Голодомор: жертви, свідки, обвинувачені, спільники
Репортаж із презентації фільму про Голодомор читайте тут.
У ХХ столітті Україна була найнебезпечнішим місцем для життя. Висновок зробив професор історії Єльського університету Тімоті Снайдер, один із найретельніших дослідників України. Щоправда, цитована фраза датується 2011-м, довоєнним роком, і прозвучала під час презентації книжки Снайдера «Криваві землі». Також професор окреслює часові рамки — 1930–1940-ві роки, коли на частині наших теренів лютував штучно організований голод, а потім уже більшу територію охопила Друга світова.
Проте сьогоднішній обсяг знань дозволяє не так полемізувати зі Снайдером, як доповнити його. Якщо уявляти Україну не як окрему державу, що здобула, втратила й відродила Незалежність саме протягом ХХ століття, то своєрідний «індекс найбільшої небезпеки» слід ввести від початку Першої світової та з відносно невеликою перервою — в момент і після аварії на ЧАЕС у 1986-му. Одні з найжорстокіших боїв Першої світової велися на заході України. Щойно Велика війна завершилася офіційно, спалахнули інші регіони. Російська окупація принесла з собою перший із трьох Голодоморів, які захоплена силою Україна пережила від 1921 по 1947 роки. А отже, голод 1932–1933 років став прямим наслідком українського збройного й інтелектуального спротиву російській колоніальній політиці.
- Читайте також: «Голод, але не Голодомор». Як Росія намагається викрутитися і не визнати геноцид українського народу
Саме так, хай дещо нелінійно, розповідають про причини, перебіг та наслідки Голодомору автори нового чотирисерійного документального фільму «Голодомор. Літописці». Прем’єра відбулася 25-26 листопада на платформах Суспільного. Це якісна робота великої команди телевізійників, істориків і журналістів, а створено проєкт за фінансової підтримки Європейського Союзу. Про це свідчать початкові титри, і їхній короткий зміст — чи не єдине, що непозбувно бентежить. Але водночас і певною мірою дешифрує один із закладених сенсів.
Про що попереджають титри? Про те, що зміст створеного фільму не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу. Ну правильно, в дусі свободи слова й толерантності водночас. Мовляв, за наші гроші ви цілком собі можете висловлювати власну позицію, бо маєте на це право. Але нас, будь ласка, не підписуйте. В дусі «редакція не несе відповідальності за думку автора і має право з нею не погодитися». Після такого просто по-людськи цікаво: от якщо Європейський Союз фінансує фільми про злочини нацизму, Голокост — там теж сором’язливо перекладають відповідальність на інших, чи все ж таки категорично погоджуються: гітлерівський режим — абсолютне Зло, нацисти скоїли десятки тисяч злочинів проти людства, а Голокост мав на меті геноцид, тотальне знищення євреїв у загальному проєкті, цитата, «остаточного розв’язання єврейського питання».
Голодомор і Голокост — злочини тотожні, і в третій серії згаданої стрічки така паралель проводиться. А глядач, не лише цього фільму, а й загалом кожного, який уже був, вийшов із нагоди 90-х роковин Голодомору, навряд поставить під сумнів показане й сказане. Хоча кадри хроніки за бажанням можна трактувати, як заманеться. Проте розсекречені архіви й свідчення очевидців двозначності не дозволяють. Ідеться про великий, ретельно спрямований злочин проти цілого народу. Який чи свідомо, чи за збігом обставин було організовано та сплановано в той самий час, коли цивілізованому світові вистачало власних проблем.
- Читайте також: Метою голодомору було «упокорення» України
Єдина модель, якої уникнули автори, — роздумів і версій із приводу того, що було б, якби Захід справді рішуче протестував, а не старанно маргіналізував незручну дражливу тему. Моя версія — рівно те саме. На Сталіна ніхто не міг вплинути ззовні й зсередини країни, так само як ніхто не може вплинути зараз на Путіна. А будь-який побіжний екскурс в історію взагалі доводить сумний факт: Росія щонайменше від часів царя Петра жодному позитивному впливу не піддається, чинить злочини вселенського масштабу, окуповує чужі території й попри це має поважних партнерів — вони ж адвокати — по обидва боки земної кулі.
Один такий приклад став сюжетною основою першої серії — «Столиця відчаю». Головним героєм, точніше — антигероєм її є Едуар Ерріо, у згаданий час тричі експрем’єр Франції та дуже впливова у своїй країні й загалом у Європі особа. Наприкінці літа 1933 року російський радянський уряд влаштував високому гостеві тур підконтрольною Україною, аби той на власні очі побачив «щасливе сите життя» й усі переваги соціалізму. Все показане було бутафорією, крім, звісно, смачної їжі та рік алкоголю. Наслідком турне стало категоричне спростування всяких «чуток» про великий голод в радянській Україні й масові смерті.
На прикладі Ерріо автори стрічки показують загальне ставлення замороченого власними проблемами Заходу не лише до Голодомору (хоча тоді трагедія ще не мала такого визначення), а й до диктаторського комуністичного режиму загалом. Нинішні дослідники доходять висновку: ані Ерріо, ані ще один адвокат диявола, американський журналіст Волтер Дюранті, ані більшість згодних із ними насправді світоглядно більшовикам не симпатизували. Хтось харчувався з їхніх рук, хтось бачив у СРСР формат виходу з кризи, в якій тоді перебували країни Європи й Америка, а хтось узагалі сприймав Сталіна як альтернативу Гітлеру. Саме тому публікації валлійського журналіста Гаррета Джонса, першого західного очевидця й літописця російського злочину, Дюранті та компанія швидко перевели в площину «це лише його думка, має право, але істина інакша». Хіба не про це згадана вище ремарка про те, що зміст фільму та висновки авторів про Голодомор не обов’язково відображають думку Європейського Союзу? Та отож.
Серія «Столиця скорботи» також і про відповідальність медіа. Точніше, про важливість якомога ширшої аудиторії, до якої доносяться потрібні сенси. Причому потрібні не завжди правдиві. Майданчик Джонса був, по суті, невеличким і маргінальним. Натомість у розпорядженні його опонента, пропагандиста Дюранті, були найвпливовіші на той час ЗМІ. Нехай він не контролював і не міг у демократичному світі контролювати ЗМІ сам-один, як Сталін у СРСР, Геббельс у Німеччині чи Муссоліні в Італії. Проте мав значно більшу аудиторію, а отже — й довіру, ніж одинак Джонс. А отже, всі тогочасні адвокати Сталіна є не організаторами Голодомору, але спільниками масштабного злочину.
Так само як народець поменше — сільські активісти. Маргінали, яким раптом дали необмежену владу та можливість грабувати своїх сусідів як винагороди. Про них другий епізод, «Ура Сталіну!», і тут найбільше реконструкцій. Адже нема ані фото, ані інших хронік неофіційних зібрань у сільрадах, на яких так звані активісти складали списки тих, у кого є чим поживитися. Як і особи, подібні до Дюранті, ці діячі могли говорити й говорили гаслами. По суті ж своїй не мали політичних та ідеологічних переконань. Світоглядно використовуючи наближеність до влади для власного збагачення, хай ціною людських життів.
Колективний портрет обвинувачених дає третя серія — «Вершники Апокаліпсиса». З її наповненням і змістом усе давно ясно. Навіть ті, хто чув про організаторів Голодомору трошки тут, трошки там, знають і прізвища, і мотиви, які ними рухали. Проте Сталін і сталіністи вписані в ширший контекст. Глядач не дізнається вкотре, хто конкретно й чому задумав і втілив злочинний задум і відповідальний за мільйони смертей українців. А розуміє: без прямої підтримки маргінальних декласованих елементів, жадібних до наживи, та непрямої — впливових на Заході осіб, втілити злочин було б складніше. Принаймні, не вдалося б так скоро придушити український опір.
Про жертв Голодомору — «Тінь», четвертий епізод. Тут вирішено незвичніше, ніж зазвичай. Про персоналізованих і неперсоніфікованих (жінки, діти) жертв згадується в різних пропорціях у кожній із попередніх серій. За основу взяті щоденники вчительки Олександри Радченко, Дмитра Гойченка та декількох інших очевидців, котрі фіксували побачене й пережите. Але злочин Голодомору вразив усі наступні покоління українців. Він тінню висить над кожним із нас ось уже 90 років.
- Читайте також: Survival-відеогра про Голодомор:«Коли Оленка чує російську мову, у неї виникають панічні атаки»
Навіть якщо хтось не усвідомив це досі, все одно глибоко в підсвідомості травматичний досвід існує. Приклад тому — родинні історії, згадувані сучасниками різного віку в соцмережах щороку в останні листопадові дні. Комусь бабуся тихо розповідала. Комусь мовчання виглядало красномовнішим тисячі слів. Таким чином, хочемо ми того чи ні, але кожне наступне покоління після 1930-х так чи так є жертвою й водночас літописцем Голодомору. Трагедії ХХ століття, яку Росія хоче повторити в ХХІ.
