22 липня цього року у прокат вийшов фільм Сергія Чеботаренка «Пульс». Через карантинні обмеження прем’єру пересунули з 8 квітня, але рекламні борди залишалися на фасадах торгівельних центрів із зачиненими кінотеатрами весь час. До офіційного прокату фільм устиг здобути кілька міжнародних відзнак. А ще відзначився тим, що одночасно вийшов на великих екранах та на онлайн-платформі Sweet.tv й був адаптований для людей з інвалідністю.

Підозрюю, що фільм привернув так багато уваги, бо це спортивна драма — жанр для українського кіно- та серіального виробництва рідкісний. Цей сегмент, як більшість сегментів, донедавна був майже порожнім. Але тепер тенденція міняється. Спортивній та довколаспортивній тематиці продюсери й менеджери приділяють більше уваги.

По приклади далеко ходити не треба. Ось найсвіжіша новина: компанія IdeaFilms знімає політичний трилер про українських футболістів «Небезпечна гра». У центрі сюжету — футбольний тренер, який протистоїть високопоставленим силовикам та водночас веде команду до перемоги в небезпечні для українського суспільства часи. Пишуть, що в основі стрічки — реальні події.

Раніше Film.ua Group почала виробництво чотирисерійної мелодрами «Мідна обручка» на замовлення телеканалу «Україна». Герої — талановитий спортсмен Роман та реабілітологиня Віра. За сюжетом підступний суперник влаштовує Романові травму, а Віра повертає його у спорт завдяки унікальним власним розробкам. Із «Пульсом» це перегукується прямо. Адже в основі «Пульсу» — реальна історія паралімпійки Оксани Боторчук. Героїня стрічки внаслідок аварії травмується і втрачає зір, але йде до своєї мети, долає труднощі й стає чемпіонкою. 

Тим часом компанія Space Production знімає комедійний серіал «Дрімтім» на замовлення Нового каналу. В основі сюжету — історія про головного тренера столичного чоловічого баскетбольного клубу, який втрачає роботу через свій скандальний характер і зневажливе ставлення до жінок. Повернувшись до рідного містечка, він починає тренувати там студентську жіночу команду. «Це історія про студентські роки: про перші перемоги у навчанні, спорті, про перші поразки, серйозне кохання та розчарування», — каже генеральна продюсерка та засновниця Space Production Дар’я Легоні-Фіалко. Але варто дивитися ширше. Канал замовив два в одному: не просто комедію, яка сьогодні в беззаперечному пріоритеті для будь-якого замовника, а спортивну комедію. Це підтверджує дедалі більший попит на тему спорту. Найперше — в серіалах та документальному кіно.

Як експерт чотирнадцятого пітчінгу Держкіно в категорії неігрових стрічок я відзначив несподівано велику кількість проєктів на спортивну тематику. Причому автори попри очевидний телевізійний формат кожного несли їх на повний неігровий метр із хронометражем не менше 70 хвилин. Акцент робився на персоналіях — Олександрі Шовковському, Ользі Харлан, Сергієві Реброву тощо.

Автори наполягали: аудиторія спортивного кіно, в тому числі документального, досить велика та вдячна. А історії про спорт і спортсменів — це про позитив, успіх, перемогу. Тема спорту нейтральна і посварить хіба що вболівальників різних футбольних клубів. І точно не стане темою національного розбрату, не сприятиме розколу в суспільстві на відміну від тем, скажімо, Майдану, російсько-української війни та інших сторінок історії.

Жоден із претендентів зі спортивною тематикою тоді не пройшов, як не пощастило аналогічним проєктам і тепер. Проте, самі того не розуміючи, люди, які висловлювалися на захист спортивної тематики та спортивних сюжетів, сформулювали основний логлайн на їхню користь, коли йдеться про кіно й серіали. Зокрема, згадана спортивна драма «Пульс» 2018 року брала участь у конкурсі фільмів «патріотичного» спрямування Міністерства культури і стала одним із його переможців. Факт, який сам по собі вкотре нівелює штучно створене поняття «патріотичне кіно». Адже під ним досі розуміють лише історичні проєкти, причому зосереджені на збройному протистоянні України та Росії на всіх фронтах протягом ХХ, рідше — давніших століть. Саме цей сегмент найбільш дискредитований та знецінений критиками різних ґатунків. Бо торкається дражливих тем, які не сприймаються значною частиною українського суспільства. Замість вітати будь-яку спробу проговорення, авторам на всіх рівнях закидають відсутність таланту, креативу та касових зборів. І, як результат, зачищають сегмент, який умовно можна назвати «прямо-патріотичним» або «безкомпромісно-патріотичним».

На цьому фоні все, що пов’язано зі спортом прямо чи непрямо, виглядає, подається та сприймається аудиторією як цілком собі компромісний «патріотичний» продукт. Найперше — відсутність будь-якого ідеологічного забарвлення. Провал у кіно таких відверто пропагандистських російських спортивних блокбастерів, як «Матч» (2012) та «Легенда 17» (2013), які мали працювати на два ринки — російський та український, — лиш підтверджує непотрібність ідеологічного, світоглядного загострення для всього, пов’язаного зі спортом. Навпаки, спорт — це перемогти рівного суперника.

Герой / героїня показані в певних несприятливих обставинах, які треба долати. Тут згадується цьогорічний серіал «Незакрита мішень» на каналі «Україна». Показ відбувся в березні, і вже тоді я, оглядаючи серіал, зауважив: спортсменів (у цьому випадку — спортсменок) головними дійовими особами дотепер українські серіали не робили. Як бачимо з наведених вище прикладів, за пів року чимало помінялося.

На відміну від радянського, російського та західного кіно- та серіального продукту на спортивну чи близьку до неї тематику, українська радянська фільмографія доволі скромна. Кінознавці напевне згадають більше. Мені ж пригадується хіба спортивний детектив Одеської кіностудії «Ринг» (1973) Вілена Новака. Ну, і незабутня анімаційна стрічка «Як козаки в футбол грали» (1970) Володимира Дахна.

Натомість нове українське кіно такою добіркою стрічок похвалитися може. Лише в повному метрі, крім «Пульсу» — «Іван Сила» Віктора Андрієнка (про чемпіона з боротьби Івана Фріцака), «Давай танцюй!» Олександра Березаня (спортивні танці), «Правила бою» Олексія Шапарєва (бокс). Короткий метр репрезентує титулований «Штангіст» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Документальні — «Лобановський назавжди» Антона Азарова та «Юкі» Володимира Мули (футбол і хокей відповідно). Мій прогноз — далі буде більше.

У перспективі саме спортивна тематика має всі шанси повільно, але впевнено зайняти «патріотичну» нішу. Й при цьому не дратувати тих, хто має явну чи приховану проросійську позицію, тихо чи вголос ностальгує за СССР. Спорт для кіно і серіалів — дуже комфортна тема, бо не провокує жодних світоглядних дискусій і є, на мою думку, такою собі новітньою формою соціалістичного реалізму в кіно. Коли є герой / героїня, але він / вона не висловлює жодних ідеологічних переконань. Єдине, чого треба у фіналі, — спортивна перемога, перше місце, медаль, визнання. Ну, й неодмінна, завжди виграшна складова — популяризація здорового способу життя. Спортсмени ж не мають вад і поганих звичок…

Фото: Пульс/Facebook