Прем’єра широко анонсованого ICTV2 серіалу власного виробництва «Митець» переносилася тричі й нарешті відбулася 3 листопада. Знімали минулої осені, тож осіння «картинка» сприяла зануренню глядачів у щось на кшталт режиму реального часу. Ну, це як дивитися у вікно й бачити, що там відбувається. Але волею долі ще більше наблизили вигадану сценаристами шпигунсько-детективну історію до наших невеселих реалій події, котрі потрапили в новини 10 листопада, водночас із фінальними епізодами «Митця».

Автори проєкту вирішили здивувати глядачів максимально критичним поглядом на реалії воєнного часу, котрі наповнені корупцією та похідною від неї тотальною зрадою — і, виявляється, вивели вигадану історію на таку собі нейтральну територію між художнім і документальним фільмами. Якщо не буквально передбачили розвиток ситуації зі зрадами всередині країни, то створили максимально точну її модель.

Творці декларували адаптацію до канви сюжету реальні резонансні справи та розслідування в Україні не лише під час повномасштабного вторгнення Росії, а й загалом від 2014 року. Якщо глядач небайдужий і рефлексує про гучні злочини за участю сильних світу цього, їхніх дітей, кумів та інших близьких, він неодмінно зчитає залишені зачіпки й відсилки. Як то кажуть, розумному досить.

Згадаю лише ось таку. Тригером для борця із непокараним злом в одному з епізодів стало смертельне ДТП, яке спричинила юна мажорка. Тут хіба той, хто свідомо вичистив себе з соціуму чи соціум відгородив від себе, не зрозуміє — йдеться про події жовтня 2017 року, резонансне ДТП в центрі Харкова. За кермом автомобіля сиділа 20-річна студентка Олена Зайцева, донька відомого й впливового харківського бізнесмена Василя Зайцева. Їй попри старання батька не вдалося уникнути покарання, вона отримала десять років позбавлення волі. Між іншим, у колонії Зайцева почала писати вірші та прозу, але то вже інша історія.

Максимальна — по можливості, звісно, — фіксація на справах із реальною основою стала однією з особливостей, чи «фішок» «Митця». Тривалий час в Україні створювали серіали, дія яких відбувалася в паралельних, позбавлених суб’єктності світах. Жанр і формат не мали тут великого значення. Мета — не дратувати втомленого новинами глядача, котрий під час перегляду хоче втекти від утечі від реалій повсякдення. Але «Митцем» автори вирішили нарешті розвернути тих, хто дивиться телевізор, обличчям до життя, від якого є непереборне бажання втекти.

До речі, згадана вище несуб’єктність — спадок російських кіно- й телепродуктів, котрі вироблялися в форматі «на два ринки». Якщо впізнавати місто та місце дії, то це Москва чи Санкт-Петербург. У крайньому разі — Одеса, чий питомо український контекст вихолощений завдяки грабіжникам із Молдаванки та/або іміджу «столиці гумору». «Митець» не просто однозначно орієнтований на внутрішній ринок і на свого глядача. Тут чи не вперше в українському серіалі об’ємно, локаційно, топонімічно присутній Київ: місто, яке хочуть паралізувати й занурити в хаос російські спецслужби. Не дивно, це ж столиця України, читай — головне місто. Проте в серіалі це не лише місце прийняття рішень військово-політичним керівництвом. Тут — клубок змій, кубло зрадників, російська агентура хоч у вигляді як «свіжих» диверсантів, так і глибоко законспірованих «консервів». І, що важливо й особливо цікаво — таке твердження, як показав тільки поверховий результат «міндічгейту», зовсім не вигадка сценаристів. Складається враження, що зранку в новинах чуєш і читаєш про наслідки тотальної корупції та співпраці з ворогом, а ввечері чергові серії «Митця» по поличках розкладають причини.

Основа сюжету — результат постійного пошуку керівництвом серіального напрямку ICTV героїв-слідчих, котрі мають особливий метод. У цьому випадку майор Дмитро Скорук (Дмитро Рибалевський), у минулому слідчий кримінальної поліції, за два роки до описаних подій іде на фронт і зникає безвісти. Згодом виявляється, що він весь цей час був у російському полоні, де піддався психологічній і медикаментозній обробці. Вже після звільнення Скорука вперто вважають зрадником, котрий виконує спецзавдання ФСБ (привіт від Ніколаса Броуді, героя перших трьох сезонів нашумілої американської «Батьківщини»). Та поки триває системна перевірка, він раптом починає малювати.

Графічні малюнки навіяні підсвідомістю, й усякий раз або інформують про скоєне вбивство, або анонсують, передбачають тяжкий злочин. Розкриття якого виводить об’єднану слідчу групу з поліції та СБУ на чергового зрадника. А зрадником, своєю чергою, керує невловимий агент ФСБ на прізвисько Павук. Котрий власноруч обробляв Скорука в полоні та — як стане відомо під фінал, — заклав пророчу графіку в Дмитрову підсвідомість. Локально малюнки Скорука допомагають розкрити вбивство. Глобально ж він є маріонеткою в Павучих лапах.

Як вимагає закон шпигунського жанру, протягом усієї горизонталі Скорук разом із глядачами регулярно міняє оптику щодо виявлення «крота» у своєму оточенні. Зрозуміло, що головний герой поза підозрою для глядачів, скільки б тіней не кидали на нього інші. Хоча, як показав фінал, Дмитро виявився хай не зрадником у класичному розумінні, але й не аж таким невинним. Бо ж став знаряддям у ворожих руках, сам того не бажаючи. Але маховик горизонталі розкручується дещо повільно. Лише на половині історії з’являється той, хто є більш реальним кандидатом на роль зрадника — оперативник Андрій Кравченко (Юрій Вихованець), на той момент головний антагоніст Скорука в команді. Він навіть влаштовує пастки-перевірки, одержимий бажанням таки викрити Дмитра й заарештувати. Причому йому це навіть удається, посадивши заодно й свою керівницю Ганну Миргородську (Наталя Бабенко). Проте сценаристи прогнозовано реабілітують Кравченка, роблячи його так само жертвою підступності Павука. Та й загалом, ну яке ж викриття головного зрадника всередині історії, про що ми говоримо…

Калейдоскоп кандидатів починається вже у двох останніх серіях. Зрозуміло, що всі під підозрою бути не зможуть і неодмінно вилущиться один, а переведення стрілок від одного до іншого — правила гри й закони жанру. Та все одно по деяких позиціях бракує пояснень, чому цього персонажа запідозрили, і чому потім підозру зняли. Пояснення: «Він постійно поруч» зручне, універсальне, але не в усіх випадках отримує інші, більш доказові та релевантні. Хоча й тут вихід знайдено: всіх, і виправданих, і не виправданих своїми агентами називає Павук. От і думай, оббріхує він, плутає сліди, збиває з пантелику — чи справді майор Скорук лишається сам, оточений мотивованими зрадниками й не має вірити нікому.

Горизонтальна лінія стосунків героїв, вона ж умовно любовна, попри обов’язковість — ну треба ж зробити реверанс жіночій аудиторії, хоча саме жіноча аудиторія вже давненько відмовляється від мелодраматичних ліній, — лишається в «Митці» другорядною. Навіть підкованому глядачеві не завжди просто вирахувати чергового зрадника як в окремих епізодах, так і в цілому по «шпигунській» лінії. Проте будь-який, навіть не дуже досвідчений глядач уже з першої серії скаже: Скорук посвариться з дружиною, котра зрадила йому з італійським лікарем, і матиме стосунки з Миргородською. Котрі традиційно сформуються у форматі «від ненависті до любові». Причому якось так раптом, без особливої підготовки, без спільних випробувань і двозначних ситуацій.

Найцікавіше в умовно романтичній лінії — її необхідність попри все. І ускладнення неодмінно виведе її на територію мелодрами, перетягнувши на себе детектив, трилер, екшн, полювання на маніяків, гонитву за шпигунами тощо. А цього допускати не можна, втратиться цільова аудиторія. З іншого боку, відмовитися від неї теж неможливо, втече нецільова, але теж жадана. Саме тому любовна лінія не лише тут приречена лишатися водночас необхідною та прямолінійною, котра розвивається за однією схемою. До схеми автори все одно повертаються, хай там як не намагаються ускладнювати й вичавлювати якусь там «хімію».

Фінал «Митця» відкритий та обіцяє другий сезон. Проте на момент написання тексту про це не оголошено. Так само невідомо, чи матиме продовження інший серіал ICTV про слідчого з власним методом — «Рубан». Він теж завершився на найцікавішому місці. Але бажання продовжувати завжди є в авторів, та є ще показники, котрі або стимулюють менеджмент, або демотивують. Тут вирішальний голос навіть не за авторами, а за глядачами. Як дивилися — так і буде.

Наостанок про перспективи не «Митця», а шпигунського жанру в Україні. Дотепер був лише один аналог, серіал «Доброволець». І дуже трошки, на фонах, жанрові елементи проявилися в «Мирному 21». До створення обох згаданих стрічок причетний Ахтем Сейтаблаєв. Тему закрити неможливо, так само як ніколи, на щастя, не закриється тема детективів і мелодрам. Бо «Батьківщиною» західні шпигунські фільми й серіали не обмежилися. Згадуються американські «Нічний агент» і «Фубар», британські «Кульгаві коні», ізраїльська «Фауда» — перелік можна продовжити. А сюжетів для шпигунського серіалу в Україні й до війни було насправді чимало. Перевага жанру — чіткі посили широкій аудиторії, хто друг, а хто ворог. Зараз українцям подібні меседжі дуже потрібні.