Повнометражна документальна стрічка Ірини Сампан «10 втрачених років» за великим рахунком запізнився років на дев’ять. Порушену в ній проблему, як на мій погляд, вартувало озвучити й загострити, щойно для героїнь фільму все погане почалося. Проте, згідно з відомою приказкою, знати б, де впадеш — підстелив би соломки. Пастка в тому, що розвитку ані показаних у стрічці подій, ані тих подій, котрі їм передували, передбачити не міг ніхто.

Тож жінки, котрі опинилися не просто за межами України, а на території, підконтрольній ІДІЛ, спершу діяли, потім — думали. Наслідки: повертати українських громадянок із полону, в якій вони себе відправили з власної волі, довелося спецпризначенням ГУР МО спільно з Меджлісом кримських татар та іншими службами. Процес зайняв п’ять років і тривав із перервами. Бо задіяних у спецоперації людей доводилося знімати з інших операцій.

• Читайте також: «10 втрачених років». У Києві презентували фільм про повернення українок із сирійських таборів

Детального перебігу виконання глядач у 70-хвилинній стрічці не побачить і про деталі не почує. Як не покажуть обличь військових, котрі витягали жінок і дітей із табору в Сирії. Зате є щасливі лиця звільнених, хоча, припускаю, їхали вони туди, звідки їх потім витягали, не менш радісно. Адже рятувалися від терору російських окупантів.

Життя героїнь змінила у 2014 році анексія Криму. Зі слів Рефата Чубарова, голови Меджлісу, під каток російських репресій могли потрапити абсолютно всі кримські татари. Цей народ Росія ненавидить десь так само, як українців. Проте в зоні особливої уваги, тобто, тими, за ким прийдуть першими, були симпатики організації та політичної партії Хізб ут-Тахрір. Декларована мета організації — відновлення ісламського стилю життя, панісламської держави та втілення у ній ісламської системи. Вона визнана терористичною в Росії та Казахстані, але метою авторів фільму не є зосередження на ній, її оцінках, принципах діяльності тощо.

Представляючи свою роботу, Ірина Сампан попередила: «Тема складна, вона неоднозначна. Тут неможливо зробити якісь одні висновки, але ми намагалися не робити ці висновки за вас». Дозволю собі припустити: неоднозначність передусім стосується не так причетністю (навряд прямо причетні) героїнь до Хізб ут-Тахрір, як їхнім простим інтересом, зацікавленістю. Ну, це все одно, що ви взяли в когось на вулиці брошурку, чий зміст можна трактувати як сумнівний, переглянули й не викинули, відклали до кращих часів. Утім, рішення кожної окремої героїні про виїзд саме в Сирію, усе одно треба розглядати окремо, індивідуально.

Загальна ж картина така. Рятуючись від передбачуваних російських репресій, жительки Криму після тривалих роздумів обрали для себе Сирію як безпечне місце. Пан Чубаров говорить дуже делікатно, дуже виважено, та все ж називає подібне рішення безглуздим. Тут же наголошуючи: ісламісти в Криму серед кримських татар не мали аж такого авторитету. «Я не можу назвати кількість, але думаю, що їх було не більше, ніж сто-сто п’ятдесят людей», — розмірковує він. Відзначаючи, які емоційні гойдалки їм улаштували. Адже ісламісти протиставляли себе диктаторському режиму Башара Асада. Той, хто проти диктатури — воїн світла, на світлому боці. Звісно, на боці темних сил бути не хочеться. Так люди, шукаючи порятунку від російської диктатури й прирівнюючи її до режиму Асада, втрапили в пастку ісламістів.

Результат: добровільне позбавлення волі. Котре прикметне декларованою свободою — але в межах спеціального табору під пекучим сонцем. Свобода, обмежена периметром, усередині якого люди опинилися фактично з власної волі. Ось ще одна неоднозначність: спершу самі зробили вибір — а потім записують звернення у форматі «рятуйте нас і наших дітей». Навряд звітуючи самим собі: порятунок, евакуація, репатріація — це не лише додаткові кошти, а й передусім ризик для життя спецпризначенців ГУР.

У якийсь момент жінки й діти опинилися між двох вогнів. З одного боку ісламістів атакували війська Асада, з іншого — ті, кого підтримували США. Опинившись серед чужої війни, ще й не однієї, вони мусили виживати. Не повертається язик закинути щось на кшталт «так їм і треба». Бо так справді не треба нікому й ніколи. Крім, звісно, самих паліїв війни, котрим щиро бажаєш потрапити у власне пекло.

Крім соціальної «10 втрачених років» має іншу складову, яку визначаю, — принаймні для себе, — не так політичною, як державницькою. Хоча героїні фільму та їхні неназвані сестри по нещастю стали не лише жертвами власної рішення, їхні долі цілком вкладаються в приказку: «Війни починають політики, а закінчують військові». Жінки стали жертвами саме російської агресії: спершу в Криму, потім — у Сирії. І визволяти їх не змушені, саме мусили українські військові, зокрема — співробітники нашої воєнної розвідки.

Тут — демонстрація та прояв державницької позиції, котра озвучена очільником ГУР Кирилом Будановим: «У моєму розумінні, одне з ключових зобов’язань держави перед громадянами — це гарантування їхньої безпеки. Якщо вони потрапили в халепу — байдуже з якої причини — ми маємо зробити все, щоб вони були тут. Тут уже розберемося, винні вони, не винні, що з ними робити далі. Але, перш за все, ми маємо забезпечити безпеку нашого громадянина, де б він не був. І якою б ціна не була, її треба платити за безпеку наших громадян, бо інакше й держави не буде». Саме про це остання третина стрічки. Повторюся: операція тривала кілька років, провадилося кілька етапів, і глядачам розкривається мінімум подробиць. Хіба натякають: часом доводилося контактувати безпосередньо з російськими військовими та ворожою агентурою.

Мета виправдала засоби. Більше, ніж жертви вже пережили страждань, вони не постраждали. Гірше — вражена психіка їхніх дітей, яких треба було захищати подвійними силами: материнською любов’ю та досвідом тих, хто витягнув із подвійного пекла — пустельної спеки й терору. З огляду на сказане «10 втрачених років» пропонує сприймати як попередження. Думайте про наслідки, навіть у кризовий час не піддавайтеся емоціям, аналізуйте, ретельно зважуйте. Що сталося, те сталося. Не намагайтеся повторити це.