Цей фільм зроблений у комбінованому жанрі докуфікшн: на екрані маємо монтаж архівних кадрів, а за кадром звучать начитані Любою Кнорозок щоденникові записи вигаданої сценаристки ігрового фільму, яка їздить по локаціях майбутніх зйомок. Варто одразу зазначити, що цей текст написаний режисером у суворій відповідності до тогочасних суспільних обставин і документів.

Щоденник охоплює п’ять років — від початку Перебудови до розпаду СРСР. Героїня, яку Радинський воліє лишати анонімною, їздить по Сибіру та Крайній Півночі. Оскільки фільм (мається на увазі реально знята драма 1987 року «Білий олень тундри») — про невизначений «корінний народ», то маршрут цих подорожей широкий — озеро Байкал, Ямало-Ненецький АО, БАМ, Бурятія, Якутія. На екрані — тайга згори та зблизька, гори, тундра, стада оленів, небагатий побут евенків, хантів, ненців, саха, луораветланів, бурятів.

Про стосунки кожного народу з імперією авторка щоденника дає розгорнуту історичну довідку. Алгоритм дій однаковий: у ХVІ—ХVІІ століттях у раніше вільному краї з’являється загін російських «казаків», посланий московським царем, місцеве населення оголошується підданими імперії, обкладається даниною і заодно перейменовується: евенки стають тунгусами, ненці — самоїдами, саха — якутами, луораветлани — чукчами, буряти — взагалі «братами». Що таке братерство по-російському, зайвий раз пояснювати не треба: війни з новими підданими тривають десятки, а то й сотні років. У ХХ столітті на територіях Сибіру та Півночі відкривають запаси корисних копалин, і починається «освоєння»: видобуток нафти, газу, вугілля, побудова комбінатів і трубопроводів. Усе це обертається екологічними катастрофами. Однак імперія випускає книжки й фільми про процвітання і «добровільне приєднання» — а за брехливим фасадом корінні народи навмисно споюють, забирають їхніх дітей до інтернатів, де за вживання рідної мови карають. Власне, і той фільм, над яким працює сценаристка, є черговою фальшивкою: діється на Крайній Півночі, але головного героя грає узбецький актор, а його батька — бурятський. Зрештою, героїня знімає своє ім’я з титрів.

Назва «Там, де закінчується Росія» стає зрозумілою у фіналі — коли Саха та Ямало-Ненецький автономний округ приймають декларації про державний суверенітет. Коли малі народи, окуповані росіянами, повстануть, повернуть собі незалежність — тоді московському монстру прийде остаточний кінець.

Радинський використав матеріали Національної кінематеки України — колишнього «Київнаукфільму» (Київської студії науково-популярних фільмів): уривки як ігрових, так і документальних стрічок. Під голос оповідачки підкладений постійний шум радіоперешкод — так звучали рації, якими користувалися геологи в тайзі. Назагал, виходить точний в оцінках, автентичний за атмосферою антиколоніальний кіноесей.

Може виникнути питання: чому саме зараз треба робити такий фільм, невже немає свого клопоту? Відповісти можна так: вивільнення пригноблених етносів на території Росії — це справді той контрольний постріл, що повністю унеможливить відродження імперії. Тому про це треба говорити й фільмувати. Історія рухається спіраллю, й гасло 1980-х «за нашу і вашу свободу» не застаріло ані на літеру.

Олексій Радинський, пряма мова:

— Я розгрібав архіви «Київнаукфільму» і знайшов там кілька коробок зі зйомкою незрозумілого походження, виконаною в Сибіру в 1980-ті на будівництві БАМу, з кадрами дуже жорсткої побутової та екологічної чорнухи, яка точно не мала шансів потрапити до жодного радянського фільму. Поступово, працюючи в архіві, я знаходив усе більше матеріалів, які оператори та режисери «Київнаукфільму» знімали в Сибіру та на Крайній Півночі. А я якраз у той час почав цікавитися колоніальною історією Росії, Радянського Союзу. Мене цікавило, яким чином величезні території Північної Євразії стали частиною імперії. Очевидно, що це відбулося внаслідок колоніальних війн і поширення цивілізації російських поселенців на землях, де мешкали й мешкають люди інших культур. На жаль, оскільки війни закінчилися перемогою росіян, про історії цих народів ми майже нічого не знаємо. Отак ці матеріали лягли в основу антиколоніального есею, хоча в оригіналі вони не мали нічого спільного з антиколоніалізмом, бо сама кіностудія була частиною радянської асиміляційної пропаганди. Але ми переозначуємо ці зйомки за допомогою оповіді в жанрі доку-фікшну, можна сказати.

Чи потрібний такий фільм зараз? Ми воюємо з Росією. А ворога треба знати в обличчя. Як на мене, доволі ефективно наголошувати знову й знову, що Росія є колоніальною імперією, яка окупувала не лише частину України, а й території багатьох інших країн. Звісно, було би комфортніше вдати, що Росії не існує. Але тоді війна може закінчитися не на нашу користь.

Титульне фото: кадр фільму «Там, де закінчується Росія»