Почнемо з особистого. Проживаючи наразі за кордоном, українське телебачення я не тільки не хочу, але і не можу дивитися (ок, можу, якщо підпишусь на платформи, але див. пункт 1). Тому новини до мене і решти українців із нашого маленького «свіжодіаспорянського» ком’юніті просочуються крізь соцмережі та ютуб. У нас із подругами навіть є внутрішній жарт про те, що ранок починається з Віталія Портникова на ютубі, «щоб знати, що ми про все це думаємо».

Понад те, треба зробити камінгаут: інколи, коли мене як українську журналістку в Уельсі запрошують на радіо ВВС коментувати чергові переговори, я теж звіряюся напередодні ефіру, чи не збираюся я чогось там ляпнути нерозумного, саме з блогами Віталія.

Але політично-інформаційний ютуб колоситься величезним розмаїттям коментаторів, «експертів», політиків і журналістів із власними каналами, а також проєктів, які претендують на увагу ютуб-аудиторії. Якщо дивитися на речі просто, то «скажи мені, кого ти слухаєш — і я скажу, в який бік зсунута твоя панамка».

Звісно, головні «постачальники» кринжі — це блогери, які мають найбільше аудиторії. Ті, про кого ми й так частенько пишемо. Але «писать не втомиться рука», бо не втомлюються працювати лідери за кількістю підписників: Дмитро Гордон (сумарно на двох каналах вісім мільйонів підписників), Олексій Гончаренко (майже півтора мільйона), Наталія Мосійчук (її підписників уже більш як пів мільйона) та багато інших. Не забуваймо також і «воєнних експертів», експертність яких давно розвінчано, але їхня аудиторія продовжує їх слухати регулярно. Я, наприклад, вже і забула, що колись у 2022-му в медіапросторі було багато Олега Жданова. Мені навіть довелося напружуватися, щоб згадати його ім’я. Але на його ютуб-каналі стабільно по 80 тисяч переглядів його щоденних відео.

І не забуваймо, що існують і персонажі, які напряму відпрацьовують російський «порядок денний». Канал Анатолія Шарія, хоч і заблокований в Україні, але стабільно має по мільйону переглядів на своєму відео. Це третина від кількості його підписників. Не факт, що це все українці, але я на власні очі бачила людей, які дивляться його і пояснюють це собі намаганням бути в курсі думки «тієї сторони». А згодом починають використовувати його слова як аргументи в суперечках.

Само собою, нашою метою не є вишуковувати кринж спеціально. Оглядатимемо все, що є, тренуючи своє критичне мислення і виходячи за межі власної затишної бульбашки. З кринжою просто смішніше. Хоч і страшніше. На щастя, вистачає підписників і у неодіозних персонажів. Наприклад, політолог Микола Давидюк має вісімсот тисяч підписників. Той же Віталій Портников уже перейшов у розряд блогерів-мільйонників.

Загалом можна поділити контент на два основних типи: «головомовці» (коли блогер сам віщає в кадр і роз’яснює нам, неписемним, що там і до чого в політиці), та інтерв’юери чи подкастери, де порядок денний і позиція блогера несеться на нас через підбір гостей кріейтора та запитань до них.

Третьою формою трансляції думок є великі проєкти, зроблені за принципом телебачення: коли на акаунті існує декілька різних форматів. Як, наприклад, канал PRO UA, який зібрав у себе цілу низку журналістів і блогерів і випускає все це під одним брендом. Ми вже якось писали про протистояння співзасновника цього каналу, політтехнолога Сергія Гайдая, та Віталія Портникова. Тоді «протеже» PRO UA, «американський блогер» і «інсайдер» цілеспрямовано атакував українського журналіста, привертаючи до себе увагу.

Нам цікаво буде системно подивитися контент усіх тих, хто на постійній основі формує тези для аудиторії. Спробувати зрозуміти, чия це «повєстка», можливо, відкрити секрети Полішинеля. Але передусім проаналізувати, у що блогери «запаковують» інформаційну картину. І чим це відрізняється від телебачення.

Головна відмінність — це умовна незалежність. Незалежність від великої структурної організації — телеканалу та його розкладу. Ти начебто сам собі визначаєш графік виходу відео, ніхто тобі не задає меж і рамок. Але це в ідеалі. У найкращому випадку залежність є лише від аудиторії та її квапливості до клікбейтних заголовків: чим більше переглядів, тим краща монетизація у блогера. Та щось нам підказує, що це не найбільша наша проблема. А монетизація — не найбільше джерело доходів політичних блогерів. Особливо тих, чиї відео виглядають як професійна телевізійна картинка. Там, де кожне відео — це декілька камер, професійне світло, складний монтаж.

Наприклад, ті ж випуски Наталії Мосійчук — її інтерв’ю, зйомки на виїзді, токшоу — це чисто тобі телебачення. Телеведуча працює на звичному для себе рівні візуалу. Інколи, щоправда, в неї стробить білий фон у студії, але може то такий художній прийом, ми ж не знаємо. Єдиною ознакою блогерки, а не журналістки тут є розлогі роздуми самої ведучої про долю країни. Хоча в еру інформаційних телеканалів традиційна для медіа «редакційна політика ВВС», коли журналісти й ведучі не транслюють власні погляди, вже давно не є аж такою актуальною і на самому ТБ. Тим більше під час війни.

Повертаючись до вартості виробництва контенту, ми приходимо до логічного запитання, чиїм коштом бенкет. Буває, що відповіді очевидні, інколи блогери навіть і не приховують джерело фінансування, але буває і так, коли ти місяцями або навіть роками слухаєш блогера і не можеш зрозуміти, за кого він все ж таки топить. А потім зненацька — оп! — і ОП. Ну, це для прикладу і заради каламбуру. Варіанти можуть бути які завгодно.

Словом, обіцяємо вам періодичні огляди кринжі, зашкварів або просто контенту, який вам самим дивитися не хочеться, а знати, яка мітла в руках у того чи того блогера, варто.

Але разом із тим обіцяємо з вами ділитися і знахідками. Тому що якісна аналітика — то цінний ресурс.

До зустрічі в нових випусках.