Зараз в експертному полі та на неекспертній території фейсбуку зринають оцінки тієї операції, від позитивних до різко негативних. Але стрічка, герої якої були безпосередніми учасниками Курської операції, від оцінок зі зрозумілих причин утримується. Та й для бійців із командирами вона — яскравий, та не єдиний епізод бойової діяльності й військової роботи.

Прем’єра відбулася 6 грудня, з нагоди Дня ЗСУ, і вона теж стала не єдиною. Були побоювання, що «225» стане «однією з». На подібне визначення — на жаль! — приречена переважна більшість військового контенту. Адже, як показала не надто давня презентація 15 проєктів на задану тематику, потрібні, поза сумнівом, стрічки, з правильними посилами й не завжди пафосні за звучанням, заважають одна одній, не мають постійних майданчиків. Їхні автори здебільшого не бачать цільової аудиторії. Тобто у «225» є всі шанси загубитися серед собі подібних.

Не так: були шанси. Аби не низка складових, котрі не просто вирізняють стрічку серед тематично схожих, а й цілком спроможні задати тон і створити цілий сегмент, котрий реально буде затребуваний. Ідеться про щонайменше два незвичних, нестандартних повороти в оповіді. Вони самі по собі привертають увагу до фільму загалом і, відповідно, додають позитиву до образів бійців 225 ОШБ зокрема й до сприйняття військово-патріотичного контенту загалом.

Найперше мова про цинічний, далекій від політкоректності і взагалі коректності, погано перетравлюваний шанувальниками всього витонченого, вишуканого, стерильного й делікатного армійській гумор. Окрема розповідь військових про історію позиції «Пісюн», яку після звільнення переназвали «Атлантидою», викликає нестримний сміх у тих, хто за кадром. Узагалі-то це краще дивитися, бо важливо не лише чути, а й бачити емоції оповідачів. Точніше, їхню навмисну, награну відсутність. Таке собі театралізоване дійство, опис комічної ситуації з серйозними виразами облич. Самоіронія наочна, і цього ну дуже бракує воєнним фільмам, більшою мірою документальним, хоча й художніх стосується. Адже маємо ситуацію, коли інакше, ніж показати комічне в трагічному, кукуху не врятуєш, не збережеш.

Про що ж ідеться. Не треба дивитися фільм Мстислава Чернова «2 000 метрів до Андріївки» (треба, але з іншою метою насправді), аби дізнатися: українські військові давно та впевнено іменують російських окупантів «пі**рами». Цим у «225» спокійно та виважено пояснюють згадану вище назву місця розташування противника: «Де сидять пі**ри? На пісюні». Отака етимологія назви позиції, яку лишили неформально, хай переназвали більш пристойно та багатозначно — Атлантида, втрачена й жадана земля.

Відразу згадався фільм «Наші котики». Анонсуючи свою стрічку свого часу, режисер Володимир Тихий наголосив: «Використання гумору під час війни необхідне, і не тільки самими бійцями, а й узагалі усім суспільством. Прийняти ті військові дії, які відбуваються в Україні, будь-кому дуже складно». Анонсувавши чимало неполіткоректних речей. Справедливість вимагає додати: з воєнними комедіями за весь час воєнної доби якось не склалося. По суті, Тихий лишається своєрідним монополістом «окопного гумору» в українському кіно, створеному після 2014 року. Чому не мінісеріал «Позивний Тамада» і не горор «Каховський об’єкт», де так само наявні ці елементи, включно з невимушеною ненормативною лексикою? Бо, попри задіяність в обох учасника бойових дій Володира Ращука, гумор тут більше літературно оброблений. Натомість у «Наших котиках» він перегукується з «225» буквально, хай це різні фільми, створені в різний час і з досвідом різних етапів цієї довгої війни. Хто не бачив, скажу, іншим нагадаю: герої «Наших котиків» змушені зайняти й утримувати позицію під кодовою назвою «Туалет», яку з оперативних міркувань неможливо поміняти. Та навіть коли поміняєш, вона як була «Туалетом», так «Туалетом» і лишиться. Погодьтеся, реальна історія появи позиції «Пісюн» дуже схожа.

Друга, крім жорсткого гумору, складова «225» — власне, складова частина цієї бригади. Там воюють кримінальники. Точніше, засуджені за кримінальні злочини, котрі зголосилися з колоній на фронт. Погодьтеся, тема особлива, викликає окрему увагу. Й що менше говорять у публічному просторі про військових, котрі «з нар у бліндаж», то більше чуток і неперевіреної інформації довкола них, як і взагалі про нову для української армії практику.

Донедавна в суспільстві існувало стійке переконання: з/к (зеки, чисто російська ідіома, буквально українською не перекладається) асоціюються не просто з армією російською — з найманцями ПВК «Вагнер». Котрих особисто агітував нині мертвий Євген Пригожин, сам із кримінальним минулим. І залучення засуджених — практика неприйнятна для нас. Що саме по собі є знеціненням таких самих, як ми, громадян України й автоматичне прирівнювання їх до російських аналогів.

У 225 ОШБ воюють учорашні в’язні. Зі слів командирів, це дуже мотивовані бійці, котрі не потребують додаткового часу на адаптацію до незвичних для типового цивільного військових реалій та умов. Їм не треба багато разів пояснювати одні й ті самі очевидні речі. Вони чітко й злагоджено виконують накази. А не звучить у кадрі та лишається за кадром ще ось таке: хибно ставити знак рівняння між російськими з/к та українськими засудженими. Найперше — через те, що російське суспільство давно розбудоване й облаштоване за питомо тюремними звичаями.

В Росії народжуються невільними й не помічають цього. Натомість в Україні тюрма й колонія — це таки про позбавлення волі. Нема солідарності з російськими засудженими тільки тому, що вони свого роду «колеги». Звісно, до ЗСУ залучають не всіх засуджених, хто зголошується, напевне існує своя система відбору. Але ті, кому довірили зброю, не розчаровують командирів.

Воєнна документалістика з непафосною назвою «225», виглядає, замислювалася найперше як такий собі родинний фільм. Бо кожен військовий підрозділ — це родина, має свою історію, спогади, хроніку, тріумфи й трагедії. І нема такого підрозділу, котрий не назве себе унікальним бодай у чомусь. Проте згадані вище моменти задають настрій (гумор) і додатково зацікавлюють (учорашні в’язні), і цим вирізняються від інших. Поза сумнівом, потрібних і дочасних, але часто — однотипних і, на жаль, невиразних у своїй схожості.