У повній тиші вщент заповненої — кінознавець і ведучий заходу Алік Шпилюк особисто рахував і оголосив це! — Червоної зали Будинку кіно 18 липня в рамках XV Одеського кінофестивалю відбулася українська фестивальна прем’єра історичної драми «БожеВільні». Це дебют режисера Дениса Тарасова в царині повного метру, бо дотепер у його фільмографії є ігрові та документальні серіали. Серед ігрових переважають або детективні, або з детективними елементами, що проявилося в «БожеВільних» і — увага! — зовсім не зіпсувало стрічку так званим опопсенням і не змістило акцентів. Про це трохи нижче, спершу — про ідею та контекст.

Фільм уже має помітну фестивальну історію. Ще в травні 2023-го стрічку презентували на Каннському кіноринку. У жовтні вона здобула приз глядацьких симпатій на Варшавському МКФ і ще кілька відзнак. І хоча українська прем'єра завершилася оплесками та глядачі встали, авторка ідеї та сценаристка, одеситка Ксенія Заставська зауважила: приємним перегляд не був. Трохи пізніше, коментуючи мій допис у фейсбуку про стрічку, із сумом визнала: шкода, що тема не для всіх, а отже ризикує відлякати ширшого, ніж фестивальний, глядача. Прокат «БожеВільних» анонсовано на 17 жовтня.

Я майже ніколи не згоден з артоглядачкою Лєною Чиченіною в оцінках процесів і результатів у нашій культурній царині, зокрема в кіновиробництві. Проте зараз той випадок, коли підтримую її твердження: «Є постійна проблема з промо вже готових стрічок. Багато років тому одні продюсери робили лекцію про промоцію і порівнювали наших кіношників із батьками, які ховають свою дитинку у візочку за шторкою. Щоб її, не дай Боже, ніхто не побачив».

У випадку з «БожеВільними» фільм справді дуже важливо не лише правильно подати, а й правильно продати цільовій аудиторії. З розумінням того, що цільова аудиторія саме цієї стрічки потенційно ширша за фестивальну. Адже Денис Тарасов зняв передусім жорсткий гостросюжетний трилер, і вже потім — стрічку, темою якої є каральна радянська психіатрія.

Команда твердить: створила першу ігрову стрічку, котра порушує цю непросту для втілення тему. Ксенія Заставська як авторка йшла до реалізації дуже довго і згадує: «Вперше я зіткнулася з жертвою каральної психіатрії у 15 років. З того часу я почала цікавитися забороненою темою. У 2004 році я вперше запропонувала ідею сценарію одній кінокомпанії, на що почула: “Не треба чіпати цю тему”. Протягом довгого часу я пропонувала сценарії продюсерам, романи — видавцям. Але всі боялися висвітлити це ганебне явище. Я змінювала сюжети, але не допомагало». Проте в СРСР цієї теми все ж торкалися.

Щоправда — лише в комедіях. У дуже популярній і досі цитованій в Україні «Кавказькій полонянці» (1967) Леоніда Гайдая її героя, студента-фольклориста Шурика, за непрямим наказом неофіційного хазяїна неназваного кавказького району ізолюють у психіатричну лікарню, аби не ляпав зайвого про викрадену цим діячем дівчину Ніну. Там на Шурика вдягають гамівну сорочку, але з психушки він таки успішно тікає в самій смугастій піжамі. Прямий натяк на примусове лікування в психлікарні є в іншій комедії Гайдая — «Іван Васильович змінює професію» (1973), коли в фіналі обох «Іванів Грозних» запаковують у гамівні сорочки, а героїня Наталі Крачковської промовляє крилату фразу: «И тебя вылечат, и тебя вылечат, и меня вылечат».

Нарешті, на піку так званої перебудови в Україні, на студії імені Довженка, знято комедію українського режисера Олега Фіалка за сценарієм російського автора Юрія Маміна «Імітатор» (1990). Сюжет побудовано на протистоянні впливового партійного чиновника Лева Козака (Олексій Жарков) та актора-імітатора Ігоря Луценка (Ігор Скляр). Ближче до фіналу Козак, аби приборкати Луценка, завдяки своєму впливу запроторює опонента до психлікарні. Звідки артист тікає, ще й звільняє інших собі подібних, віддаючи накази телефоном голосом тодішнього очільника СРСР Михайла Горбачова.

Можливо, були ще подібні приклади. Але, як на мене, цих досить, аби підкреслити двозначність сприйняття заданої теми й ставлення до неї в суспільстві, для переважної більшості якої слова «психіатрична лікарня» та «дурдом» були синонімами. Офіційна назва підкреслювала суто медичний характер установи. Неофіційна — знецінювала тих, хто в ній перебуває. Один із прикладів — Толік, персонаж Олександра Баширова з теж «перебудовчої» стрічки Сергія Соловйова «Чорна троянда — емблема печалі, червона троянда — емблема любові» (1989). Цей мешканець комуналки говорив і творив, що думав і хотів, наприклад, наливав шампанське в бляшаний бідон, розмішував ополоником і ним же черпав, бо так нема бульбашок. Проте йому всі все пробачали, бо він із дурдому, куди регулярно ходить відмічатися.

Тобто, психлікарня та все з нею пов'язане в часи СРСР — передусім смішно, комічно, гротескно. Але разом із тим героїв комедій завжди поміщали до психлікарні примусово, без їхньої згоди та навіть без обстеження. Та, що важливо й показово, завжди за наказом «начальства»: або всесильний товариш Саахов, або — партійний чиновник високого рангу Козак. Таким чином, комедія, як належить комедії, водночас виставляла радянську психіатрію в комічному й драматичному світлі. Хоча драматичні натяки зчитували далеко не всі глядачі.

Чи не єдиний на моїй пам'яті випадок, коли психіатрію прямо показали каральною, — детективний фільм Вадима Дербеньова «Таємниця чорних шпаків» (1983). За сюжетом, жінку, важливого свідка, навмисне ізолювали за стінами психлікарні й не допускали до неї нікого. Нюанс у тому, що стрічка є екранізацією роману Агати Крісті «Кишеня, повна жита», який побачив світ 1953 року. Тобто, каральна психіатрія — винятково й однозначно «их нравы», ганебні буржуазні практики.

Тим часом для західного глядача ця тема не була і дотепер не є табуйованою. Досить згадати три знаменитих фільми: заборонений в СРСР «Механічний апельсин» (1971) Стенлі Кубрика, оскароносний і теж заборонений у СРСР аж до кінця 1980-х «Політ над гніздом зозулі» (1975) Мілоша Формана та «Острів проклятих» (2010) Мартіна Скорсезе. Всі мають літературну основу, але якщо «Механічний апельсин» — соціальна фантастика, «Політ над гніздом зозулі» — соціальна драма, то «Острів проклятих» — детектив у стилі нуар, однозначно жанрове кіно. Характерно, що згадані й незгадані стрічки показують психіатричну лікарню як місце, де можливі втілення тоталітарних практик під виглядом лікування. Але в жодному західному фільмі чи серіалі (як-ось «Сестра Рейтчед», 2020) не знайдете ідеологічних та політичних мотивів примусового поміщення до психушки.

Психіатрія в тому ж «Острові проклятих» каральна, бо до Енді Леддіса, героя Леонардо ді Капріо, у фіналі застосовують лоботомію. Як і до Рендола МакМерфі, героя Джека Ніколсона в «Польоті…». Проте в першому випадку це єдиний прийнятний метод притлумлення інстинктів серійного вбивці, а в другому — засіб упокорення бунтівника, який пішов проти системи не з політичних чи ідеологічних, а передусім світоглядних, вільнодумних міркувань.

Питання причини бунту раз по раз ставлять і перед Андрієм Довженком (Костянтин Темляк), головним героєм «БожеВільних». Стрічку помилково «продають» глядачам як українську версію «Польоту над гніздом зозулі». Бо Довженко на початку поводиться точно як МакМерфі — бунтує без причини, б'ється бо б'ється, пускає заборонену західну рокмузику в радіоефір, аби подражнитися з системи заборон. Цим своїм вибриком він уриває терпець свого начальника, котрий викликає міліцію. Далі починається те, що називають «правдою художнього кіно»: Андрію пропонують вибір між тюрмою та психлікарнею з нормальними умовами.

За те, що один раз увімкнув західний рок? Окей, нехай це буде приводом провести глядача у світ радянської каральної психіатрії. Бо чомусь патлатого хулігана замість обіцяної «нормальної» лікарні направляють до реального концтабору з автоматниками на вишках і санітарами-садистами всередині. Але нехай буде такий привід познайомити як героя, так і глядача з політичними в'язнями, насильно запротореними сюди за свої переконання. Під впливом тортур з одного боку та дисидентів — з іншого протест гіпі-неформала формується з безсенсового у змістовний. За такого розвитку сюжету це справді була б соціально-історична драма. І дійсно — лише для втаємниченої аудиторії.

Проте, як уже говорилося вище, автори пішли іншим шляхом, упевнено зайшовши на територію жанрового кіно. Переміщення гіпаря в психіатричну в'язницю виявляється спецоперацією КДБ. Мета — виявити серед пацієнтів-в'язнів «крота», котрий налагодив таємний канал витоку інформації на Захід про незаконні методи так званого лікування й загалом каральні практики радянської психіатрії. Тим часом «кріт» є не лише серед в'язнів, а й серед персоналу.

Ближче до третього акту історія набуває чітких ознак формату жанрового кіно, котрий належить до дуже популярного сегмента під умовною назвою «втеча з в'язниці». Втративши друзів і переживши зраду, Андрієві таки вдається розробити план утечі. І в фіналі глядач бачить криваву, в кращому дусі трилерів, сутичку між ним та героєм Віталія Салія. Котрому в ролі санітара-наркомана-садиста не треба виходити з образу Муравйова, найкраща роль у «Крутах 1918». За законами саме жанрових стрічок Андрій перемагає в нерівному бою, тяжко поранений вибирається на волю, передає на Захід свідчення проти радянської каральної психіатрії та промовляє короткий місткий спіч: він нарешті усвідомив причини свого бунту. Не просто задля показати тупим начальникам середній палець — це вже політична боротьба, яка мала на свій час помітний успіх: доказова інформація про радянську каральну психіатрію була озвучена у вільному світі.

«БожеВільні» — чи не єдино правильне рішення розповісти аудиторії трилерів про табуйовану досі тему. Команда або розуміла це і не боялася знімати жанрову стрічку на непростому для втілення фундаменті, або все сталося само собою. Документальні стрічки про сутність радянської психіатрії та про дисидентів, що стали її жертвами, у відкритому доступі є. Проте художня — справді перша. І її справді краще популяризувати в контексті, наближеному до масової культури, аніж заганяти в досить незвичний сегмент правозахисного просвітницького кіно.

Титульне фото: кадр фільму «БожеВільні» (Держкіно України / фейсбук)