Фільми, книжки, загалом історії про часи війни, в яких бойові дії за кадром, на фонах, не є головними рушіями сюжетів, передають відчуття небезпеки краще, ніж батальні сцени. Таким є моє сприйняття, попри щиру любов до сюжетної динаміки та детально прописаного і красиво знятого екшену. Тут у мені конфліктують глядач/читач і відповідальний громадянин. Першому хочеться крутих історій, аби перехоплювало подих і щоб наші перемогли у фіналі. Другому хочеться миру, й цей другий має розуміння: війна, реальні бойові дії — не для картинки, а надто не задля розваги обивателів.

Окопна війна складається переважно з напружених нуднуватих буднів. А неоголошена війна, яку Росія почала проти України вісім років тому, додає до рутини відчуття невизначеності, невпевненості у завтрашньому дні. Це дратує, створює додаткову напругу, провокує спалахи агресії з незрозумілою на перший погляд природою. Нинішня війна, особливо в максимально наближеній до лінії розмежування точці, ставить перед військовими та цивільними однакове завдання: прожити день сьогоднішній без пригод.

Ось який стан фіксує серіал «Точка нуль». Це підтверджує один із продюсерів Віктор Сокуренко: «Війна — це не тільки стрілянина та вибухи, здебільшого це просто життя в екстремальних умовах». Показово, що анонсований екстрим теж передається сценарними та візуальними засобами значно меншою мірою, ніж атмосферою й рівнем рефлексій та відчуттів. Кожна з двох на сьогодні готових серій зосереджена не так на сюжетних перипетіях, як на загальному абсурді всього, що відбувається довкола героїв.

За настроєм проєкт наближений до «Пересувного армійського хірургічного шпиталю (M*A*S*H)» Роберта Олтмена. Військова комедія 1969 року трансформувалася в однойменний серіал виробництва CBS, який ішов із 1972 по 1983 рік, відзначений професійними нагородами. Саме він, по суті, ввів військову тематику до масової культури. Цей серіал показує будні війни без пафосу, ура-патріотизму, в усій її абсурдній ненормальності. Герої змушені приймати правила гри, через що самі часом виглядають, м’яко кажучи, не зовсім нормальними.

Радянський маскульт подібних підходів до військової тематики не вітав. Окремі спроби або каралися, або, щонайменше, провокували запитання цензорів. У першому випадку фільм клали на полицю, як було зі стрічкою Володимира Мотиля «Женя, Женечка і “катюша”» (1967). У другому — і тут перепадало українським творцям — спроби збалансувати пафос викликали претензії. Так, фільмові Леоніда Бикова «В бій ідуть лише “старики”» (1974) закидали водевільність та оперетковість, бо там льотна ескадрилья співала між боями, відвертаючи глядацьку увагу від власне війни. А невинну й доволі успішну в прокаті військову комедію Миколи Літуса «Дачна поїздка сержанта Цибулі» (1979) звинувачували в тому, що це, власне, комедія. Мовляв, діди воювали, а цей сміється.

Тим часом поляки 1970 року знімають трисерійну військову комедію «Як я почав Другу світову війну» в настрої, дуже близькому до «M*A*S*H». Для соціалістичної тоді країни, радянського сателіта, фільм являв доволі сміливий, сказати навіть — хуліганський погляд на театр воєнних дій. Про французькі та британські військові комедії 1950–1970-х, частину з яких прокатували в СРСР, можна писати окремий текст. Але все ж таки новітні українські зразки жанру прямими аналогами не є, як і чистими комедіями. Гумор, переважно чорний, та іронія, здебільшого адресована собі, виглядають спробами не так героїв, як авторів зберегти здоровий глузд. Піонером напрямку слід вважати Володимир Тихого, ідеолога мінісеріалу «Бліндаж».

Згодом ідея розрослася до повнометражних «Наших котиків», які ввійшли в рейтинг Держкіно хай досить умовно, але все ж таки успішних стрічок. Сюди варто додати напівдокументальний восьмисерійний «Крутий заміс». Тепер — «Точку нуль».

Давати конкретну оцінку, ставити плюси й мінуси в цьому випадку навряд мудро. Хоча б тому, що задум виник 2016-го, перша серія вийшла 2020-го, друга — з перервою в рік. Коли далі буде, як за такого розриву в часі стежити за головними героями, неясно. Отже про жодну індустріальність, попри підтримку проєкту ветеранським бізнесом, не йдеться. Також нема точного визначення, наскільки роботу можна вважати професійною.

Знімальна група складається з професіоналів. Але це — професійні журналісти, впритул знайомі з обстановкою на Донбасі, та учасники бойових дій із військовим досвідом. До речі, в одній із ролей колеги по журналістському цеху впізнають Данила Яневського. А в одному з кадрів учасники бойових дій побачать волонтерську медичну команду швидкого реагування «Вітерець». Тому «Точка нуль» місцями нагадує не художній фільм, а докудраму. Все компенсується щирістю, бажанням розказати свою історію й нагадати: заявляти про втому від війни мають моральне право лише ті, хто пережив або переживає цю війну безпосередньо.

Сюжети обох серій не мають чіткої лінійної структури, більше нагадують розмову учасників подій у форматі «а пам’ятаєш, ще такий був випадок». Глядач побачить буденні замальовки. Ось військові перевіряють документи на блокпосту в пасажирів маршрутки під їхні прокляття. Ось солдати виявляють російського агента серед священиків московського патріархату. Ось воїн скаржиться на погану якість тушонки — червива. Ось «аватар» створює традиційну проблему підрозділу своєю небайдужістю до алкоголю.

Але між епізодами — розмови, розмови, розмови про нинішню війну, російського агресора, згубну для багатьох українських мізків російську радянську спадщину. Вони ведуться без пафосу й надриву, з бажання самих героїв, вони ж — автори проєкту проговорити ситуацію та детально розібратися в ній, зняти всі або більшість питань. Подібних щоденних розмов, не дискусій про війну — саме розмов про неї як чинний факт, бракує в інформаційному просторі України. Адже можна і треба мати власну думку щодо всього на світі, включно з якістю української влади. Лише про стан війни двох думок у країні, яка воює, бути не повинно.