Світова премʼєра проєкту відбулася в програмі «Двотижневик режисерів» цьогорічного Каннського кінофестивалю. На 22 фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA фільм брав участь у конкурсі Docu/Україна.

Назву фільму його автори пояснюють так: мілітантропос (лат. «milit» — воїн; гр. «antropos» — людина) — сутність, якої набуває людина, вступаючи у стан війни. Цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації. Тому в ситуації потрясіння мілітантропос обирає війну як єдину можливість, аби продовжувати існувати.

Фільм не має поділу на глави, натомість його частини відділені певними сентенціями, білим по чорному:

• «Мілітантропос вирішує прийняти війну як єдиний спосіб існування. Цей невпинний досвід задає постійну трансформацію окремих людей і суспільства в цілому».
• «Мілітантропос стикається зі смертю як із реальністю власного неіснування. Мілітантропос повертає собі відчуття себе, змінюючи сам порядок існування».

Ці фрази не мають прямого звʼязку з подіями на екрані — радше додають певної концептуальності. Співрежисер(к)и зумисно притлумлюють індивідуальне авторство. 

• Читайте також: Медитація на тему війни. Якою її змальовують автори стрічки «Мілітантропос», котру показали на Каннському кінофестивалі

Дійсно, в цьому випадку стилістичні відмінності несуттєві. Аліна, Єлизавета, Семен разом занурюються в краєвид війни, не пропускаючи важливі подробиці.

Залізнична станція з переповненою зоною відправлення і безлюдною платформою для прибуття. Сімейні фото лежать на уламках будинку, щойно розтрощеного російською ракетою. Фотокореспонденти цілим загоном оточують утомлену бабусю з «кравчучкою», аби зробити вдалий кадр. Розлючений чоловʼяга навідріз відмовляється евакуюватися з Києва до Львова — бо його дім тут, навіть якщо будинок згорів. Спаплюжена пасіка. Підвал у Ягідному з іменами загиблих під час окупації. Тремтячі руки солдата в бліндажі.

І з другого боку: сапер кумедно жене гусей, обстежуючи село з міношукачем. Фольк-роковий ансамбль дає різдвяний концерт у вестибюлі Київського вокзалу. Дівчатка на квітучій галявині їдять полуницю, роздивляються  пістряву гусінь на руці. Фермер оре город поруч із великим уламком ракети. Хлопчаки граються в траншеях, мугикають «Козацькому роду нема переводу». Військовий читає вірші на позиціях: «Я думаю про тебе…. Ми будемо разом, якщо ти будеш одна». Інші вояки дружно дивляться футбольний матч Франція — Марокко. Літні селянки співають «Галю молодую». Хазяйка розтоплює пічку шматками пороху.

Нема головних героїв, але є наскрізні мотиви: вокзали й прощання, свійські тварини, яким дістається найбільше — собаки й корови, діти в іграх і втечах, військові на позиціях і на дозвіллі, ліси мирні й прострілювані, повня на небі, робота на землі, руїни й дим, вогонь і вода, сліди окупації та, як дорогоцінність, мирне повсякдення. Все це — в бездоганному візуальному виконанні: оператори фільму — справжні майстри(ні) В’ячеслав Цвєтков, Кристина Лізогуб, Денис Мельник; варто також згадати роботу Михайла Закутського зі звуком — він організував акустичний простір «Мілітантропоса» таким чином, що природні чи міські шуми наче існують за особливою партитурою. Деякі моменти інакше як сугестивними не назвеш: коли в майже повній темряві, підсвіченій лише вогниками цигарок, боєць ЗСУ згадує свій досвід моряка: «На вахті стоїш в океані, пустота. І пливеш у цій тиші». Наступний кадр — таємничий нічний ліс через тепловізор. Щось, що за межами людськості. Важливий момент для розуміння фільму.

Адже «Мілітантропос» не є дослідженням. Автор(к)и показали не антропологію (хоча, можливо, і прагнули цього), а метафізику війни. Війна як те, що перевищує раціональне розуміння, як вторгнення некерованої порожнечі в життя, в природу.

І дух людей, що не дають цій порожнечі розростися.