«Це його велика робота, хоч це і короткий метр — 20 хвилин. Це колосальна робота, його натхнення, його душа, його прагнення показати Україну передусім через той образ, який він втілив», — зауважив актор Сергій Калантай, коментуючи акторську майстерність свого молодшого колеги Олександра Рудинського. Обоє вони зіграли в короткометражній стрічці Франца Бьома «Камінь, ножиці, папір», яка здобула премію BAFTA.

Небайдужі до українських здобутків у царині культури досі тріумфують у фейсбуці, вітаючи талановитого актора із заслуженою перемогою. Але є одна не надто втішна обставина. Фільм переміг у номінації «Найкраща британська короткометражна стрічка». Тим часом у самій Україні воєнна тематика й навіть воєнний контекст, відповідний фон переймає дедалі менше. Пояснення звучать виправданнями. За основу береться відверто гібридний сенс: «Люди хочуть відволіктися, розслабитися, хоч на якійсь час перемкнутися від тривог». У цьому зашифровано вже колись чуте: «Люди втомилися від війни».

Трошки історії питання. Після масштабного вторгнення теле-, а особливо кіноіндустрія (як учасник процесу дозволяю собі дати українському движняку, котрий почався у 2015 році, шанс на подібне самовизначення) опинилася в глухому куті. Як, зрештою, зупинилося багато що в країні, а невизначеність стала нормою. Але вже в середині березня, тобто десь так на третій тиждень великої війни, мені пішли листи від продюсерів: давай теми для короткого метру, документалок тощо.

З другої половини того ж року виробництво почало оживати. Можна як завгодно, — зазвичай це робиться доморощеними снобами через губу, у форматі знецінення — оцінювати перші мінісеріали з актуальним воєнним контекстом на кшталт «Я — Надія» або ж повнометражні стрічки на кшталт «Лишайся онлайн». Можна й навіть треба під мікроскопом роздивлятися «Юрика» й «Бучу». Перший став зразком кон’юнктури, помноженим на нерозуміння тематики (блокада Маріуполя), другий — не так поганим, як реально прохідним. Але якщо відкинути морально-естетичні моменти, інтерес до воєнних історій і бажання зробити з них кіно як продукт масової культури, котрий продукує смисли й доносить їх до найширшої аудиторії, — вітається.

Це, на моє глибоке переконання, в рази краще, ніж мелодрами та комедії, дія яких відбувається ніби в сучасних українських інтер’єрах та екстер’єрах, проте в якомусь дивовижному паралельному світі. У який війна не прийшла і, мабуть, ніколи не прийде. Отже, проблеми втілення лишаються, та все ж розцінюю їх як прояви хвороби зростання. Натомість ігнор воєнних, а радше занурених, уплетених у воєнний контекст історій сам по собі є хворобою країни у війні.

І тут починається проблема, яку ейфорія від факту, що художній фільм про Україну отримав престижну міжнародну премію, заважає підсвітити. Утім, мешканці фейсбуку, котрі зберегли холодний розум і критичне мислення, його помітили. А саме: стрічку нагороджено як найкращий британський короткометражний фільм. З українськими акторами, на українську тематику. Але знятий молодим британським режисером німецького походження британським же коштом у Лондоні (інтер’єр бункера) й Уельсі (натура, за сюжетом, — Донбас). «Шкода, що короткий метр і що це зняли не ми. Але це хороший приклад, як треба знімати про нашу війну», — коротко коментує стрічку журналістка й телеведуча Ольга Грицик.

Журналіст, заступник голови Держкіно за каденції Пилипа Іллєнка, блогер, а нині військовослужбовець Сергій Неретин розвиває тему: «Наші актори в іноземних руках перетворюються на скарб, від гри яких пронизує наскрізь. Але вони й бачать нас у цій війні хоробрими “щасливчиками”! Не розуміючи при цьому нашого болю від втрат і того факту, що ми ризикуємо втратити державність».

Нагороджена стрічка самодостатня, самоцінна, завершена маленька — насправді велика! — драма. Але вона цілком може бути епізодом великого повнометражного фільму про нашу війну. В основі, звісно ж, реальна історія донбаського підлітка. До речі, деякі глядачі не надто уважні. Іванові, реальному прототипові героя Рудинського, дають 18 років. Хоча у фінальних титрах сказано: хлопець загинув у 18, пішовши до війська вже після тих подій. Отже, глядач бачить 16-річного хлопчину, який разом із батьком-лікарем (Сергій Калантай) та іншими, військовими та цивільними, серед яких діти, чекає на евакуацію. Події розгортаються навесні 2022 року, коли ресурсів у наших оборонців було значно менше. Тож доїхати до бункера-госпіталя швидко не виходить. А коли нарешті наші наблизилися, їх розтрощив прицільний удар ворога. Іван виходить із бункера, веде переговори по рації — і бачить групу окупантів. Аби затримати їх, обдурити й направити в інший бік, хлопчина стріляє собі в ногу, вдає пораненого «укропами». Та все одно смерть ось-ось дістане зухвальця. Збіг обставин змушує окупантів повірити Іванові. Але щойно вони йдуть геть, у бункер на очах хлопця влучає ворог.

Олександр Рудинський — один із найбільш відомих і перспективних українських акторів. Зігравши чимало ролей, найперше все ж запам’ятався в підлітковій детективній драмі «Перші ластівки». Досвід зйомок у західних проєктах як для молодого українця серйозний: брав участь у серіалах «Агенція» від Paramount+ та «Декамерон» від Netflix. А також не оминули його «Перші дні» — один із перших українських серіалів на тему великої війни для того ж Netflix. Тож помилкою буде казати, що в Україні потенціал і реальну, не штучну «зірковість» не використовують зовсім чи використовують якось не так. Але правда в тому, що українським акторам не пропонують ролей в українських художніх стрічках, котрі б торкалися воєнної тематики.

Гаразд, прокатне кіно знімати довго й на нього — це реальність — немає грошей. За 200–300 тисяч доларів у двох-трьох локаціях його не знімеш. Хоча є думки: військовий мілітарний бойовик, героїчний екшен справді не потягнути, проте камерну мінімалістичну драму — запросто. І відразу на міжнародний кінофестиваль: хай бачать, проникаються й підтримують нас. Нема грошей? Не треба чекати милостей від, мовляв, по життю корумпованого Держкіно. Є міжнародні фонди. Ось лиш отримати від них навіть мінімум у світлі останніх капризів рішень Трампа й Маска надалі буде ще важче. Та навіть якщо вдасться здобути щось від європейських партнерів, українці та Україна загалом матимуть у проєкті міноритарний статус і меншу, ніж треба, суб’єктність.

Лишаються серіали різної тяглості. Чи ось реанімація 90-хвилинних «мувіків», як «Голова-2» Зази Буадзе. Бюджети менші, але ж вони є! Бо виробляти власний контент канали великих медіагруп не припинили. Ба більше, планування ведеться на рік уперед, так само домовляються з режисерами й акторами, котрі не на фронті. Проте менеджмент не бачить у цих планах стрічок не лише про українську війну з Росією, а навіть із воєнним контекстом. Виявляється, глядач втомився від війни та не хоче її чи навіть про неї бачити щось, окрім хіба новин. Хоча екранізувати новини — справді неправильно й нерентабельно. Так само немає смислу показувати «кіношку про войнушку», імітуючи лінію фронту та «нуль» десь у Київській області. Якою є війна в реалі, показують документалісти, і свіжий приклад тому — «Реал» Олега Сенцова.

Але ж війна — це й те, в чому ми живемо навіть не від 2022-го, а від 2014 року. Є ворог, із яким треба боротися в тилу. Та й тил умовний: щодня вибухи, працює російська агентура, є успіхи українських спецслужб і цивільних людей. На історіях зради не лише коханої жінки, а й власної країни запросто можна будувати сюжети мелодрам. Комедії сюди не вписуються, ну то не треба комедій у такій кількості. Словом, поки що всередині країни у війні системно не пропонується український погляд на українсько-російську війну у форматах художнього кіно. Хоча саме його відсутність і є однією з причин так званої «втоми від війни» тих, хто намагається війну ігнорувати. І ці співгромадяни навряд щось знають про фільм «Камінь, ножиці, папір», ось у чому проблема…

Титульне фото: фільм «Камінь, ножиці, папір»