Цього тижня деякі відео у ютубі ходили, як тролейбуси, — парами. Це не тому, що на різних майданчиках з’являлися одні й ті самі персонажі. Навпаки, маємо цього разу дуже різноманітних героїв. Але за змістом інтерв’ю та подкасти самі собою вишикувалися у двійки. Порівнювати проєкти та знаходити паралелі й відмінності було не менш цікаво, ніж слухати самі бесіди.

Найпомітнішою «парою» стала розмова Наталії Мосейчук із режисером, кінопродюсером і телевізійним менеджером Олександром Роднянським та інтерв’ю Аліни Доротюк із музичним продюсером Юрієм Нікітіним.

У героїв є дещо спільне. Кожен у своєму напрямку став величиною, їхні проєкти дуже відомі, обидва зараз не живуть в Україні, давно не давали розлогих інтерв’ю (одним із останніх у Роднянського була його розмова з росіянином Дудем, а Нікітін, за його словами, майже три роки не давав інтерв’ю). А ще обом, попри всі заслуги, неодноразово закидали у соцмережах і медіа їхню роль у русифікації українського культурного простору. Претензій до Роднянського — через його багаторічне життя й роботу у Росії, ба більше — участь у створенні російських пропагандистських фільмів і захист «хороших русскіх» — звісно, більше. Але й до Нікітіна накопичилися питання, наприклад, через перехід на російську у 2000-ні колись суцільно українськомовної Ірини Білик.

Обидва герої з цього приводу дали розгорнуті відповіді, які насправді можна скоротити до тези «такі були часи». Але у всьому іншому бесіди вийшли зовсім різними.

Почнемо з того, що Мосейчук уже 20 років працює на каналі «1+1», який створив Роднянський. Ведуча в тексті під відео назвала продюсера «недосяжною для себе величиною», тому й розмова вийшла відповідного ступеня компліментарності. Щоправда, спілкування з «митцем, біля якого люди зазвичай вважають за честь просто бути» не завадило пані Наталії багато разів перервати співрозмовника. Під час майже кожної відповіді Роднянського вона ставила нове запитання буквально всередині його речення. Продюсер сумлінно перемикався на нову тему, адже зазвичай це були не уточнювальні питання, а щось з іншої сфери. Але згодом все повторювалося. На якусь мить гість спробував усе ж таки продовжити свою думку, але Мосейчук його «переговорила». Більше він не пручався.

Говорили переважно про долю України, яка і для гостя, і для ведучої виглядає вкрай сумною. «Незалежності справжньої не було», «США вигідний слабкий український президент», «української кіноіндустрії не існує», а найбільшою проблемою України є відсутність «соціального вірусу інтелектуалізму».

— Зрозуміймо, що країна може розвиватися тільки в ситуації, коли абсолютно компетентні фахівці, професіонали, люди, компетенція яких збігається з тим, що вимагає час, приходять до влади або до рішень. Ось тоді ми будемо подібні до країни. Це найважливіше. Навіть Путін клятий це розуміє. Ви ж бачите, що економіка [в Росії] стоїть. Стоїть вона тому, що вони толерують лібералів в економічному сегменті уряду. Їх ненавидить уся силова еліта, але вони толерують, бо знають, що курс валюти на місці, що все розвивається”, — сказав Роднянський.

Хтось у мережі побачив у цьому просування російських наративів, хтось — цілком притомний заклик до влади допустити до прийняття рішень компетентних людей і популяризацію освіти. Але якось дивно і недоречно брати за приклад «клятого Путіна», навіть із добрими намірами.

На відміну від Мосейчук,  інтерв’ю Доротюк вийшло рідкісним для сьогодення зразком жанру. Лише за це його варто подивитися. Але й за змістом було багато нового зі світу української музики (для тих, хто цікавиться).

Наприклад, що «Казка» вирушає у великий тур США та Канадою, який триватиме понад рік та присвячений 10-річчю гурту. Також Нікітін розповів, що планує зробити з Лесею Нікітюк музичний проєкт, який поки не реалізується через її материнство, та що в цьому році став професійно займатися кар’єрою старшої доньки Поліни, адже матеріал молодої співачки «заслуговує на те, щоб бути почутим глобально».

Трохи раніше продюсер розповів, що останні пів року розробляє великий український проєкт, розрахований на загальносвітовий ринок. Якщо скласти 2+2, то виходить, що йдеться про Поліну. Але в цьому питанні, на відміну від багатьох інших, включно з причинами свого розлучення, Нікітін був зовсім неконкретним.

Теми, які обговорювали авторка каналу й гість, переважно обмежувалися професійною сферою, хоча зачепили й допомогу війську, й претензії до продюсера через перебування в США, й мовне питання.

— Чому Данилко досі вперто продовжує гастролювати й давати концерти російською? — спитала ведуча.

— Те, що ви називаєте впертістю, я називаю позицією, — відповів Нікітін.

— Мене бентежить, що артист такого рівня дає не дуже гарний приклад молодим співакам, — відповіла Доротюк.

Продюсер її заспокоїв, що Данилко готує «дуже серйозний» українськомовний альбом, який має вийти наступного року.

Інтерв’ю з Роднянським набрало за тиждень близько 65 тисяч переглядів, а з Нікітіним за два дні — понад 73 тисячі.

Наступний дует проєктів — інтерв’ю блогерки Юлії Забєліної з колегою, авторкою каналу «Шоубісики» Мариною Данилюк-Ярмолаєвою, що вийшло на каналі «Кулуари Забєліної», та новий подкаст блогера Володимира Анфімова та комунікаційниці Ярини Ключковської «Кава і Омега», що стартував на каналі Анфімова. Відео з’явилися в мережі в один день.

На обох майданчиках обговорювали резонансні події тижня, як от скандал навколо «квіткового медведика» за пів мільйона гривень, що подарували київській бізнесвумен (вона, нагадаю, висміяла ідею донатити на ЗСУ й нецензурно облаяла всіх в інстаграмі) та небажання деяких киян зупиняти рух Хрещатиком під час ранкової хвилини мовчання, — в контексті якості комунікації влади та бізнесу з суспільством.

— Така реакція — це провальна інформполітика держави по відношенню до військових, ветеранів, меморіалізації, — сказала Забєліна.

Цю думку поділяла і Ярина Ключковська.

— Комунікація — це якесь непідвладне мистецтво для наших чиновників, — сказала вона.

У Забєліної владі дісталося на горіхи по повній. Тут згадали злим і нетихим словом і Офіс президента разом із колишнім заступником керівника ОП Кирилом Тимошенком, і колишню радницю Андрія Єрмака Дарію Зарівну, і «Слугу народу» загалом і за персоналіями.

Співрозмовники в «Каві і Омезі» були набагато стриманіші та навіть вступилися за депутата Артема Дубнова, якого Данилюк-Ярмолаєва та Забєліна вважали покупцем того самого жахливого ведмедя з троянд. Але Ключовська й Анфімов вважають, що депутат — ні до чого, а трояндовий ведмідь — піар-акція бренду одягу, що належить самій бізнесвумен. На тлі «Кулуарів Забєліної» «Кава і Омега» здалася трохи прісною, але в будь-якому разі корисною, принаймні для піарників, комунікаційників та медійників.

При цьому обидва епізоди цих двох проєктів виглядають вкрай недооціненими: менше тисячі за тиждень у «Кави і Омеги» і 7,5 тисячі за той же період у Забєліної.

Наостанок огляду — інтерв’ю Олени Ремовської з професором історії Гарвардського університету Сергієм Плохієм на Суспільному та бесіда Юлії Тимошенко з професором Українського католицького університету у Львові Ярославом Грицаком на Ukraїner Q.

Плохій і Грицак є українськими істориками й багато говорять про російську-українську війну, тому не дивно, що обидві розмови сприйнялися як дві серії одного проєкту. Інтерв’ю на Суспільному тривало годину, а на Ukraїner Q — рекордні для каналу понад чотири години. Втім, ця тривалість не означає, що розмова була нудною чи затягнутою.

На початку зустрічі на Суспільному Ремовська спитала у Плохія: як історики, які мали б говорити про минуле, сприймають те, що до них звертаються за коментарями про теперішнє та майбутнє.

— Ця ситуація не тільки в Україні, а й у США та Великій Британії, наприклад. Кожний інтерв’юер виходить із питанням: «А що далі?». Спочатку я був заскочений цим, і навіть почав пояснювати собі, що в принципі щось у цьому є, адже історики визначають ключові речі, які позначають тяглість в історичних процесах і змінах. Зараз я готовий говорити й про майбутнє також, — відповів Плохій.

Він також розмірковував про ризики написання «книги про війну» під час війни, Дональда Трампа, загрозу нового глобального протистояння, гарантії безпеки для України, причини, що спонукають росіян воювати, й інші актуальні теми.

Плохій — прибічник не надто популярної у нас думки, що культурні події, в яких за кордоном беруть участь росіяни, не варто ігнорувати, адже це спосіб донести до світу український погляд на події та протиставити його російським наративам.

— Бойкот може спрацювати раз чи два, але далі, якщо ти не з’являєшся на дискусії, там з’являються не тільки “хороші русскіє”, а й нехороші. Треба використовувати будь-яку платформу, — вважає історик.

Ще Плохій каже, що питання кордонів — вторинне порівняно зі збереженням державного суверенітету, що теж складно назвати мейнстримною думкою в українському суспільстві про те, як має виглядати перемога.

— Кордони можуть рухатися, але головне — збереження суверенітету і суверенності. Я вірю в цю перемогу, це теза з вересня 23 року. Мені прилітає за це, я знаю, — сказав Плохій.

Але здається, за два роки прихильників цієї ідеї серед українців побільшало.

На Ukraїner Q ведуча на початку попросила Грицака прокоментувати суперечку між істориком і телеведучим Олександром Зінченком і журналістом та військовослужбовцем Павлом Казаріним. Нагадаю, що Зінченко написав у соцмережі, що у 2019 році, якби українці обрали іншого президента, повномасштабної війни могло й не статися. У відповідь Казарін написав, що за таких умов війна почалася б навіть раніше, адже Кремль деякий час вважав, що може контролювати Україну за президентства Зеленського.

— Я на боці Казаріна. Думаю, що розрахунок Путіна був у тому, що Зеленський буде більш піддатливий, що легше зголоситься на той сценарій, який ставив на стіл Путін, — поділився думкою гість.

Заразом Грицак висловився про ще одну давню суперечку в середовищі шанувальників науки, які з’ясовують, чи існує в історії умовний спосіб. Професор вважає, що так.

— Це легальний жанр історії, який називається What if. Це не про те, що могло б статися. Він допомагає з’ясувати, що сталося насправді, — пояснив Грицак.

Назагал бесіда, попри обговорення цілком конкретних питань на кшталт ролі Трампа у мирному процесі та відносин із поляками, весь час балансувала на межі історії сьогодення та філософії.

— Ми, українці, чомусь вважаємо, що світ має бути справедливий. А світ є ніякий. Світ не добрий і не справедливий, він ніякий і буде таким, яким ми його зробимо, — нагадав професор.

Відео з Плохієм за тиждень набрало 65,5 тисячі переглядів, із Грицаком за п’ять днів — майже 50 тисяч. Філософія трошки програє історії сьогодення, але, з іншого боку, вона залишатиметься актуальною вічність.