не було би їх – не стала б Україна, до прикладу, членом ООН. Бо ж Сталін, віддамо йому належне, був хоча й жорстоким, одначе ж політиком, що рахувався з реаліями. Заходу треба було показати, що в Україні є повноцінна національна держава. Вносилися поправки до Конституції, запроваджувалися наркомати (себто міністерства) закордонних справ і навіть оборони. Потому їх прибирали, потому українцям демонстрували «кузькіну мать», але ж реагували, так.

Сюрпризом для багатьох є факти ведення переговорів між НКВС та УПА, складні маневри політиків і державотворців щодо виведення країни зі ступору. Далеко не все вийшло, одначе ж у кого склалося? Хіба що у Сталіна...

З екрана звучить і чимало гірких слів на адресу українського вождизму, який руйнував, ізсередини, визвольні рухи. Здебільшого ті слова належать Тарасові Боровцю, одному з тогочасних лідерів, який добре знав, що говорить. Ті слова акцентовано не випадково – усе те лишається. Як і небажання знати, як воно там було насправді. Те, що вибачили німцям, чужинцям, ніяк не можна забути сусідові. Бо ж нецікаво буде – ще, не доведи Боже, підстави зникнуть громадянську війну в телевізійному просторі вести.

У фіналі іншої, не нової вже, документальної стрічки, «На линии огня» («Інтер», 30 серпня, автор Андрій Цаплієнко, режисер Вікторія Максимовська) ніби мимохіть говориться про те, що на похорон жертв трагедії у Беслані (а картина саме про ті трагічні події трирічної давнини) прибуло чимало політиків із Москви, одначе ніхто з них навіть не наблизився до похоронних процесій. Мабуть, чули свою провину... Вони ж такі однакі, політики... Тут якраз скочила політрекламна процесія і зринув з екрана пан Цушко із войовничими попередженнями про те, що не допустить він «захоплення влади Ющенко, Тимошенко»... Господи, забери таких із історичної сцени – вони там стільки рейваху чинять, зачинають стільки братовбивчих сюжетів, в яких перемелюються життя зовсім не їхніх дітей, звісно.

«На линии огня» зайвий раз ствердила ту просту істину, що про будь-яку помітну подію належить мати власну точку зору. Дивитися на світ не через окуляри Ройтерс чи Бі-бі-сі, а очима і серцем українця. Ну, мусить же озиватися душа на біль, яким живуть люди – в Україні і поза її межами. Мусить же вона, бодай іноді, вириватися за межі торгівельної мережі і бачити не тільки магазинні вітрини, де стоять мішки з «дешевим щастям». Щастя дешевим не буває, за все треба платити – митями самого життя. Невигаданого, негламурованого. Не все ж під телевізором сидіти...

Від «ТК». Демонстрація 8-серійного фільму «Коли її зовсім не чекаєш» виробництва «Стар Медіа» викликала великий резонанс серед авторів «Детектор медіа»: ми отримали вже три тексти, присвячені цій стрічці. Незабаром ці статті, автори яких мають різні погляди, будуть опубліковані.