Історія з придуркуватою українкою Петрою в цікавий спосіб тригернула українців. Частину українців, будьмо точними. Як на мене, ця ситуація надзвичайно симптоматична й неймовірно цікава. Тому пропоную погратися в мамчиних соціальних психологів і трішки зануритись у світ наших із вами національних психологічних травм, завданих культурою.

Основні ці травми ми, звісно, отримали від росіян. Хоча, звичайно, інші теж долучалися. Ще за імперських часів вони вигадали дуже дієву політтехнологію: забороняти українську мову практично в усіх сферах. А ось у фольклорі — на здоров’я. Такий собі ярличок: «використовувати лише для низької культури». Живуча штука виявилася. Бо навіть за більш ніж століття, в незалежній країні, після кількох революцій та національного піднесення трапляються люди, які переконані: для, скажімо, «серйозних» серіалів українська не дуже доречна. А ось для комедій — саме воно.

За СРСР, із появою кіно, телебачення та інших технологій, тенденція стала ще більш вигадливою. І стосувалася не лише українців, звісно. З Москви говорили за всіх. Одна з героїнь серіалу «Емілі в Парижі» каже: «Французи дуже чутливі до зображення своєї культури іноземцями». Так ось, із нас цю чутливість вибивали як могли. І результат дуже влучно описував ще Шевченко: «Добре, брате, що ж ти такеє?» — «Нехай скаже німець. Ми не знаєм».

Образ українців, який поширювався у Радянському Союзі, давав і нам самим, і мешканцям інших республік зрозуміти: люди ми прості, грубі, радісні, постійно співаємо пісень і випиваємо горілку. Буваємо й хитрими. Навіть позитивні образи були образливими. Це щось схоже на так звану модель «н*гера-казкаря» в американській культурі. Коли, приміром, раб розповідає дітям власника свої екзотичні казки. Герой хороший, та позиціонується стереотипово, як такий собі хатній улюбленець.

Української масової культури майже не було. Аби пробитись у цей світ, українці їхали до Москви й там частково чи повністю втрачали ідентичність. А якщо і згадували, то починали знову говорити про сало, горілку, «здоровенькі були» і «підманула-підвела». Найкраще роль тодішньої «Петри» відпрацьовувала Наташа Корольова. Простакувата, весела, не надто освічена — справжня українка. Щоправда, в магазинах речі не цупила. На тому й подякували.

І ось Союз розвалився. Нарешті ми стали самостійними і здобули можливість говорити самі за себе. Або не слухати того, хто говорить про нас погане. Все, ми пішли геть від нашого аб’юзера і можемо послати його під три чорти. Але ж якби це можна було так легко зробити. Реакція на тривалі приниження в різних людей різна. У національному масштабі це створює строкату і проблемну картинку. Адже всяку травму треба пропрацьовувати. Довго, важко, з психологом. Далеко не всі мають час і натхнення для такої оказії. А тому наше суспільство страждає від світоглядних конфліктів.

Переважна більшість стала ілюстрацією фрази: «Якщо людину довго називати свинею, вона зарохкає». Або ще краще: «Якщо тебе назвали кобилою один раз, відповідай тим самим. Вдруге — дай по пиці. Назвали втретє — йди у крамницю і купуй сідло». Мільйони українців і справді зробили цю покупку.

Є й такі люди, яким сідло купувати не хочеться, але й відповідати на образи — теж. Вони знайшли вихід: взагалі не вважати себе українцями. Відмежуватись від цього всього. Часто вони гірші українофоби за будь-яких росіян. Адже соромляться свого походження і за кожної нагоди хочуть наголосити, що, мовляв, я не з ними. Це типові «голохвастови» та «проні прокопівни». Михайло Старицький зобразив їх кумедними, але часто це серйозні люди. Модні й популярні лідери думок.

Але найбільше галасу від тих, хто вдається до цього запізнілого захисту й обурення. Хто довго терпів, накопичував образу й тепер може дати волю почуттям. Це жертви, які повстали, але лишилися жертвами. У них відсутня самоіронія, будь-які жарти про себе вони сприймають болісно та істерично. Хоча з інших часто сміятися готові. Але не з себе. Бо вони більше ніколи не дозволять із себе насміхатися. Усі затямили? Це яскраво проявляється в постійних закидах до наших режисерів. Щойно хтось зніме кіно із критичним поглядом на нашу дійсність, йому негайно нададуть статус «антиукраїнського». Такими стали як схильні до рефлексії та аналізу «Плем’я», «Донбас», «Припутні» чи «Погані дороги», так і чисто «на поржать» «Останній москаль», «Свати» чи «Скажене весілля».

Печаль у тому, що ці люди у своєму гніві перетворюються на карикатури. Їхні болісні неадекватні реакції, на жаль, призводять до ще більших насмішок. Є безліч пародій на цю специфічну, пафосну й дещо застарілу лексику: «малороси», «паплюжити», «ганьба», «биймо на сполох» і так далі.

Усі ці типажі можна знайти практично в будь-якій групі, яка зазнала утисків. Феміністичній, ЛГБТ, BLM — скрізь є ті, які ненавидять себе, й ті, які починають відстоювати свою гідність, до кінця не сформувавши її в самих собі. У такій ситуації доволі складно висувати претензії до іноземців, погодьтеся. Адже решту фільмів і серіалів з умовною недолугою Петрою в нас дивилися з великим задоволенням. «Моя прекрасна няня» кілька разів ішла по телебаченню й мала чудові рейтинги. Ми самі зняли безліч фільмів та серіалів із «петрами» обох статей — і вони теж мали успіх. Леся Нікітюк, яку навіть називають прототипом українки з «Емілі в Парижі», має 3,7 мільйона фоловерів в інстаграмі. І далеко не всі підписалися заради кринжу. У ведучої безліч шанувальниць, які нею захоплюються і відчувають спорідненість.

Одна з поширених претензій до серіалу Даррена Стара — «не всі українки такі». А ніхто й не стверджує, що всі. Стереотиповий образ — це не всі, це більшість. Або велика і яскрава частина, яка привертає багато уваги. Росіяни часто ображаються на такі образи себе у світовому кіні й навіть вигадали для них слово «клюква». Мовляв, ми не є постійно п’яними вульгарними бандюками й хамами. Не всі росіяни такі. Так, не всі. Але стереотип у світовій культурі — це або алкаш-ексцентрик, або шпигун, або олігарх та його дружина (коханка), які люблять усе дороге.

Понад те — творець серіалу навряд чи взагалі мав на увазі саме українку. «Українське» ім’я Петра тому доказ. Найімовірніше, це старий добрий образ «східної слов’янки», бо для американців ми всі — одна не надто зрозуміла територія з якимись пострадянськими бандюками і голддіггерками. Таких кіногероїв повно. Але ми чомусь за кожного з них не влаштовуємо таку катавасію. А часом навіть пишаємося. Як тією сценою із серіалу «Фарго», де звучить музика гурту Dakha Brakha. Перемога, українська пісня звучить у крутому серіалі! І нічого, що вона ілюструє пригоди чергових східнослов’янських відморозків.

Стереотипи — це погано та неприємно. Для тих, хто під ці стереотипи не підпадає. У мене є знайома, яка терпіти не може це вже розтиражоване умовне ім’я глядачки каналу «1+1» — домогосподарки Антоніни. Мою знайому звати Тоня і вона домогосподарка, яка наше телебачення не дивиться взагалі. У неї саркастичне почуття гумору, чудова самоіронія та щаслива сім’я. Годі й казати, що з цільовою аудиторією «Плюсів» у неї є мало спільного. Але ж щодо мільйонів інших домогосподарок телевізійники праві, бо роками вивчають їх.

І загалом — про жінок. Днями почула надзвичайно сумну історію від однієї продюсерки серіалів. Їхні глядачки головним місцем у квартирі вважають диван і телевізор, їхні життя минають біля них. У серіалах вони забуваються. Люблять героїнь-попелюшок і не хочуть бачити сильні жіночі характери. Все тому, що їм цього вистачає в реальному житті, в якому вони розв’язують усі проблеми за себе і за того хлопця. Тому хочуть, щоб у кіно їх розв’язував чоловік. Чи всі українські жінки нещасливі у своїх шлюбах і загалом у житті? Звісно, ні. Але телевізійні аналітики і не стверджують, що всі.

Повертаючись до «Емілі в Парижі». Заперечуєш — пропонуй. Яке наше позиціонування у світі? Раз нам не подобається, як хтось нас описує, треба нарешті почати розповідати про себе самим. Що ми маємо? Або серіальних селюків, які змивають сміття в унітаз. Або нескінченні спроби створити героїчного українця, звитяжного, ідеального, нудного й нікому не цікавого. Адже ми не дозволимо нікому сміятися з нашого героя!

Проблема ускладнюється ще й тим, що нині в українському кіні назріла певна криза. Що, безумовно, потребує окремого аналізу. Це неймовірна криза ідей. Ми топчемося на місці і вдесяте повторюємося. Як більш інтелектуально та художньо насичені фільми, так і менш — майже весь наш кінопроцес перетворився на щось одноманітне, передбачуване і не цікаве нам самим. Касові збори вітчизняних стрічок за останній рік-півтора говорять самі за себе.

Можливо, ми б змогли зробити дійсно незвичний, іміджевий і цікавий фільм на політичну тему? Добра політична сатира — це ж наше на сто відсотків. Такого скаженого і абсурдного підґрунтя ще пошукай. Навіть Трамп відпочиває. Але мене беруть великі сумніви, що таке в нас найближчим часом знімуть. Цікаво, як би в Україні сприйняли Don’t Look Uр по-нашому? Впевнена, багато хто сказав би, що фільм паплюжить образ українців.

Наостанок. Згадалася історія про «Бората» і Казахстан. Адже через першу частину цього фільму казахи обурилися — страшне. Цілий посол цієї держави у Великій Британії виступив зі своїм офіційним «фе». Просто як у нас міністр Ткаченко. Пан Ашікбаєв твердив, що автори виставили Казахстан як відсталу, дику країну, в якій грубо порушуються права людини. Ба більше: обурився сам президент Нурсултан Назарбаєв. Хоча у «Бораті» все намішано і поставлено з ніг на голову. Приміром, казахська головного героя — це насправді ламаний іврит зі вставками зі слов’янських мов, а «казахів» знімали в Румунії. Але у Казахстані стрічку заборонили. Хоча чиновники потім дійшли висновку, що виконавець головної ролі, сценарист і продюсер Саша Барон Коен — психічно нездоровий, тож не варто аж на міністерському рівні коментувати його витівки.

А потім подумали ще трішки. І вирішили, що нічого поганого у «Бораті» немає. А є хороше — фільм привабить туристів у країну. Тому міністерство закордонних справ Казахстану заявило, що у другій частині стрічки казахи ніякі не стереотипові і нічого образливого у їхніх образах немає.