«Для мене це історія про людину, яка свої коридори душі спочатку закрила, а потім дуже болісно відчиняла, щоби просто не з’їхати з глузду», — коментує свого героя актор Іван Жилюк, виконавець головної ролі в мінісеріалі «Шлях». Зйомки проходили в січні цього року на Київщині — той справді рідкісний випадок, коли місце дії та погода відповідають місцю та майже відповідають часу відтворених у сюжеті подій. Прем’єра відбулася в ефірі «2+2» 5 грудня, до Міжнародного дня волонтера.

Знову ж таки, зі слів Івана Жилюка, сценарій художнього фільму повернув його до особисто пережитого в лютому-березні 2022-го, в дні тимчасової окупації Київщини: «Ми їздили з друзями на окуповану територію, витягували звідти людей, домовлялися з рашистами, щоб нас пропускали через їхні блокпости. Нас перевіряли під дулами автоматів, ми бачили трупи, ми переїжджали через мінне поле, де міни були замасковані під дитячі іграшки. Потім я все це в собі дуже глибоко заховав і заткав, тому що це дуже страшно».

Таким чином, свідомо чи мимоволі, у форматі чотирисерійного телевізійного фільму автори заявили героя, який із незалежних від нього причин є або нечастим, або небажаним для тих, хто приймає фінальні рішення щодо ухвалення сценарних заявок.

Чоловіки останнім часом узагалі не в пріоритетах як головні герої. Але якщо все ж вони є, до них найперша вимога — бути потужними, незламними й непереможними. Не розділяти свої успіхи з іншими дійовими особами, котрі за сюжетами складають його команди чи бодай оточення. Все брати у свої руки та боже збав десь схибити, відступити, помилитися, зазнати поразки. При всьому такий героїчний герой має постійно жартувати, хоча цинічні жарти й загалом чорний брутальний гумор чомусь не вітається. Або на крайняк дивитися на світ з іронічним прищуром очей. Біда в тому, що українська кінотелесеріальна індустрія до 2015 року включно шукала подібні типажі в Росії, розвиваючи самостійно хіба сервісну складову. А від 2015 року й дотепер із причин, про які треба писати цілу книжку, не виховала й не викохала сама в собі аналогів Брюса Вілліса, Джейсона Стейтема — і це ще не згадую про Жана-Поля Бельмондо.

Про надмірну серйозність, навіть якусь бундючність героїв українських героїчних драм регулярно пише оглядачка Лєна Чиченіна. Вона констатує факти, наслідки, не намагаючись зануритися глибше в тему та спробувати зрозуміти причини. Але вона має на таке бачення повне право. Бо від постійних пояснень і виправдань, чому так, ситуація з героями кращою не стане. Проте, як уже зазначалося вище, наші героїчні герої справді такі, бо від них вимагають неможливого — бути не собою, а прокачаним голлівудським актором, вихованим в інших традиціях. Натомість автори «Шляху» пішли у виборі героя не надто популярним, даруйте за тавтологію, шляхом. Зараз знову буде тавтологія: Олексій обрав для себе позицію самурая, для якого шлях важливіший за мету. І на цьому шляху герой має повне право раз по раз давати слабину, сумніватися в доцільності подальших дій, не приховувати страх смерті й острах тортур.

Перш ніж розкласти цю складову, варто нагадати бекґраунд. Волонтерство як таке розкривається в наших новітніх фільмах і серіалах не вперше. Слід згадати хоча би «Перші дні» та «Друзі». Проте «Шлях» за обраною тематикою все ж не про багатозадачний волонтерський рух як такий, а про чи не найризикованіший його напрямок — евакуацію людей, зокрема з тимчасово окупованих територій. Це дозволяє максимально підіймати ставки та часом надміру, лише заради власне драматизму, драматизувати історію, як-от в «Евакуації». На евакуації як тенденції зосереджена «Перевізниця», і тут яскраво проявлена та виражена криза маскулінності. Героїв замінюють героїні й процес виглядає закономірним. Але ближче до «Шляху» стоїть не раз критикована, хоча на виході не аж така страшна «Буча». Де в основі — як, до речі, в усіх згаданих і не згаданих художніх стрічках, — лежать реальні події. Точніше — вивезення людей, переговори з окупантами, щоденний ризик бути взятим у полон, закатованим і вбитим.

Повертаючись безпосередньо до «Шляху», бачимо дуже нетипового, а тому й наближеного до реалій головного героя. Бо Олексій — не герой у розумінні великої частини менеджменту. Він не впевнений у власних силах, боїться, через те шукає порятунку на дні пляшки. Точніше, всіх пляшок, які вдається знайти, називаючи процес відходу від страшної реальності зануренням. Але всякий раз він виринає, і не в останню чергу — завдяки наполегливості Анни.

Цю свою героїню, як і головну роль у фільмі «Між нами», й епізодичну у «БожеВільних», акторка Анастасія Пустовіт подає людиною на межі. Поведінку якої визначають емоційні гойдалки від нервового зриву та неприйняття всього довкола до припливу ніжності. У більшості випадків саме Анна підштовхує Олексія до прийняття тих чи тих рішень, що так само суперечить баченню героїчного героя як такого, на чиї рішення не може вплинути ніхто.

І ще одна деталь утворення сюжету: контакти Олексія з благородними бандитами на чолі з Чорним (В’ячеслав Довженко). Тепер ці бандити — партизани. Вони винищують колаборантів безплатно, проте своїм допомагають винятково за гроші. Західні фільми й серіали вже давно практикують у сюжетах подібні колаборації. У нас досі бояться, що ситуативні союзи непогрішимого героя з грішними розбійниками є питомо російським відлунням. Хоча, повторюся, це вже давно й далеко не так. На щастя, в кращих зразках західних та й азійських фільмів і серіалів нема героїв у білих пальтах на кшталт Ла Моля з «Королеви Марго» Олександра Дюма, який гидував потиснути руку паризькому кату.

Також «Шлях» принципово уникає створення для героя окремого антагоніста. Олексій кидає виклик не якомусь черговому офіцерові ФСБ, а російській окупаційній армії як такій. Також майже нема щасливих фіналів чергової волонтерської вилазки Олексія. Йому не вдається врятувати зґвалтовану та померлу від побоїв жінку. Спроба викупити з полону чоловіка завершується тим, що окупанти беруть гроші, а повертають труп. Інша спроба — полонення й катування самого Олексія. Під час однієї зі спроб гине від випадкової кулі Анна. А сам Олексій усупереч уже сталим вимогам до героя рятується з російського полону не завдяки власній кмітливості й сміливості, помноженої на навички рукопашного бою, а випадково. До речі, найчастіше так і трапляється.

Якщо дивитися «Шлях» також критичним оком, раз по раз бентежить легкість, із якою Олексій знаходить в обложеному Києві значні як для перших днів і тиждень масштабної війни суми, ще в доларах. Десять штук на завтра? Не проблема! П’ять косарів за свою машину — запросто. Навіть шість, за тисячу купиш інші колеса. Уявіть собі, в той же день вдається купити старе авто за тисячу. Потім совісний Чорний ще й «п’ятірку» повертає. Ну, і так далі. Чомусь фінансові питання закриваються швидше за всі інші.

Попри це я б розглядав «Шлях» як чернетку, конспект для створення того самого нового українського героя. Навіть якщо він і наближений до супермена, йому все одно треба давати можливість отримати удар під дих, пережити поразку і втрату. Падати, підійматися, знову падати, мати купу людських слабкостей. І хоч бачити мету, все одно важливішим вважати шлях до неї.

Фото: кадр серіалу «Шлях»