Екологічна програма для дітей молодшого та середнього шкільного віку — так визначає себе проєкт «Червоні рюкзаки» від української продакшен-компанії «Добранічфільм». Трейлер проєкту презентували місяць тому, а фінальний, п’ятий епізод, вийшов на ютуб-каналі продакшена третього листопада. Автори обіцяють: далі буде. Але те, що вже є, варте окремої уваги. І ось чому.

Програму підтримав Український культурний фонд, і це певною мірою показово. Бо без такої точкової підтримки проєкт для дітей та підлітків на екологічну тематику реалізувати в українському телевізійному просторі неможливо. Я не буду твердити, що не було спроб. Не заявляю категорично, що глядач ніколи й нічого подібного не знайде серед телеконтенту великих медіагруп та нішевих каналів. Хоча б тому, що неодмінно знайдуться охочі тицьнути самовпевненого автора носом у помилку. «Червоні рюкзаки» натомість є чи не першим системно розробленим та втіленим пізнавальним серіалом для дитячої аудиторії. Тож аналогів такому продукту поки що немає. А отже й порівняти його немає з чим.

У цьому місці варто згадати про незаповненість ніші дитячого телебачення або, правильніше буде сказати, телебачення для дітей. Йдеться не про канали, в чиїх ефірах цілодобово крутять «Свинку Пеппу», «Губки Боба», «Чипа і Дейла» та інші переважно іноземні мультики. Є також пізнавальні мультсеріали на кшталт «Дори-мандрівниці» (в українській версії — «Даша-мандрівниця», що є калькою з російської «Даши-путешественницы»). І формат «Червоних рюкзаків» із ним перегукується. За сюжетом, дівчинка Дора в товаристві мавпи Чобітка в кожній серії вирушає кудись, аби знайти когось чи щось. Дорогою пізнаючи світ, коментуючи побачене, відкриваючи для себе й глядачів нове, цікаве й корисне. Герой «Червоних рюкзаків» — хлопчик Андрій (Андрій Матешко, син сценаристки та режисерки проєкту Анастасії Матешко) разом із вірним другом, собакою Реєм, у кожному епізоді вирушає в нові мандри, аби знайти диких тварин, риб, птахів та комах, які перебувають на межі зникнення. Заразом розказати про них, а ще — відкрити для себе і глядачів незвідану українську Бессарабію.

Цінність проєкту починається звідси. Бо, попри позірну подібність, Андрій — не герой мультфільму. А все, що глядач бачить його очима, не вигадав і намалював художник-аніматор. Відбувається важливий процес: сучасна дитина сама спілкується з дикою природою. І, даруйте за пафос, ненав’язливо пояснює, чому природу треба любити й берегти. Причому природа ця — наша. Знімальна група місяць працювала на Одещині, у Вилковому та околицях міста. Цей регіон дотепер має суперечливу славу, не в останню чергу завдяки медіа.

Почати з не дуже відповідного місцевості титулу: «українська Венеція». Частина реального Вилкового вже давно не затоплена водою. Знамениті канали-єрики повільно та впевнено пересихають, і тут теж негативну роль відіграє недбале ставлення до екосистеми Дунаю й екології загалом. Словом, не варто шукати аналогів Венеції, аби не розчаровуватися. Ще один стереотип про Вилкове: проросійська територія, населена липованами, які нікого до себе не пускають, нічого українського не визнають і взагалі сектанти. Це підігріває нездоровий інтерес туристів, які їдуть сюди по гострі відчуття, подивитися на щось незрозуміле, незвичне, заледве не дике.

«Червоні рюкзаки» розривають обидва шаблони. Андрій запросто, без остраху та упереджень, із дитячою безпосередністю розповідає про липованську культуру, звичаї, традиції і, звісно, кухню. Знімальна група загалом не спекулює на статусі «української Венеції», не розганяє тему, хоча й не спростовує стале переконання. За великим рахунком, хлопчик із собакою не лише говорять про екологічні проблеми й показують рідкісних живих створінь, а й пропагують екологічний туризм. Відкриваючи українцям регіон, на перший погляд для туризму не пристосований.

Бо що пересічний українець знає про Бессарабію? На її честь називається один із найстаріших і чи не найвідоміший базар у центрі Києва. Ще, за Пушкіним, «цыганы шумною толпой по Бессарабии кочуют». Ну, бандитський отаман Григорій Котовський гуляв бессарабськими степами. Також із тих країв родом п’ятий президент України Петро Порошенко. І там є Дунай, нульовий кілометр, чорноморські лимани, база відпочинку «Затока».

«Червоні рюкзаки» відкривають Бессарабію з іншого боку. Андрій та його вірний Рей мандрують степами, лісами, річками й озерами, які разом становлять цілий світ дикої природи. Тут ще збереглися унікальні краєвиди, екосистеми, а також традиції, без перебільшення, десятків малих народів, що населяють край сонця й вина. Саме так визначається єдиний поки що освоєний місцевий маршрут для екологічного та гастрономічного туризму.

Про те, що український Південь не вивчений та не досліджений як слід, а отже позбавлений у медіа питомо українського контексту, написав нещодавно Андрій Любка у своєму збірнику тревел-есеїстики «В пошуках варварів». Тут автор визначає Одещину, зокрема Бессарабію, як складову Балкан з усіма притаманними балканським країнам ознаками. «Червоні рюкзаки» подають цей край як щось споріднене з Амазонією. Що лише доводить перспективність Бессарабії для дослідників, у тому числі телевізійних.

Кожна серія має хронометраж 15 хвилин, і відчувається, що авторам мало. Їм хочеться покласти в кожен новий червоний рюкзак більше, більше й більше. Через те маємо набір: екошоу, тревелшоу, пізнавальна програма для дітей, гастроблог, інструкцію з виживання в умовах дикої природи та інший «культур-мультур». З переліку помічених форматів може скластися враження: глядачам пропонують телевінегрет у стилі «все про все на світі». Насправді ж саме заданий хронометраж не дає заплутатися у смислах ані Андрієві, ані тим, хто стежить за його мандрівками. І якщо після перегляду бодай кілька його ровесників відмовляться від ґаджетів заради того, щоби пізнати свою країну, побачити її, помацати й скуштувати, програма-мінімум, вважайте, вже виконана.

Фото: Нове українське кіно