«Цей серіал відображає життя і навчання курсантів у реаліях війни. Для нас важливо, що про курсантів, які завтра стоятимуть на захисті державного кордону, дізнається якомога більше людей», — коментує проєкт «Прикордонники» прессекретар Державної прикордонної служби Андрій Демченко.

«Це не просто серіал, а стратегічний крок у розвитку локального контенту. Він довів, що українські історії, засновані на реальності, мають величезний відгук у глядачів», — зазначає Сергій Созановський, СЕО та співвласник FILM.UA, студії-виробника.

«Моя хата скраю — першим ворога зустрічаю», — це саме про прикордонників. Я пишаюся, що ми показали ці глибокі сенси через екран», — додає продюсер серіалу Юрій Горбунов.

Тих, хто з якоїсь причини пропустив перший сезон, який вийшов торік у цей самий час, наведені коментарі або дезорієнтують, або дадуть завищені очікування, або два в одному. А глядачі перших «Прикордонників», до яких належу я, непозбувно збентежаться. Адже складається враження: творці й ті, хто в темі, не бачили власний продукт і говорять про якусь зовсім іншу історію, ніж показана на екрані. Хіба пряма дотичність Юрія Горбунова вкаже правильний напрям, допоможе з визначенням й подальшою оцінкою побаченого.

Річ у тім, що ім’я Юрія Горбунова-продюсера асоціювалося та асоціюється найперше з комедіями. І навряд він змінить напрямок подальшої роботи. Це все одно, що, скажімо, я як сценарист раптом припинив працювати над детективними й пригодницькими проєктами, якими з перемінним успіхом займаюся ось уже скоро тридцять років. Чи Наталка Ворожбит раптом переключилася б зі звичних їй соціальних драм, які вона вміє робити, на інші жанри й формати. Тому нема нічого дивного, критичного чи взагалі кримінального в тому, що «Прикордонники» — передусім комедія, а вже в процесі розвитку сюжету — з приставкою «героїчна».

Другий сезон, котрий правильно називається «Прикордонники. 2 курс» лише закріплює цей висновок, принаймні для мене. І трактувати й експонувати наведені вище оцінки можна — і, мабуть, треба, — під цим кутом зору. З глядачами творці поводяться максимально чесно, пропонуючи не документальне й навіть не на документальній основі телевізійне кіно. Тобто чистої води художнє, жанрове, яке в основі своїй має казкову, тобто, вигадану складову. Проте широкий глядач любить саме вигадані історії, бо вони завжди завершуються добре, перемогою хороших хлопців над поганими, воз’єднанням двох закоханих сердець через терени до зірок, відновленням зруйнованих домівок, бізнесів, життя. А воєнний час доби, в якому ми змушені жити вже четвертий рік, вимагає також компенсації сумних щоденних новин і нічних повітряних тривог, наслідки яких завжди, на жаль, трагічні. Що загострює потребу ширшої, ніж у артхаусного експериментального продукту, аудиторії в позитивних фіналах і загалом емоціях.

Тож скільки б я не писав/казав, що комедія — не єдиний жанр популярної культури, вони найбільше були і є затребуваними в Україні, коли йдеться про прокатне й телекіно. Оцінка комедійного контенту — річ завжди суб’єктивна, і в українському сегменті соцмереж, направду досить умовно експертному, «Скажене весілля» протиставляють «Моїм думкам тихим» на користь останніх. Хоча за формою обидва проєкти — комедійні, сегменти ж абсолютно різні. Й обидва — не фільми, а сегменти, — здебільшого збирають та об’єднують біля каси свої цільові аудиторії. Тобто не всі пролітають у прокаті, хай симпатики й обзивають одне одного «дебілами» та критикують українську мову діалогів.

Утім, телевізійні комедії все ж працюють та оцінюються під дещо іншим кутом зору. Бо глядач за перегляд не платить. А рейтинги, вони ж «цифри», постійно викликають сумніви в скептиків із-поміж тих-таки фейсбук-екпертів. Котрі дружно переконані в системних «накручуваннях» і загальній дебілізації без того дестабілізованого українського населення. І тут своє впевнене слово вже сказали та продовжують говорити «Прикордонники».

Дія другого сезону, перша частина якого стартувала 17 листопада на «Київстар ТБ» (про поділ на частини трохи нижче) відбувається в реаліях війни, як не крути, тут пан Демченко жодною буквою не прибрехав. І водночас самих реалій війни тут майже нема. В смислі, власне бойові дії показали на початку першої серії, а потім головних героїв повертають назад до Хмельницького, продовжувати навчання в НДПСУ на другому курсі. Адже навчальний процес перервало масштабне вторгнення, герої пройшли бойове хрещення, втратили товариша, понюхали пороху й тепер із них треба шліфувати навчених командирів.

Таким чином, є реалії воєнного часу доби, вересень 2022 року. З усіма характерними, знайомими навіть «уставшими от войны» ознаками: волонтерськими зборами, нестачею дронів, повітряними тривогами, візитами західних партнерів тощо. Та водночас пригоди курсантів, як першо- так і другокурсників ближче до художньої вигадки, ніж до кілька разів згаданої реальності. А взаємини курсантів між собою і з курсовими офіцерами, стосунки офіцерів один з одним і моделі навчання, відтворені практичні заняття так званим «олдам» більше нагадають знамениту кінофраншизу 1980-тих «Поліцейська академія». Хіба що туди, за ідеєю, набрали найдурніших, у нас же відбирають достойних.

Автори не висміють своїх персонажів, уникають карикатурності й загалом злобності, навіть коли йдеться про негативних. У другий сезон такий повертається з першого: це курсант Семак (Демет Чхетіані), котрий знущався з Пиріжка (той самий загиблий у фіналі побратим) і вигнаний зусиллями курсанта Абрамчука (Дмитро Павко). Тепер вони конкуренти, зокрема, Семак заповзявся помститися Абрамчуку й періодично, часом результативно так чинить. І хоча Абрамчук дає Семаку шанс, мовляв, коли вже повернувся після всього, то значить є стержень, не базнадійний, усе одно на цьому відрізку історії маємо єдиний справді драматичний конфлікт.

Під «цим відрізком» маю на увазі перші 12 серій із 24. Перший сезон так само дозовано, з інтервалом викладали, явно роблячи певний маркетинговий розрахунок. Але якщо минулого разу оповідь обірвали на комедійній інтризі — коли і як помститься курсовий офіцер Криницький (Володимир Ращук) своїм підопічним за провокацію, то зараз підвішена справжня, з претензією на драматичну детективна інтрига. Адже з’являється ще один, крім ображеного Семака, привіт із першого сезону: донька зрадника, він же батько Абрамчука, покараного тоді в фіналі. Вона видає себе за журналістку й виношує помсту значно серйознішу, ніж Семакові витівки. Тож є надія: нарешті до комедійних скетчів додасться трилер із усіма відповідними ознаками.

А панівна комедійна складова, натомість, розвивається в напрямках ситкому чи ромкому, або ж поєднує обидва. Тут вагітність Наталі (Катерина Варченко), коханої Криницького й численні непорозуміння довкола цього. Котрі зачіпають стосунки іншої пари — Абрамчука й Оксани (Анастасія Іванюк). Вони, своєю чергою, мають іншу проблему — Андрій ревнує Оксану до їхнього нового курсового офіцера Рибака (Дмитро Сова), й тут так само виникають комічні ситуації. Курсант Вільчинський (Євген Ламах), розставшись у першому сезоні з токсичною Марічкою, раз по раз намагається налагодити особисте життя, й тут без доброго гумору не обходиться. Війна війною — любов за розпорядком.

Таким чином, другий сезон «Прикордонників» лишається форматно вірним собі, але разом із тим додає конфліктів не лише романтичних, а й драматичних. Розвиваючи — так, принаймні, виглядає, жанр воєнної комедії, що межує з воєнною ж драмою. І, принаймні на цьому етапі, уникає відверто негативних персонажів, здатних завдати головним героям — та й Україні загалом, — серйозної шкоди та втрат. Друга частина незабаром покаже, чи правдиві мої припущення.