На каналі «Дім» відбулася телевізійна прем’єра документального серіалу «Невидима війна», що створила команда історичного проєкту «Was.media». В мережі фільм з’явився ще на початку весни на ютуб-каналі «Was: Популярна історія». За сім місяців «прокату» в ютубі три серії фільму сукупно набрали понад мільйон переглядів.

Це не вперше, коли «Дім» шукає контент в інтернеті. Наприклад, торішній проєкт «Діло буде» прийшов із ютуб-каналу «Розмова» Сергія Лиховиди. Але в тому випадку «Дім» використав тільки формат, перезнявши проєкт для себе з тим же ведучим. Цього разу телеглядачам показали готовий продукт. Чим же особлива «Невидима війна»?

Серіал розповідає про українсько-російські відносини у 1991–2014 ріках, тобто в період начебто мирного співіснування держав. Завдяки численним історичним проєктам, що з’явилися після повномасштабного вторгнення, ми вже знаємо про деякі темні плями цього «медового місяця» ґвалтівника та його жертви. Була й сутичка на Тузлі, і втручання в українські вибори, і підтримка сепаратистів у Криму, і газовий шантаж. Але фільм Was показав, що це не окремі випадкові епізоди, а прояви війни, що Росія почала проти України відразу після розпаду СРСР. Наше суспільство просто воліло її не помічати, тому й назву від авторів проєкту ця війна отримала відповідну — «невидима».

 Кадр із фільму

Я б залюбки налила меду на весь серіал, адже вважаю якісні історичні фільми корисними для майбутнього держави. Вони допомагають нашому суспільству свідомо пройти болючий процес «дезінтоксикації» від ілюзій — цей термін колись запропонував Джон Фаулз у романі «Маг». Українці, які тривалий час жили в переконаннях про велич і братерство сусідського народу, 24 лютого прозріли. Але психіка, захищаючись від шоку, постійно штовхає їх у нові ілюзії. Наприклад, що у всьому винен винятково маніяк Путін. «Невидима війна» покроково розповідає, чому не він один, і допомагає реально подивитися на речі.

Утім, від цілковитої компліментарності щодо серіалу мене утримує ігнорування авторами деяких моментів внутрішньої історії України. Розбір помилок залишу наостанок, а почну з хорошого. Адже його більше.

Як і в інших проєктах Was, у «Невидимій війні» розповідь вийшла легкою, динамічною та добре ілюстрованою. Автори використали архівне відео з медіатеки Суспільного, отже фільм дозволяє сповна насолодитися обличчями епохи з українського та російського політикуму. Окрім того, проєкт запросив цікавих експертів, які знайшли, чим здивувати. Це, зокрема, перший посол України в Росії Володимир Крижанівський і політичний консультант Олексій Ковжун. Обидва через безліч неформальних контактів із росіянами мали змогу подивитися на російсько-українські відносини з іншого боку.

 Експерти проєкту Олексій Ковжун, Максим Майоров, Сергій Громенко, Володимир Крижанівський, Денис Казанський

Перший епізод серіалу присвячений подіям 1991–1997 років, тобто від проголошення Незалежності України до укладання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Ключовою подією того часу стала боротьба Росії за Чорноморський флот, коли країна-агресорка вдавалася до прямого викрадення кораблів, як-от авіаносця «Адмірал Кузнецов», і атак на кораблі під українським прапором, як-от на тральник СКР-112. Через це перспектива збройного конфлікту між державами в перші роки після розпаду СРСР була цілком реальною.

Але, як сказав історик Сергій Громенко, Україна виявилася «дещо сильнішою, ніж вважала Росія». Наприклад, змогла майже по-тихому приборкати проросійські сили в Криму, які в 1994-му навіть обрали на півострові окремого президента (про це є окремий фільм). Натомість Росія розв’язала в Чечні криваву війну, яку програла. Тому на відкритий конфлікт з Україною не наважилася. Втім, агресорка зайшла з іншого, економічного боку. Цей шлях виявився для неї набагато успішнішим.

Другий епізод розповідає про період 1997 — початок 2005 року, на який припало «пришестя» Путіна, російсько-український конфлікт навколо острова Тузла, який теж ледь не переріс у збройне зіткнення, президентські вибори 2004-го в Україні та перемога Помаранчевої революції. Серія нагадує епізоди, які здавалися несуттєвими на тлі всім відомих подій історичного масштабу. Йдеться, наприклад, про настрої російських футбольних фанатів, які перед матчем української та російської збірних у 1998 році випустили медаль «Вторжєніє на Україну», або про овації глядачів на прем’єрі фільму «Брат-2» у 2000-му, на який зібралася московська творча еліта. «Після фрази “Ви мнє єщє за Севастополь отвєтітє” через аплодисменти кіно призупинили. І це були не п’яні водії автобусів, це бомонд, культура. Тоді стало зрозуміло, що, мабуть, закінчиться все сльозами», — поділився Олексій Ковжун.

 Кадр із фільму

Третій епізод серіалу охоплює 2005-й — початок 2014 року, тобто від початку президентства Віктора Ющенка до анексії Криму. «Після того, як виграв Ющенко, після Помаранчевої революції росіяни перелякалися, що кольорові революції на них наступають. Вони почали у себе й у нас боротися з цим наративом. Це були не ситуативні союзи між українськими та російськими елітами, а цілеспрямована робота на створення “русского міра”», — розповів журналіст Денис Казанський. Для закріплення свого впливу Росія використовувала безліч інструментів, серед яких не лише всім відоме просування російської мови та російської церкви, «побєдобєсіє» та підкуп українських політиків, а й маргінальні акції на кшталт знесення Тризуба на Говерлі у 2007-му. Втім, навіть непопулярні дії російських радикалів не були даремними. Так, у 2014 році для захоплення Донецька росіяни використали символіку нечисленної проросійської організації «Донецька республіка», що була створена після Помаранчевої революції, а у 2007-му заборонена в Україні. Ось так, по краплі, Росія завойовувала Україну. Але програла.

«Чому попри всі титанічні зусилля та ресурси, попри всю пихатість і впевненість у нежиттєздатності України як держави, Росія так і не досягла своїх цілей в Україні?» — питають автори наприкінці фільму. І самі ж дають відповідь: «Схоже, там щиро вірять у те, що українці — ті ж росіяни, які просто смішно гекають, носять вишиванки та їдять галушки. Путін роками жив у полоні своїх уявлень, отримуючи від розвідки записки, в яких жителі Харкова й Одеси мріють повернутися до спільної держави. А реальність щоразу давала йому ляпаса, спокійним і впевненим голосом промовляючи слова, якими Кучма назвав свою книжку. Україна — не Росія», — ставить пафосну крапку диктор.

 Леонід Кучма і Володимир Путін, кадр із фільму

І ось тут ми підійшли до моменту, який мене непокоїть. Другий президент України неодноразово згадувався впродовж фільму. Не дивно, адже на його тривале президентство припала велика кількість подій, що висвітлював проєкт. Леонід Кучма, за словами авторів, прийшов до влади як типовий проросійський кандидат, але згодом розчарував Росію. Адже почав пручатися. «Для того, щоб стати українським націоналістом, достатньо один раз з’їздити в Москву на переговори», — навів непублічну цитату другого президента Олексій Ковжун, яку йому переказали знайомі.

Творці навели ще один приклад «непокори» Леоніда Кучми. «Андрій Ілларіонов, який був у ті часи радником Путіна, згадує, як він наполегливо вмовляв Кучму розігнати Майдан силою, але той не погодився. Таке рішення Леоніда Даниловича радикально змінило погляди Путіна і на Україну, і на Захід, і на світ у цілому», — читає диктор закадровий текст.

Доволі суперечливий висновок, як на мене. До того ж хвалити очільника держави за те, що він не розігнав акцію протесту, яка почалася зокрема і через його бездіяльність у протидії фальсифікаціям на виборах на користь чинного прем’єр-міністра, дивно.

Зрозуміло, що зовнішній ворог вимагає консолідації всіх сил. Але це не виправдовує викривлення внутрішньої історії. Або потребує більш аргументованого її переосмислення.