Лукічу вдалося несуперечливо поєднати й кумедні, й трагічні моменти. 

Ось що про цю роботу сказав сам Антоніо:

«Кожен із нас колись писав цей твір. Це відбувається кожне 1 вересня, але чомусь завжди застає тебе зненацька.

Мені стало цікаво, а як підлітки у сучасній Україні провели своє літо?

Як діти з різних куточків України — по-різному чи навпаки однаково відчувають життя? Що спільного з-поміж них, що різного?

Ми звикли чути історії про “відпочинок на морі”, “велосипедні прогулянки” та “спортивні перемоги”. Але що розкажуть підлітки в сучасній Україні? Чи буде їхнє життя виглядати якось інакше? Або навіть війна не в силах скасувати їхню молодість і пристрасть до життя, до емоцій і пригод?»

How I Spent My Summer Holidays («Як я провів мої літні канікули») — перший фільм, знятий Лукічем після початку повномасштабного вторгнення. У загальних рисах — це оповіді дітей із різних шкіл про те, як вони провели літні канікули. Нема ані центрального героя, ані обʼєднавчого сюжету.

Подібна неігрова картина вже виходила цьогоріч: «Стрічка часу» Катерини Горностай про ситуацію в наших школах під час війни стала першим українським повним метром з 1997 року в основному конкурсі Берлінале в лютому. В Лукіча навіть так само зʼявляються титри з локаціями зйомок: «Пісочин, 48 км від російського кордону», «Запоріжжя, 40 км від лінії фронту», «Немішаєве, Київщина, 518 днів після завершення окупації». Але на цих суто формальних моментах подібність завершується. Бо режисерська оптика цілковито інакша.

Аби розговорити дітей, Лукіч вдався до простого й оригінального прийому: фільмував уроки англійської. Дітям пропонують розповісти про те, як вони провели канікули, про своїх батьків, про свої будні й захоплення. Інколи в ці розмови з-за кадру включається сам режисер, теж англійською, питаючи, з яким фільмом школярі й школярки б порівняли свої канікули. Відповіді — по всьому спектру жанрів: «щось про пригоди», «комедія або драма», «щось на зразок комедії, жахів і драми».

І це, здебільшого, є визначення того, що відбувається далі.

Лукіч із його майже непомильним почуттям гумору — майстер комедії. Матеріал нової стрічки — безумовно драматичний. Але Антоніо знаходить потрібний погляд. Звісно, є знаки війни: траурний ритуал під час шкільної лінійки з покладанням квітів, відповіді про досвід життя в окупації, про сидіння дев’ять місяців у підвалі, про батька, пораненого або вбитого росіянами. Проте Лукіч не просто фіксує цікаві чи трагічні репліки — він ще й оприявлює характери. Як, наприклад, молодшого пацана навпочіпки під час жалобних урочистостей, із трохи розбишацьким обличчям, на якому проте видно відчуття моменту. Або — старшокласника, який робить могутнє зусилля впізнати пісню під час уроку, втираючи собі палець у скроню. Захоплений юний айтівець, який на літніх канікулах створив гру, де овочі крадуть золото у фруктів. Дівчина, яка каже, що в неї взагалі нема друзів і це сумно — і щиро сміється при цьому. Інша дівчина, котра несподівано мріє стати прокурором і обмінюється кпинами з цього приводу з режисером.

І, звісно, вклейки аматорських відео — спів «Червоної калини» в бомбосховищі, зруйновані школи, концерт Генрі Стайлза, на який ходила одна з героїнь. І біла фіранка, яку надимає вітер у порожньому коридорі школи. І впевнена відповідь старшокласника, який мріє піти у військо. І смішки безшабашного тінейджера — любителя безладу в себе в кімнаті. Й інтонація, з якою дівча запевняє, що перемогу не святкуватиме, бо надто багато ми втратили. З таких делікатних, точних і доречних дотиків складається цей ніжний фільм. І закінчується він так, як має закінчуватися: хоровим співом Imagine Джона Леннона.

Imagine all the people

Livin' life in peace

You may say I'm a dreamer

But I'm not the only one

I hope someday you'll join us

And the world will be as one