На 22 кінофестивалі Docudays UA відбулася українська премʼєра картини «Стрічка часу» про роботу українських шкіл в умовах війни. Її режисерка — Катерина Горностай. Вона народилась у 1989 році в Луцьку. Вивчала біологію та журналістику в Києво-Могилянській академії, у 2012—2013 роках — документалістику в Школі документального кіно і театру Марини Разбєжкіної та Михайла Угарова. Згодом повернулася до Києва та розпочала кар’єру документалістки. Її режисерський дебют, неігрова замальовка «Між нами», отримав схвалення кінокритиків. Була активісткою Майдану в складі групи «Вавилон 13». Як наслідок, її новели «Мирний протест Маші» та «Зуби Леніна» увійшли у «вавилонівський» альманах «Євромайдан. Чорновий монтаж». Перша ігрова робота Катерини «Віддалік» (2015) відзначена на фестивалі Wiz-Art Film, на Одеському фестивалі й на «Молодості», а ігрова короткометражка «Бузок» (2017) має спеціальну відзнаку журі та премію FIPRESCI на Одеському фестивалі. Прем’єра ігрового повнометражного дебюту Горностай, драми «Стоп-Земля», відбулася в конкурсі «Покоління 14+» Берлінського міжнародного кінофестивалю. Картина отримала нагороду «Кришталевий ведмідь» від Молодіжного журі. Також Катерина викладає кінорежисуру у Києво-Могилянській академії.

Задум «Стрічки часу» виник, коли у 2023 році громадська спілка «Освіторія» звернулася до виробничої кінокомпанії 2Brave Productions і продюсерки Ольги Брегман (вони раніше вже працювали з Горностай) із пропозицією створити фільм, що відобразив би реалії освітнього процесу в Україні під час повномасштабної війни. Спеціалізація «Освіторії» — підтримка педагогів, утвердження авторитету вчительської професії; спілка присуджує щорічний приз для шкільних працівниць і працівників. Фільм створювався на приватні кошти при частковій участі Суспільного.

Зйомки тривали з весни 2023-го по літо 2024-го в Києві, а також на прифронтових і деокупованих територіях України. Режисерка відмовилася від інтерв’ю, закадрового тексту та реконструкцій подій. Неокласичну музику для фільму — емоційний і зворушливий саундтрек, що поєднує як інструментальне виконання, так і хори, написав композитор Олексій Шмурак.

Тема дітей і школи є важливою для Горностай останні п’ять років починаючи, власне, зі «Стоп-Землі» — історії про старший клас сучасної київської школи. Проводячи кастинг, режисерка взяла інтерв’ю у більш ніж 200 українських підлітків і набрала справжній клас — юнаків і дівчат, які надзвичайно органічно зіграли себе. У «Стрічці часу» Катерина працювала подібним чином: провела масу інтерв’ю з учителями з різних регіонів України.

Фільм, як годиться, починається з вересневої лінійки та першого дзвоника. Далі розгортається весь навчальний рік аж до випускного балу. У кадрі — сотні облич, дорослих і дитячих. Уроки часто проходять на станціях метрополітену чи онлайн. Діти вчаться, граються, бешкетують. А ще плачуть, побачивши фотографію загиблого на фронті батька в ігровій кімнаті. Дуже точний емоційний контрапункт майже в кожному епізоді, скільки б не було сміху й галасу: мовчазним центром сцени стає сумна відсторонена дитина. Горностай показує зруйновані школи, похорон молодої директорки на ім’я Тетяна, вбитої російською ракетою. Але варто уточнити, що фільм — це не перелік травм, а радше занурення в атмосферу теперішніх шкіл із їхніми радощами й страхами, і тут окремо варто відзначити роботу оператора Олександра Рощіна, що добився приголомшливої візуальної автентичності.

Насправді стрічка часу — доволі утилітарне словосполучення, робочий термін військової медицини. На такій цілком конкретній стрічці пишуть час накладання турнікета після надання пораненому першої допомоги — адже тут кожна хвилина є буквально дорогоцінною. Саме це пояснює армійський інструктор, коли проводить зі школярами заняття з безпеки. Але, якщо розвивати закладену у назві метафору, фільм Горностай (а фільми інколи називають стрічками) є стрічкою зболеного часу, але водночас і турнікетом, накладеним на нашу колективну рану.