«Ми робили кіно не про те, як багато ми втратили чи як нам вижити в цій війні. Зараз важливо думати і говорити про те, як ми переможемо», — таким був логлайн документальної стрічки Мирона Латика «Головний герой» у представленні продюсерки Оксани Іванюк перед показом у Будинку кіно 6 лютого.

Відразу спойлер: відповіді на питання, як саме ми переможемо, фільм не дає. Тим більше ніхто не вкаже бодай приблизний часовий лаг, котрий зафіксує перемогу юридично. І навіть після всеосяжного припинення вогню, коли б воно не сталося, чіткого, однозначного визначення формату перемоги, який би влаштував активну частину нашого суспільства, довго не буде.

Натомість «Головний герой» — більше про перемогу окремо взятих людей передусім над собою. Цей герой колективний і персоніфікований водночас. Колективний — бо стрічка розповідає про акторів, котрі змінили знімальні майданчики на бліндажі. А піксель надягнули не для зйомок у «кіно про війну» — для них це не сценарій, а реальність. Персоніфікація в тому моменті, що кожен із них — Олег Іваниця («Дієз») із 412-ї бригади «Немезис», Володимир Канівець («Вест») із 3-ї окремої штурмової бригади, Даніїл Мірешкін («Культура») з 12-ї бригади «Азов», Володимир Ращук («Артист») із бригади «Рубіж» та Олег Щербина («Заєць») із 5-ї окремої штурмової київської бригади, — промовляє до глядача від першої, власної особи. Розповідає власну історію, навряд погоджуючи теми з колегами-побратимами. І кожна з цих історій виходить за периметр особистого, перетворюючись на роздуми з приводу: «Як ми дійшли до великої війни та що буде далі».

Автор цих рядків — вдячний глядач, зокрема й українських фільмів і серіалів. Але під час перегляду мав проблеми з ідентифікацією героїв стрічки, бо так сталося: комедій уникаю, особливо телевізійних, особливо — вітчизняного штибу, невиліковно вражених російськими форматними вірусами. Впізнаю хіба Володимира Ращука, бо його участь у героїчних стрічках нового часу доби — «Прикордонники», «Позивний Артист», «Каховський об’єкт» помічаю через відповідність жанру й тематики моїм глядацьким інтересам і громадянським потребам. Виявляється, Володимира Канівця в війську впізнавали за комедійним серіалом «Юрчишини», Олег Іваниця — актор «Дизель шоу», яке дивляться, здається, в Україні всі, крім мене, Даніїл Мірешкін знімався в мелодрамах, за ними й пізнаваний, а актор драматичних фільмів «Черкаси» та «Клондайк» Олег Щербина — молодший на двадцять років повний однофамілець продюсера фільму «Будинок “Слово”» Олега Щербини.

Для чого така деталізація фільмографій? Бо рве шаблони та міняє уявлення про тих, хто в цивільному, умовно мирному житті на сцені й екрані намагався смішити чи розігрував неодмінно рожеві любовні історії. Завжди дивуюся, навіть дратуюся претензіям успішного в комедійних амплуа чи амплуа улюбленців жінок актора на роль неодмінно Гамлета. До речі, на цю тему є чимало фільмів: нереалізований драматичний актор вдається до радикальних дій, аби всім довкола все довести. Проте герої «Головного героя» до повномасштабного вторгнення, схоже, гамлетами чи річардами третіми себе не вважали, цілком комфортно — зокрема фінансово, — почуваючи себе у своїх сталих амплуа. І, змінивши костюми на пікселі, вони нікому нічого не доводять.

Просто нарешті актори отримали можливість вийти на авансцену чи опанувати майданчик для моновистави — й виговоритися. Озвучити позицію, на якій стояли завжди, але не мали нагоди й змоги донести її. А головне: їхні монологи, відповідним до режисерського бачення покраяні й змонтовані, не є написаними сценаристом текстами. Локації, на яких записані ці монологи — не декорації, які по завершенню зйомок розберуть. За роботу на камеру професійні актори не отримають гонорарів, та й ці зйомки жоден із них точно не сприймали, як звичну роботу.

Різними словами актори говорять про одне. Ращук — як доводилося терпіти зйомки в російських і проросійських проєктах. Іваниця — про російську мову як неприйнятну відтепер і надалі в Україні, бо для нього вживати російську дорівнює відчуттю чогось поганого в роті. Мірешкін загалом філософствує на теми патріотизму та прямо й непрямо згадує про прорахунки в патріотичному вихованні. А Канівець і Щербина висловлюються про все на світі, не стримуючи емоцій, бо накипіло.

Загальний настрій півторагодинної стрічки неоднозначний. Може скластися враження, що як не всі, то більшість акторів-воїнів по завершенню бойових дій залишаться у війську чи поруч із військом. Надто круто вони змінили власне життя, аби повертатися до минулого, ніби нічого й не сталося. Але приклад Володимира Ращука, котрий на екран повернувся, робить ці прогнози дещо хибними. Швидше буде якась золота середина: в професію актори повернуться, проте надалі перебиратимуть проєктами, схиляючись до більш драматичних ролей. Зрештою, Міністерство культури, за чиєї підтримки фільм знято, зробила правильну ставку на мотиваційний контент.

Бо це ж я, нагадую, з комедій не сміюся. Значна кількість українців пізнає названих акторів саме як комедійних чи мелодраматичних. Об’єктивно вони улюбленці публіки — а відтепер улюбленці публіки в Силах Оборони. Що може мотивувати гуртуватися довкола проукраїнського порядку денного й формувати його, як не бажання бути на одній хвилі зі своїми улюбленцями. Тож патріотична складова в «Головному герої» не декларується, але саме таку прошивку стрічка має.

І наостанок: оминути ще одну, дуже помітну складову фільму буде непрофесійно. Ось на що звернув увагу журналіст, а нині військовий Єгор Чечеринда: «Вельми сумно констатувати, але такої надмірної кількості жодним чином нецензурованого російського матюччя за 50 років свого життя з кіноекрану я ще ніколи не чув. Будинок кіно, ймовірно, — також. Деякі актори на цьому матюччі не лаялися, а просто “розмовляли” під час свого спілкування з автором фільму. Єдиний із героїв, хто жодного разу не долучився до “справжньої мови пушкіна, толстого та достоєвського”, — це ексучасник “Дизель-шоу” Олег Іваниця. В залі було багато неповнолітніх дітей, і жодних вікових обмежень фільм не передбачав. Кіно було знято за фінансової підтримки Міністерства культури України. Перефразовуючи Путіна, скажу так: “Росія закінчується там, де закінчується російське матюччя”».

Так — і не так. Відповідальним за присутність дітей на показі дорослого фільму з «дорослою» лексикою лежить не на Міністерстві культури, а на батьках. Котрі спершу мали б поцікавитися, куди йти з дітьми. Автори, зі свого боку, цілком могли б застерегти й попередити про матюки. Натомість акторам навряд ставили задачу не матюкатися. Бо, нагадаю, їхні монологи — не готовий сценарій, а передусім нецензуровані крики душі. А Олег «Заєць» Щербина «розмовляв матом» настільки органічно, оперуючи невеликим набором слів для показу великих проблем, що чергова поява на екрані віталася сміхом та оплесками, коли герой ще не починав говорити.

Щодо звучання ненормативної лексики в Червоному залі Будинку кіно: там не таке чули. Скажімо, торік, теж при великій кількості глядачів під час показу документальної стрічки Олега Сенцова «Реал»: документальної воєнної драми, випадково зафільмованої на камеру go-pro. Не «запікує» лайку Мстислав Чернов як у «20 днях у Маріуполі», так і «2 000 метрах до Андріївки». Вийшовши за межі Будинку кіно, переходимо до кінозалів. Складно уявити без згаданої лексики художній фільм «Клондайк», у якому знімався Щербина. Оперує нею Володимир Ращук у «Каховському об’єкті», а Володимиру Кравчуку, єдиному актору фільму «Ти — космос» і, до речі, теж військовому, від Facebook перепало за матюки, що не завадило стрічці зібрати рекордну для українського фільму касу торік і досі лишатися в прокаті.

Сказане жодним чином не легітимізує ненормативну лексику. Проте наведені й інші наявні приклади є частиною нашої ненормативної реальності. Те, в чому наша країна живе скоро як дванадцять років, іншими словами описати неможливо. Не лише про документальне кіно мова: згадайте «картонковий майдан» і написи на картонках. Мова суголосна часу, «Головний герой» та інші фільми лише фіксують таку прикмету.

Фото: Артем Гвоздков та Максим Поліщук