Щотижня — по комедії. Українські кіновиробники вирішили смішити нас якомога частіше — то Михайло Хома з Олею Поляковою тілами обміняються, то інстаблогери подадуться агітувати за мера провінційного містечка. А нині нам пропонують не просто комедію, а повнометражний рекламний ролик фестивалю Atlas.

Ролик, щоправда, специфічний, тому величезній частині фанатів цього заходу варто бути обережними. Як на мене, фільм «Найкращі вихідні» підійде до перегляду відвідувачам саме першого дня. Хто не в курсі: організатори фестивалю роблять його безкоштовним і нарочито несхожим на подальші дні. Запрошують у гедлайнери як не Вєрку Сердючку, так Олега Винника, чим шокують свою ядерну аудиторію. Проте це непоганий маркетингових хід — про фест значно більше говорять, дискутують, на нього звертають більше уваги медіа. Бо Олег Винник — це вам не якийсь Майкл Ківанука. Тому перший день більше схожий на, скажімо, стандартний День міста з народним ухилом. І в такий спосіб одна з найбільших музичних подій Східної Європи розділяється на дві абсолютно різні частини.

Ще на рівні трейлера було ясно, що на всіляких там любителів «Вагоновожатых», Latexfauna, Лаяма Галлахера чи Prodigy автори не розраховували. Але розраховували на шанувальників Onuka, The Hardkiss, Kalush, Alyona Alyona та Вєрки Сердючки — вони з’являються в епізодичних ролях. Але прогнозую, що далеко не всім фанатам цих музикантів стрічка принесе задоволення. Примітно, що є ставка ще й на аудиторію блогера Олексія Дурнєва, адже його можна побачити в кількох невеличких епізодах у ролі мерзоти. Нагадаю, він уже мав досвід зйомок у кіно. Судячи з усього — злегка травматичний. Називалася ця робота «Продюсер», там було багато різних знаменитостей, але це мало допомогло: стрічка не була успішною у прокаті та могла претендувати на звання «Кінокринж-2019». Сам блогер потім доволі розсудливо говорив, що досвідом лишився незадоволений, бо не варто займатися не своєю професією. Але, вочевидь, передумав, або, вірогідніше, режисер Владислав Климчук його якось умовив. Для чого — питання цікаве, бо гумор у цьому фільмі фанатам Дурнєва навряд зайде.

Ну і якщо вже згадали про режисера, то його ви знаєте за «Скаженим весіллям» та «Скаженим весіллям-2». Підозрюю, що робити новий фільм для нього було певним випробуванням — після таких хітів хочеться втримати рівень. Хоч скільки критики лилося на цю франшизу, але треба віддати їй належне. Це популярне та улюблене багатьма кіно. До того ж, саме «Скажене весілля» разом із «Дзідзьо Контрабас» стали фундаментом сучасних українських комедій, бо показали всім робочу схему. Саме тому нині майже всі вітчизняні стрічки цього жанру намагаються цю схему наслідувати. І, схоже, авторам варто вже шукати інших шляхів, бо цей починає приїдатися.

«Найкращі вихідні», як на мене, показують, що у стрічках такого штибу найголовніше — не режисура і навіть не запрошені зірки шоубізу. А сценарій.

Від режисера там особливої геніальності ніхто не вимагає. Зірки — так, важливі. Адже приводять до кінотеатрів своїх фанів, чого ще не можуть у потрібній кількості зробити актори, навіть найкрутіші. Але ми маємо безліч прикладів, коли це не працювало, бо фільм був занадто слабкий. А ось правильний сценарій — це вже значно міцніша запорука успіху. Для теперішніх українських дешевих локальних комедій, більше схожих на телевізійний продукт, важливий сюжет, динаміка, жарти, діалоги — усе це, звісно, може бути далеке від інтелектуального гумору, але має чіпляти.

У цьому сенсі все ж доводиться віддавати належне сценаристові «Скажених весіль» та багатьох інших суперхітів Миколі Куцику. Особистість він суперечлива, його багато критикують за тупий гумор у сценаріях, шовінізм та виставляння українців придурками. Але якщо розглядати його роботи не з точки зору смаку чи ідеології, а суто з технічної, то він робить свою роботу добре.

Для «Найкращих вихідних» сценарій писав не він, а його молода колега Анастасія Лодкіна. У фільмі немає расизму, сексизму, українці не зображені рагулями, глядачам показують дуже красивий Київ і загалом посил фільму позитивний. Але разом із тим кіно дуже нудне. Це той випадок, коли наче й фейспалму немає, але й радити його дивитися я навряд стала б.

За сюжетом усе крутиться навколо чотирьох історій, які сходяться на музичному фестивалі. Дівчина, яка приїхала з Одеси, щоби познайомитися з батьком-рокером. Друзі, які вештаються столицею на парубоцькій вечірці. Старша сестра, яка шукає роботу й мусить няньчитися з молодшим братом. Та одна з організаторок фестивалю і її німецький кавалер, які носяться містом у пошуках зниклого гедлайнера.

Зазвичай у таких стрічках із багатьма сюжетними лініями сценаристи мають вигадати моменти, в яких ці лінії цікаво перетинаються. Тут же не перетинається нічого. І через брак такої вигадливості фільм робиться прісним. Що ж до жартів, то особисто я не сміялася. Але почуття гумору — це дуже особиста штука. На прем’єрному показі публіка реготала із фрази: «Срав пес, перділи гуси». До речі, ці покази, на яких зазвичай пів зали — члени знімальної групи, дуже дезорієнтують авторів. Адже реакція публіки є часто неадекватно позитивною. Люди підтримують одне одного, а то й узагалі сміються з якихось «внутряків».

Якщо далі говорити про «Найкращі вихідні», але брати індустріально трохи ширше, то маємо ряд стандартних проблем. Наприклад, масовка, яка забуває грати. В результаті ми бачимо не надто людну вулицю, на якій сестра істерично кричить на брата, а перехожі проходять і не звертають уваги. Інша біда — гра акторів. У такого штибу комедіях їм часто доводиться переходити на нереалістично-ексцентричну манеру гри. У деяких фільмах це сягає досить високих градусів і зіграти таких персонажів доволі важко, бо потрібно не скочуватись до тупої клоунади, а виробити потрібну техніку. В Україні ж у такі моменти все часто зводиться до кривлянь — довести свою міміку до істеричного стану, вирячити очі й бажано почати кричати. Найяскравіше поки що цей принцип проявився в серіалі «Свати».

Дивлячись такі сцени, я постійно згадую епізод із «99 франків» Беґбеде. Тривають зйомки рекламного ролика йогурту, на головну роль узяли дівчину без граму акторських здібностей. Їй потрібно лише глянути на коробку з продуктом і повільно з’їсти одну ложку. Але вона так намагається дати емоцію, що режисер повсякчас зривається зі свого крісла і кричить: «Навіщо такий рот, Тамаро?!». Дуже треба, щоб схожі фрази з’явилися й у наших режисерів комедій. Але для цього їм потрібно розуміти, що активна міміка — не ознака хорошої гри.