«Ми заткнемо рота тим, хто намагається переінакшити історію. Подати її у брехливому вигляді та принизити роль наших батьків, наших дідів, наших героїв. Поганий рот ми заткнемо», — з уст російського диктатора Володимира Путіна це звучить як погроза «мочить в сортире». На монтажній склейці самопроголошеному історику опонує історик справжній, Тімоті Снайдер: «Те, що робить Путін, — це спотворення історії. Основний постулат якого — ми завжди були праві, завжди невинні. Одночасно дуже сильними та ні в чому не винуватими». А його українська колега Лариса Якубова розвиває думку: в Росії з історії зробили важкий наркотик, який дозволяє повернутися в тоталітарне минуле, щиро вважаючи його світлим і щасливим. Заразом показуючи всім у світі, наскільки небезпечні маніпуляції з історією.

Наведені цитати звучать у новому документальному фільму «Битва за історію», прем’єра якого відбулася 16 вересня на ютуб-каналі «Дім». Стрічка, беззаперечно, належить до сегмента документальної публіцистики та позиціюється авторами як фільм-дослідження. Авторський текст накладено на документальні кадри хроніки різних часів, звісно ж — переважно ХХ століття. Він розбавлений прямою мовою запрошених експертів, серед яких, крім названих вище (виключаючи Путіна) — Сергій Громенко, Ніл Фергюсон, Юрій Фельштинський, Олександр Гогун.

До речі, останній — дуже цікавий персонаж. Російський історик, мешкає в Німеччині, досліджує сталінізм, німецький нацизм, спецоперації НКВС і ГРУ й партизанські та повстанські рухи 1941–1945 років на території України — але при цьому, знаходячи та публікуючи оригінальні документи, максимально намагається лишатися в позиції «над сутичкою». Ні, він у жодному разі не захоплюється більшовизмом, сталінізмом та іншими диктаторськими режимами. Просто вважає: документи здатні говорити самі за себе, а висновки з поданих фактів кожен повинен зробити сам. Як то кажуть, розумному досить.

Приблизно за таким принципом побудований майже двогодинний — дві частини по 55 хвилин, — фільм «Битва за історію». Глядачам нічого або майже нічого не коментують, не розжовують, не вкладають у голову, обмежуючись сухим викладом певних фактів і їхнім ілюструванням хронікою. Вважаючи себе надивленим глядачем — практично щодня або переглядаю історичний контент, або працюю з такою літературою, — нічого принципово нового для себе не почув. Мою думку поділятиме будь-який професійний історик чи заангажована, занурена в тему людина, як, скажімо, автор «Історії для дорослих» Олег Криштопа. Між іншим, його колега та постійний співавтор Іван Дерейко значиться серед редакторів згаданого фільму. Та й загалом до створення, як свідчать титри й персоналії, залучені цілком верифіковані й компетентні люди. Але все ж таки — що не так?

Почнемо з того, що за дві серії не прозвучало нічого нового. Гаразд, майже нічого. Наприклад, автори роблять акцент на тому, що від моменту більшовицького перевороту 1917 року й дотепер спершу в радянській Росії, потім — у новоствореному СРСР, а тепер — у Росії пострадянській, не лише путінській, а і єльцинській, ведеться перманентна внутрішня боротьба між державним керівництвом і силовими структурами. Вплив та, якщо хочете, затятість останніх проявилася, за фільмом, уже в 1918 році, коли очолювана «залізним» Феліксом Дзержинським ВЧК організувала й підготувала замах на Леніна. Руками уродженки України, напівсліпої Фанні Каплан, яка справді поцілила у вождя світового пролетаріату кулею з отрутою. Чим не вбила — не могла, зір не дозволяв! — та все ж пролонгувала його повільну й невідворотну смерть. Яка супроводжувалася вимушеним відходом від керівництва партією, де в боротьбі за право на владу зійшлися Сталін і Троцький. І товаришу Сталіну вдалося побороти товариша Троцького, лише залучивши на свій бік силовиків і давши їм необмежену владу. Загалом же перша частина в міксованому вигляді показує й оповідає про зародження, зліт і зміцнення ВЧК-НКВС-КДБ-ФСБ від моменту створення, 20 грудня 1917 року, до моменту початку роботи над стрічкою.

Але, зрештою, «Битва за історію» не обмежується сталінсько-путінським авторитаризмом. Загалом структура фільму нелінійна. Глядача у довільному на позір порядку переносять то в 1930-ті, гітлерівські часи в Німеччині, знані угодою в Мюнхені, анексією частини Чехословаччини та появою в Європі менших диктатур. Після того стрибаємо в Україну 2014—2015 років, початок російської агресії та Мінські угоди. Далі — перші місяці радянсько-німецької війни й спроби радянських очільників домовитися з Гітлером про умови припинення вторгнення й зупинки німецьких військ. Обсяг корисної інформації справді чималий, а скепсис «надивлених» можна легко спростувати. Аудиторія каналу «Дом», скажуть мені, навряд дотепер була цільовою для проєктів з історичним контекстом. Історичний лікнеп для «чайників», котрі досі вірять, що СРСР — це найсправедливіша у світі країна, несправедливо зруйнована американськими буржуями та «західняцькими бандерівцями». Тому для неї все це нове, подано поза питомо російським контекстом і виконує просвітницьку функцію. Якщо не сказати — місію, адже стрічка фінансована державою, цільове використання коштів.

Проте концентрація такої історико-просвітницької інформації в хронометражі 112 хвилин самоцінна й самодостатня хоч для «чайників», хоч для тих, хто давно в матеріалі. Де і до чого там артикульована битва за історію — не завжди ясно та не зовсім зрозуміло. Бо черговий показ глибинних витоків рашизму, його тотожність зі сталінізмом і гітлеризмом, аналогія з італійським фашизмом і шлях спецслужб до тотальної влади певною мірою конфліктує з назвою проєкту. Адже історія, маніпуляції та фальсифікації на цьому ґрунті згадуються протягом фільму ніби між іншим. Приблизно в такому форматі: «Стривайте, тут треба щось про історію сказати або вжити це слово, бо у нас же фільм так називається!»

Враження суб’єктивні, але чи можна було їх не провокувати? Звісно. Варто було просто поміняти початок, змістити акценти. Цитати, наведені мною на початку, у фільмі присутні або ближче до фіналу, або взагалі — під самий фінал, перед титрами. Натомість із цього варто було почати. Заявити прямою й непрямою мовою: диктатори ХХ століття прийшли до влади й тримаються за неї не в останню чергу завдяки свідомим фальсифікаціям, перекрученням, замовчуванням історичних фактів і створенням фейкової історії. Потому все те саме: в лінійній чи нелінійній формі показувати й розказувати, як саме й коли саме все це робилося. Бо зараз маємо довільно викладений набір фактів, які демонструють насамперед становлення диктатур, а не історію як зброю в руках диктаторів.

Припускаю: автори спершу продали назву, а вже потім почали працювати, з чим є. Не заморочуючись або її зміною на більш відповідну до змісту, або будуючи сценарій від питань історичних маніпуляцій, а не ведучи його до них. Звісно, тлумачення фактів, подій і характеристика персоналій цілком у правильному, відповідному до декомунізації й деколонізації контексті. Просто оповідь відпущена у вільне плавання й майже не коригується під чітко задану тему.