Під час перегляду «Скажених сусідів. Нові історії» мені все згадувалася інша комедія — «Ревізор». Йдеться всього лиш про єдину фразу: «Чему смеетесь! Над собою смеетесь!» Припускаю, ви й самі розумієте, що не через тонкий гумор та влучне й гостре висміювання суспільства. Ні, я згадувала унітази. І пральні машинки. І всі інші речі, які в нас покрали росіяни. І те, як ми сміємося з їхньої недолугості та дикунства. А коли нам набридло сміятися з крадених трусів, то почали згадувати, як вони крали й інше — пісні, наприклад. Вкрадені й недолуго зварганені. Знамените совєцьке морозиво, рушники в готелях та навіть назву країни. Все вкрали.

Тому вкрай незручно було дивитися «Скажених сусідів» саме зараз. Теж крадених.

Нагадаю, у 2014 році вийшла французька комедія «Чим ми усі прогнівили бога?», яка в українському прокаті називалася «Божевільне весілля». Стрічка мала великий успіх, тому автори зняли два продовження. Ця історія розповідала про консервативне буржуазне подружжя Клода і Марії Верней, які страждають від того, що три їхні доньки обрали за чоловіків не французів і не католиків, а єврея, китайця та араба. Тому всі сподівання були на четверту, яка таки закохалася у хлопця «правильного» віросповідання, от лишень родом він із Африки. Тому головний герой вирішує хай би що завадити цьому весіллю.

2018 рік, в український прокат виходить комедія «Скажене весілля». Стрічка мала великий успіх, тому отримала два продовження. Історія розповідає про консервативне подружжя Василя та Галини Середюків, донька яких навчається у Франції та привозить на знайомство нареченого Франсуа. Він виявляється темношкірим і батьки впадають у паніку, а головний герой намагається хай там що завадити цьому весіллю. Той факт, що сюжет дещо поцуплений, звісно, обговорювався і навіть викликав обурення, але переважно у невеликої частини кіноспільноти і людей, які, скажімо так, звикли дивитися зовсім інші фільми.

Проте у 2019 році стається ще більш показова історія. «Скажене весілля» продюсери продають литовським, латвійським, естонським та румунським колегам і з помпою заявляють, що це перша в історії закордонна адаптація та реалізація українського формату кіно. Геніально.

Але це ще не все. У 2017 році французи разом із бельгійцями випускають стрічку «З відкритими обіймами», яка в українському прокаті йшла як «Божевільні сусіди». Той самий режисер (Філіп де Шоврон) і виконавець головної ролі (Крістіан Клав’є), але фільм уже інший, хоч теж висміює ксенофобію та лицемірство. І ось нині маємо українських «Скажених сусідів». Висміює він, щоправда, не вади нашого суспільства, а самих авторів. Це, звісно, не відкриття — франшиза вже давно асоціюється з кривляннями, ідіотизмом та розрахунком на невибагливого глядача. Проте повномасштабне вторгнення змушує подивитися на це явище в українському кіно дещо гостріше.

Справа в тім, що образи героїв дуже перегукуються з образом росіян, який нині створюється в нашому інформаційному просторі. Фактично, якщо зайти в будь-який паблік із приколами про мешканців Росії, ви побачите типового Середюка і його сусідів. А ще, звісно, героїв «Сватів». Про те, як цей серіал нав’язує культ насильства, ми вже писали. «Скажене весілля» ж концентрується на пропаганді шовінізму у всіх його проявах. Для своєї нації автори винятку не роблять і це — гірка іронія. Адже головна ідея оригінальних французьких комедій Філіпа де Шоврона — викорінювати це явище з суспільства, показувати його жалюгідність. Його українські колеги постійно запевняли, що теж переслідували таку мету, але віри їм не було. Автори ображалися, звинувачували всіх навколо в заздрості й категорично не приймали закидів. Цю лінію рішуче поламав сам режисер Влад Дикий, який написав у фейсбуку, як важко йому працювалося зі сценаристом Миколою Куциком. Усе через печерність поглядів останнього.

Отже, «Скажені сусіди» розповідають уже про знайомих нам героїв. Традиційно для цієї історії, конфлікт із собою приносить якийсь новий персонаж, і нині це новий чоловік сусідки — Тарас. Він виявляється однокласником головного героя, який із нього постійно знущався. І зараз вирішує цю традицію продовжити. Саме це протистояння демонструє ту неймовірну деградацію, яку пройшли автори. Зважаючи на, скажімо так, не надто високі стартові показники, докотилися вони до самої прірви і радісно в неї звалилися. Разом, до речі, із глядачами. На екрані ми бачимо двох дорослих дядьків 50+, які поводяться, мов малолітні недоумки. Сміятися слід із перекрученого прізвища героя — Смердюк. Або з жарту про квасолю, мовляв, саме через неї Василь отримав таке прізвисько. Вони влаштовують бійку їжею, підкладають гумову змію та підливають шампунь у склянку з водою. Сценарій рясніє «дотепами» штибу назвати «фоловерів» «пуловерами». Чи діалогами типу:

– Це ж майже «новічок»!

– А мені хоч дурачок!

Зізнатися, я щиро чекала на «підколи» із легендарної серії «скажи клей» і «скажи триста», та, мабуть, це лишили на наступні частини. А вони таки будуть, не сумнівайтеся. Що ж до змін у характерах персонажів, то особливої трансформації вони не проходять. Але ось дружина головного героя перед нами постає вже справжньою дурепою, хоча в попередніх частинах Галина була просто добродушною, простою жінкою в тіні самозакоханого чоловіка. Її донька скайпом намагається натякнути, що вагітна. Але це не діє, бо мати прасує і усе перепитує: «Який позитивний тест? У вас там знову карантин? Прилетить лелека? Куди?» Але, будьмо чесними, розумних персонажів у цьому фільмі немає зовсім.

Так, у тупих комедіях, у принципі, нічого поганого немає. Як і в погано зроблених. Не лихо навіть те, що відвертий непотріб раптом стає популярним – що ж, добре для ринку. Бо, нагадаю, «Скажене весілля» стало однією із перших вітчизняних стрічок із дуже грамотною маркетинговою та промоційною кампанією. І невдовзі після виходу у прокат один із продюсерів, Юрій Горбунов, у спеціально знятому ролику повернув гроші у Держкіно із відсотками.

Біда стається тоді, коли творці починають високо себе оцінювати й вирішують копати глибше. Зараз ми, мовляв, будемо препарувати суспільство, готуйтеся. Жодної передумови, що творці «скажених» комедій це вміють робити, не було. Студія-виробниця Film.Ua працювала над серіалами, знятими головно для росіян і, треба визнати, саме це дало продюсерам змогу вивчити головні принципи роботи кіноринку. Хоч і виховало якесь інстинктивне малоросійство. Що ж до творчої команди, то майже вся вона раніше займалася продуктом типу «Шоу Юри».

Це гумористична програма за участі Юрія Горбунова: наче й невеличкий замах на формат late night, але по суті черговий «95 квартал». Із жартами про те, як у Єгипті дружина згоріла на сонці, а чоловік говорить, що вона нагадує йому про борщ. Або як двоє п’яних чоловіків приходять до сільського магазину купувати алкоголь. У таких проєктах завжди повно дурних та образливих стереотипів: продавчині сварливі та з голубими тінями, чоловіки — постійно бухають, жінки – виносять мозок, кавказці — сексуально стурбовані та істеричні, українці їдять сало, п’ють горілку та носять вишиванку. Увесь цей варварський світогляд нині ми приписуємо росіянам і не хочемо мати з ним нічого спільного. Бо ми — європейці і просто хочемо бути на своєму місці, серед цивілізованих країн. Але водночас ці шоу в нас не лише популярні, але й фактично безальтернативні. Принаймні на телебаченні. А франшиза, про яку йдеться в цій розповіді, вся є в першій десятці найкасовіших вітчизняних фільмів.

І ось, повернімося до найприкрішого моменту. Автори, які звикли робити продукт такого низького рівня, раптом вирішують, що потягнуть суспільно-політичну сатиру. Якої, звісно, не потягнуть. Не можна все життя готувати шаурму на базарі і враз начаклувати равіолі з фуа-гра і трюфелем. Тому всі складні теми, яких вони торкаються, перетворюються на кіношну шаурму. А це значить, що будь-яка складна в етичному чи ідеологічному сенсі ситуація, яка потребує дуже тонкого підходу, перетвориться на щось коряве чи образливе.

Наприклад, сцена, коли у дім приходить цей новий герой Тарас і намагається вдавати альфа-самця. Тому починає тролити іншого чоловіка в домі, вірменина за національністю, погрозами зробити, нарешті, суперовий шашлик. Адже його цього вчили в Туреччині. Вірменин Ашот, звісно, скаженіє, адже не любить турків. І має поважну причину — геноцид його народу. У липні 2022 року українців у кінотеатрі має смішити жарт, пов’язаний із геноцидом.

Рівно як і стара історія з вишиванками. Василь Середюк на них поведений і це стає постійним предметом кпинів. Автори, вочевидь, натякають чи то на спекуляцію на патріотизмі, чи то на так званому вишиватництві, давньому кремлівському наративі. Безумовно, явище непривабливого, скажімо так, позиціонування національних надбань у нас таки є. І це саме радянський спадок, коли десятиліттями українську народну культуру виставляли як щось кумедне, часом гротескне й наївне. Зважаючи на те, що практично всі герої дещо пришелепкуваті, ці всі колекції вишитих сорочок теж набувають рис свого власника.

Будь-яке висміювання має показувати глядачам, що ось так робити чи так жити не можна. Власне, такий ефект і мають французькі «Божевільне весілля» чи «Божевільні сусіди». Герой останнього намагається вдавати ліберала й навіть «лівака», проте насправді сповідує зовсім протилежні погляди. Але навіть сам собі не хоче в цьому зізнаватися. Він погоджується поселити у своєму розкішному будинку сім’ю ромів, але лише під тиском обставин, через бажання додати плюсиків до медійного образу та збільшити продажі книжки. Ось ці внутрішні суперечності в доволі смішний спосіб постійно лізуть назовні.

«Скажене весілля» і «Скажені сусіди» несуть зовсім інший меседж — посміятися над стереотипами, які розділяєш. Бо ж не можна показати, що расизм – це погано, за допомогою расистських жартів. Це мені нагадує фільм Балабанова «Брат 2», із усіма цими фразами: «Вы мне, гады, еще за Севастополь ответите» і «Киркоров мне не нравится. Слащавый он какой-то, подкрашеный весь, припудреный как баба. Одно слово — румын». Начебто смішно, і герой негативний, глядачі мали би зрозуміти, що бути таким — зашквар. Але на практиці маємо зовсім інше сприйняття. Усі ці шовіністичні репліки пішли в народ, бо народу це зрезонувало.

Десь так і зі «скаженою» франшизою. Назвати чорношкірого зятя «Едді Мерфі» — це ж так прикольно. Був би китайцем, назвали б «Джекі Чаном». Тому й популярність цих комедій, на жаль, маємо сприймати як не дуже втішний діагноз. Поряд із популярністю «Сватів».

Навряд можна тішити себе ілюзіями, що виробники почнуть знімати наступні частини по-іншому. Бо частина знімальної групи щиро не розуміє проблеми. Частина — таки розуміє, бо серед них є люди, які самі споживають зовсім інший контент. Але з точки зору бізнесу втрачати курку, яка несе золоті яйця, не дуже хочеться. А так зване перевиховання глядача — це вже не про ринок, а про ідейність.

Тому вихід є лише в різноманітності. У нас має бути значно більше популярних, народних фільмів, знятих розумніше, витонченіше і з повагою не лише до глядачів та героїв, а до людей у принципі. Такі комедії вже є: це і «Припутні», і «Мої думки тихі», і, маю надію, «Ти — космос». Стрічки, які однаково «чіпляють» різних людей і пробуджують не лише тупе бажання пореготати над сімейними трусами зі звірятками. Єдине, чого їм бракує, — це реклами та промоції. Вона мусить бути значно потужнішою, аби нарешті перебити цю скажену монополію.