Для режисерки Марини Ткачук «Сімейний альбом» став повнометражним кінодебютом. Марина закінчила Інститут журналістики в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 2005 році — і цей досвід відчувається в тому, як вона вибудовує оповідь. Фільм насичено зустрічами й розмовами з українськими героями та героїнями, ретельно дібраними й документально підтвердженими фактами; головна героїня фільму, британська фотографка Самара Пірс веде схвильований закадровий монолог, і кожному її твердженню Марина знаходить візуальний відповідник.

Починається все в Лондоні. Самара — людина неспокійної, навіть авантюрної вдачі (вона так і говорить про себе та свого чоловіка, колишнього військового Джастіна: «Незалежні люди з авантюрним складом характеру»). Маємо кілька сцен із родиною Пірсів: Джастін вчить Самару накладати турнікет, дочка Амаріліс перекидається з батьками суто сімейними дотепами: видно, наскільки ці люди люблять одне одного.

Кадри фільму «Сімейний альбом»

Є в житті Самари ще одна любов: Україна. Героїзм українців її зачаровує: «Хоробрість — жити там, залишатися і битися». Тож Самара приїздить на Харківщину, недавно звільнену від окупантів. Її маршрут не обмежується винятково обласним центром. Вона їздить містечками й селами, інколи частково, а інколи вщент зруйнованими «денацифікаторами»: Валки, Вірнопілля, Гоптівка, Слатине, Кам’янка, Ізюм. Самара розмовляє з ветеранами правозахисту, засновниками волонтерської організації «Пекельна кухня», поліціянтами, істориками, мирними жителями, в яких розбомбили будинки, штурмовиками групи «Кракен», а також древніми 90-100-річними бабусями — живими свідками Голодомору.

Оповідь розвивається у двох часових планах. Перший — це українське сьогодення, будні війни. Другий — це зачитані за кадром свідчення Александра Вінербергера, прадіда головної героїні, який був свідком Голодомору в Україні, зробив і вивіз до Австрії фотографії людей, що помирали від голоду прямо на вулицях. Його свідчення супроводжувані тими самими фотографіями. Минуле і теперішнє швидко набувають моторошної єдності. Масові безіменні поховання. Замордовані діти. Закатовані дорослі. Безсудні страти. Спустошені села. Лани, які нема кому обробляти. Розтерзаний Харків. Незмінна, єдина мета окупантів упродовж десятиліть: геноцид усього українського. Росія у всій красі.

Кадри фільму «Сімейний альбом»

Але є суттєва відмінність: сьогодні наш спротив триває. Сьогодні в нас нарешті є військо, яке не по зубах лютому, численному, кровожерливому ворогу. Сьогодні в нас є нарешті шанс розірвати коло поневолення. Марина Ткачук завершує фільм церемонією вшанування пам’яті, що українська діаспора проводить на могилі Вінербергера. Пам’ятати свою історію — і опиратися. Це шлях до перемоги.

Марина Ткачук:

— Фільм з’явився випадково, коли я позаторік прочитала новину про відкриття виставки «Камера, яка бачила Голодомор». Так я дізналася, що в Київ приїхала британська онука Александра Вінербергера. Мене це зацікавило. Я зв’язалася зі своїми друзями, які працюють у музеї Голодомору, й виявила, що Самара теж фотографка. Крім того, вона дуже вмотивована, вболіває за Україну, і те, що вона знайшла цю камеру та прадідові фото, вплинуло на її світосприйняття. Якраз тоді Харківщина була звільнена з-під окупації, і мені здалося, що це символічно — поєднати фото Вінербергера та його спогади з сьогоденням. Так усе закрутилося, Музей Голодомору допоміг із контактами. Ми поїхали до Лондона знімати Самару, а потім разом рушили до України.

Емоційно найскладнішим під час зйомок було опинитися в Ізюмському лісі, серед масових поховань. І люди, яких ми бачили... Самара також на це звертала увагу: її вражали діти, що залишаються в зруйнованих селах. Мені врізалася в пам’ять картинка: їдемо селом, абсолютно знищеним. Провідник попереджає, що рухатися краще лише асфальтованою дорогою, бо тут усе навколо заміновано, по траві не ходіть. І тут з одного з дворів вибігає маленька дитина. Це не може не вражати. Були згадки про те, як намагалися розстрілювати за українську мову… А люди там живуть без електрики, без води, без нічого, підриваються на власних городах, і для них усе це страшна норма.