На будівлях міста все ще можна помітити численні діри від куль, які свідчать про глибокі шрами, що так і не затягнулися після війни. Це є певним символічним тягарем разом із цьогорічною добіркою українського документального кіно в конкурсній програмі.

Всі три українські стрічки так чи так говорили про травму памʼяті — національну й особисту. «Фрагменти льоду» Марії Стоянової та «Фото на памʼять» Ольги Черних (який врешті отримав головний приз) розмірковували про русифіковане минуле крізь архівну плівку. Поруч із ними за нагороду змагався дещо відмінний від них фільм «Татова колискова», який натомість фокусується на сучасності.

Фільм «Татова колискова» розповідає про історію однієї травми від тривалих воєнних дій. Головний герой фільму — 45-річний Сергій, який захищав країну на фронті ще до повномасштабного вторгнення. У Сергія є троє синів, дружина вагітна четвертою дитиною. За три роки Сергій повертається з фронту додому, і попри його щирі спроби опанувати терпінням та висловлювати взаємну любов до родини, він не може подолати складний психологічний стан. Минуле постійно тримає його в емоційній напрузі, повертаючи спалахами спогадів назад у бій. Водночас рідні Сергія переживають ці труднощі разом із ним, зокрема, три маленькі сини поступово усвідомлюють, що залишити бешкетне дитинство їм доведеться скоріше, ніж належить, адже з іграми у «війнушки» та криками від веселощів треба бути обережнішими.

Леся Дяк — українська режисерка, випускниця школи документалістики Сергія Буковського, фільмографія якої нараховує низку короткометражних робіт. Проєкт «Татова колискова» не один рік мандрував платформами світу, щоби знайти фінансування. Зокрема, фільм дістав підтримку від Docu Sarajevo Talents from the East, грант від IDFA Bertha Fund та врешті отримав нагороду від HBO Max. Готовий результат цілком виправдовує таку міжнародну зацікавленість, адже фільм пропонує інклюзивний фокус на наслідки повномасштабної війни в країні.

Хоча фільми про ПТСР є своєрідною віхою в жанрі глобального документального кіно про війну, слід визнати, що ця тема в сучасній українській індустрії є недостатньо репрезентованою. Тут справедливо буде згадати дебютний фільм Аліни Горлової «Явних проявів немає» 2018 року, який показував демобілізовану майорку та її прояви ПТСР у буденності. Втім, фільм Лесі Дяк заходить глибше хоча б тому, що концентрується на чоловічому протагоністі. Стереотипна культура ще з радянських часів диктувала образ сильного стоїчного чоловіка, який має бути незламним фізично й духовно, нібито не маючи психологічних проблем як феномену. Дяк ламає цей канон, показуючи зворотний ефект цієї незламності, і знімає його близько, не цураючись некомпліментарності.

Кадр фільму «Татова колискова»

Режисерка заходить на інтимну територію сімейного середовища свого героя, винахідливо підбираючи фокус для розповіді історії, та привносить у фільм дещицю особистого, що допомагає їй наблизитися до героя та зрозуміти саму себе. У своїх інтервʼю для західних видань Дяк розповіла, що до створення фільму її спонукав досвід стосунків із військовослужбовцем. У фільмі разом із Сергієм Леся сидить на кухні та ділиться історіями, намагаючись усвідомити патерни поведінок минулого й те, як оперувати цим досвідом надалі. Хоча вони не приходять до повного розуміння і діалог відбувається на напруженій ноті, перед глядачем постає продуктивна розмова, за якою дуже цікаво стежити. Спільна рефлексія у фільмі протиставлена паралельним монтажем. Сцени спроб Сергія зануритись у тил сімейного життя, що дійсно виглядає як битва, чергуються сценами розмов із режисеркою про реальні битви на фронті, з деталізованим описом смертей, думок і флешбеків, які окуповують героя. І в цих відвертостях Леся впізнає свого минулого партнера, і судячи із сумної уважності на її обличчі, що глядач побачить в кадрі не раз, вона пропрацьовує досвід своїх стосунків.

Поєднання таких двох еклектичних прийомів документалістики як спостереження режисерки за героєм та залученості від неї ж разом ставлять за мету розділити цей травматичний досвід із боків тилу й фронту. Зокрема, спостережна документалістика приносить чимало етичних дилем, оскільки під пильне око кінокамери потрапляють моменти, що відображають людську вразливість у некомпліментарних її сторонах. Утім, у своєму фільмі Дяк поєднує це невтручальне спостереження за травмою й особисту віддачу, і що найважливіше — привносить відчуття солідарності й тим самим згладжує безжалісну прямоту спостережної камери.

«Татова колискова» знаменує собою багатонадійну тенденцію, при якій фільми про повномасштабне вторгнення заходять на глибшу територію соціуму, концентруючись на довготривалих наслідках війни в найбільш, здавалося б, безпечних місцях, як дім. Такий фільм змушує замислитися, наскільки травми на першій лінії фронту впливають на цивільне життя. І що все це є поки обмеженим наративом в українській документалістиці. Ця динаміка екранних стосунків Лесі й Сергія з її сирими розмовами й доволі фаталістичними рефлексіями є певним початком непростого діалогу, який спонукає до більшого залучення фронтової травми в наративи екранного мистецтва. Оскільки, як невтішно доводить фільм, а разом із цим і популярна психологія, пригнічувати й тримати це наодинці більше неможливо.