Часи монополії на телеефір, коли так звані канали першого ешелону («Інтер» і «1+1») охоплювали більше половини аудиторії, а частка аудиторії кожного з них могла сягати 25–30%, давно позаду. Та все ж, попри проросійський і прорадянський контент, до якого чи не найбільше претензій від медіаоглядачів, «Інтер» — у шістці найпопулярніших українських телеканалів. І, незважаючи на всі закиди, досі має стабільну ядерну авдиторію. І, схоже, не боїться підставлятися під можливі санкції, які вже спіткали канали Медведчука і нависають над каналом «Наш». Приклад, що свідчить про безтурботність «Інтера», — прем’єра серіалу «Провінціал», який зняли на студії «Київтелефільм», залучивши не лише російського режисера, але й велику кількість акторів із російськими паспортами. Серед них — Оскар Кучера, якому заборонений в’їзд в Україну.

Я не належу до тих, хто засуджує українських акторів за зйомки в серіалах сумнівного змісту, якщо вони знімаються в Україні. Ба більше, не готовий хейтити українських акторів, які свого часу зіграли другорядні ролі в польській стрічці «Волинь», яка зображувала українців насильниками та ініціаторами масових убивств поляків у 1943 році. Тому що, по-перше, це дорослі люди, які зробили вибір. По-друге, альтернативи в Україні не пропонують. Точніше, вибір є: знятися в «Провінціалі», «Сватах» чи «Слузі народу» — або інший професіонал заробить на цьому гроші. Є певні запитання до українських акторів, готових на восьмому році російської агресії працювати «за поребриком», по той бік кордону. Але зніматися в Україні, повторюся — не гріх.

До того ж, «Провінціал» — недорогий у виробництві багатосерійний детектив вертикально-горизонтального формату. Такі фільми могли б хоч трохи врівноважити мелодрами про розлучених бізнес-леді з доньками-підлітками, які шукають своє щастя. «Провінціал», на відміну від мелодрам, адресований радше чоловічій аудиторії, що нетипово для продуктів «Інтера».

Про орієнтованість на чоловіків найперше свідчать діалоги. «Провінціал» краще сприймається вербально, і, що характерно, для української мови подібні репліки чомусь питомими не є й у перекладі не звучатимуть автентично: «Организуй мотивы и подозреваемых, иначе сядешь в тюрьму за снижение показателей раскрываемости», «Никакую версию исключать нельзя. Даже ту, что там работают мазохисты. Грохнули дедушку, чтобы потом сесть в тюрьму», «Нас обокрали, мы всё провтыкали». Це вибірка лише з однієї серії, взятої навмання, — але, якщо мати час і натхнення, можна дослідити мовні особливості «Провінціала» ретельніше.

Глядачам і тут пропонується набір персонажів, функція яких — жартувати. Є таке російське слово — ёрничать, буквального аналога в українській мові нема. Так ось, усі герої «Провінціала» ёрничают, без особливого успіху, зате з помітним завзяттям повторюючи практики відомого, навіть культового російського серіалу другої половини 90-х «Вулиці розбитих ліхтарів», вони ж «Менти». Робиться спроба зайти на територію, яку вже навіть на російському телебаченні давно витоптали ті самі «менти», потім — «агенти національної безпеки», і нарешті — «глухарі».

В ефірі «Інтера» це вторинний продукт. Як кажуть вибагливі клієнти про певні страви: «Даруйте, але, здається, це вже хтось їв». Акторам поставлено незрозуміле завдання. Принаймні, як глядач телевізійних детективів я його не розумію. З одного боку, треба більше маскулінності й жорсткості. З іншого — треба постійно жартувати, причому жартують тут усі. Попри те, що, повторюся, «Провінціал» — не комедійний детектив.

Спроби оцінювати готовий продукт незалежно від бекґраунду каналу теж бентежить. У принципі, пропонується наскільки знайома, настільки й дієва сюжетна схема. Вайлуватий сільський дільничний Микола Семашко сидить собі тихо, а потім раз — і з невинною усмішкою на обличчі (вона майже не сходить протягом усіх серій) розкриває складний злочин. Його переводять до міста, де Семашко, звісно ж, погано приживається й навіть стає об’єктом провокацій, намір яких — вивести усміхненого розумаку з гри. Схема, коли герой / героїня потрапляють у недружнє середовище й некомфортні умови, працювала, працює й вдало працюватиме далі.

Питання в іншому: чому втілювати цей проєкт мусила в Україні російська команда, ще й під час війни з Росією? Адже те саме можна було з таким самим або й більшим успіхом втілити не лише без залучення росіян, а й за українськомовним сценарієм. До того ж, більшість головних та другорядних персонажів носять питомо українські прізвища. Та й окремі документи, якщо придивитися, написані українською в оригіналі. Що такого важливого, неповторного, оригінального роблять громадяни Росії на українському знімальному майданчику, чого не здатні зробити громадяни України?

У нас прекрасні актори, й вони повинні зніматися. А виробники — пропонувати їм українські сценарії. Якщо не українськомовні, то бодай інтегровані в український контекст. Хоча вже настав час значно скоротити виробництво російськомовного продукту. Народний депутат Володимир В’ятрович уже анонсував акцію з цього приводу. Як варіант — залучати західних партнерів, як у випадку «Зломовчання». Але поки боротьба триває, наповнювати зняті в Україні стрічки російськими творцями, ще й у такій кількості, — це все одно, що визнавати себе провінціалами, не здатними втілити недорогий у виробництві й простенький за форматом проєкт власним коштом і власними ж творчими ресурсами.