Фраза «другий фронт» у новій документальній стрічці з циклу «Воєнна розвідка України» звучить щонайменше раз, артикульована одним із героїв. Проте цей лейтмотив проходить крізь увесь фільм, премʼєра якого відбулася 5 червня в ефірі ICTV2. Назва — «Легіони світла», — як на мене, не надто вдала. Точніше, не надто влучно й точно, на відміну від попередніх серій циклу, передає зміст. Хоча слово «легіони» десь непрямо, а десь прямо апелює до іноземного легіону, французького військового підрозділу, в якому за межами Франції служить цілий інтернаціонал. Серед інших — українці. Одного з них узяв прототипом до свого бойовика «Елементал» («Самотній вовк») один із найпопулярніших наших письменників — Василь Шкляр.

Як ви вже здогадалися, цього разу незмінний автор документального серіалу «Воєнна розвідка України», журналіст і військовослужбовець Артем Шевченко вирішив розповісти про іноземних добровольців, котрі сформували спецпідрозділ, воюють із російським агресором на рівних із українцями та, на жаль, кладуть свої життя в боях. Сорок пʼять хвилин екранного часу являють глядачам портрети вояків, щедро перемежовані кадрами зйомок реальних боїв за їхньою участю. І хоча таким приймом — відео з налобних камер, — уже два з гаком роки глядача не здивуєш і не шокуєш, усе ж таки є одне «але».

Дотепер, починаючи з багато разів повторених кадрів боїв за Гостомель та Ірпінь, український глядач бачив звитягу своїх співгромадян. Котрим є, за кого і що воювати та, на жаль, гинути. Є, кого і що рятувати. Є з ким контактувати й координувати свої дії. Коротше кажучи, ми бачили, бачимо і ще багато разів побачимо подвиг своїх. І мотивація в притомних українців питань не виникає та пояснень не потребує.  Аналогічні кадри з «Легіонів світла» змушують затамувати подих і непозбувно бентежать. Адже, будучи вдячними за допомогу й підтримку, не всякий зрозуміє та усвідомить, для чого британці, французи, американці, грузини, литовці та білоруси залишають свої домівки, беруть зброю до рук і виступають не інструкторами — побратимами, готовими прикрити спину й підставити плече.

Першу частину стрічки дивитися місцями не дуже приємно. Ні, там не показано нічого, що може знецінити чи просто якось необачно зачепити Україну та українців. Але іноземні фахівці прямим текстом кажуть те, що ми вже не раз чули від власних співгромадян: «Вас попереджали про неминучу війну, якого дідька ви не слухали?» Справді, це одне з питань, котре навіть після неминучої нашої перемоги лишиться без відповіді. І стоятиме поруч із питаннями «Хто вбив Джона Кеннеді?» та «Хто вбив Лору Палмер?» Особливо прикро, що дорікають не західні політики високих рангів. Цим як раз відповідь відома, просто вони з політичних міркувань мовчатимуть.

Дивуються звичайні хлопці й дівчата — так, у легіоні світла вони теж є, — котрі не висловлюють стурбованостей різного ступеню глибини. А беруть зброю до рук і стають на захист не аж такої відомої, будемо відверті,  країни. Яка станом на початок масштабного вторгнення лише тридцять із половиною років була на політичній карті світу. А на культурній мапі ще й досі часто сприймається невіддільно від російського контексту.  Один із них навіть заскочений, що тут ще й гроші платять…

Ще одне враження від перегляду: попри знання, з новин, звісно, фіналу певної показаної в стрічці військової  операції, все одно чекаєш від іноземних військових побратимів дива там, де його з різних причин не змогли зробити наші військові. Тут автори стрічки або свідомо вдаються до прийому, застосованому в попередньому фільмі циклу «Війна за море: від Дніпра до Криму»,  або повторюють його підсвідомо. Йдеться про поразки та втрати, котрі в певний момент подаються як зразки успіху військової справи. Ось бійці Міжнародного легіону ГУР МО України допомагають силам оборони України звільняти від російських окупантів Київщину, зокрема — Ірпінь. І все, глядач радіє та аплодує. Але ось майже відразу іноземні легіонери ведуть запеклі вуличні бої у Сіверськодонецьку та Бахмуті — і разом із нашими змушені відійти, здати позиції. Розуміючи, що міста були приречені на здачу, все одно ловиш себе на не надто приємній думці: так званий «другий фронт» тут не допоміг, то на кого взагалі надіятися.

Але відсилка до попередньої серії насправді повторює й закріплює в свідомості критично мислячих громадян істину, котру має чітко усвідомити цивільний. Війна — не наперед прописаний сценарій, згідно з яким до «наших» у будь-який критичний момент приходять на допомогу іноземні «Боги з машин». Усі воюють в однакових умовах, і в певні моменти ці умови однаково несприятливі для всіх: бракує зброї, резервів, незахищене небо, ворог тисне мʼясними штурмами й однаково завалює всіх, хто з нами та за нас, власними трупами, яких не шкода жодній із сторін. Проте війна також і гнучка лінія фронту, локальні контрнаступи, успіхи, здобутки. Ситуація на полі бою розвивається в динаміці, на яку зовсім не впливає походження воїна, котрий узяв зброю до рук задля оборони України.

І в цьому місці мушу зробити обмовку, яка дуже важлива й принципова особисто для мене.  Серед героїв «Легіонів світла» є росіяни. Як етнічні, так і громадяни — чи колишні громадяни, не наголошено, — Росії. Вони репрезентуть легіон «Свобода Росії», свого часу про них теж створили окремий фільм і вони доволі часто потрапляють в українські новини. Проте ані деінде, ані в згаданій стрічці ці «хорошие русские» зі зброєю в руках не надто переконливі. Повторюся: це моє особисте враження й сприйняття, точніше — несприйняття всього, повʼязаного з Росією. Простіше кажучи, сприймаю їх, як аналог білогвардійців, тому не особливо вірю в те, що росіяни теж можуть бути «воїнами світла».

З іншого боку, абсолютно згоден: на території нинішньої Росії проживають десятки поневолених народів, як ось буряти. Один із них представлений у «Легіонах світла». Але його поява тут же нагадує мені почуті особисто в  перші дні звільнення Ірпеня й Бучі та прочитані в різних публікаціях свідчення про звірства в Україні саме бурятів. Звичайно,  чоловік  із фільму за злочини своїх краян не відповідає. Проте, на мою думку, більше логіки в тому, аби буряти, хакаси, якути, татари, башкири, кабардинці й інші поневолені народи справді відчули й усвідомили себе такими в самій Росії. Й не атакували прикордонне село Тьоткіно, а почали б організовану визвольну боротьбу не з українського,  а  російського  боку. На що, до речі, роблять цілком серйозну ставку деякі наші політики та громадські діячі.

Поза тим, новий фільм циклу з прямолінійною назвою «Воєнна розвідка України»  показує ще один аспект бойової роботи спецпідрозділів. Та підкидає черговий сюжет для майбутніх фільмів і серіалів героїко-патріотичної тематики. Саме їх дуже довго бракувало українському глядачеві. Тож за документальним серіалом неодмінно прийде художній.

Скриншот відео: Головне управління розвідки МО України / ютуб