І це не дивно – в серіалі є згадка про Україну, а саме про Голодомор. Спойлер – цього разу без зради. До того ж тема диктатур, пропаганди, насильства та глобальних маніпуляцій нині у безумовному фаворі. Зауважте, з якою частотою та завзяттям люди почали згадувати «1984» Джорджа Орвелла. У серіалі він також згадується.

Отже, «Як стати тираном» – це 6 епізодів, зняті у формі підручника з диктаторської майстерності. Автори навіть звертаються до глядачів «мій любий тиране» і навчають їх кроків, які варто правильно та послідовно робити, аби завоювати владу, узурпувати її та побудувати успішну кар’єру соціопата, звихнутого на пануванні та відчутті власної величі. Усе це розглядають на прикладі шістьох «успішних кейсів» – Гітлер, Саддам, Амін Дада, Сталін, Каддафі та північнокорейська династія Кімів.

Мушу одразу сказати, що цей кінотренінг доволі ефективний. Я, наприклад, вже відчуваю у собі сили поневолити людство. Принаймні точно знаю, що потрібно робити. Автори пояснюють усі схеми за допомогою різних способів: цікава, структурована розповідь, наочність, обов’язкові приклади, анімація, графіка. Розповідають також і те, як не потрібно робити. Приміром, чому угандієць Іді Амін Дада даремно вбив та викинув у річку іноземних журналістів. Або чому Адольф Гітлер поспішив зі своїм «Пивним путчем». Ну і, звісно, пояснюють, до чого призводить бажання погратися у добрі відносини зі світовими лідерами. Будь диктатором до кінця, не прогинайся, не будь слабаком, бо скінчиш як Муаммар Каддафі.

Цей формат начебто серйозної школи тиранів поєднується з гумором та іронією, скерованою на самих диктаторів та їхні режими. Це поєднання й створює особливий характер цього серіалу. Автори висміюють однакові вуса представників таємної поліції Саддама. Чи згадують, як Чаушеску перекопав значну частину Бухареста, аби побудувати Палац Парламенту. Витратив 13 років, 3 мільярди доларів, але ж, чорт, його розстріляли ще до завершення будівництва.

Та хто найбільше додає серіалу «Як стати тираном» правильного характеру, так це оповідач – актор Пітер Дінклейдж. І тут, звісно, грає роль його імідж хорошої людини та улюбленця мільйонів. У глядачів точно виникне когнітивний дисонанс – цей приємний чоловік розповідає як правильно вбивати опонентів? Хм, прикольно. Але ще більше на сприйняття розповіді впливає його роль Тіріона Ланністера у «Грі престолів». Для тих, хто не дивився. Цей герой спостережливий, розумний, живучий і талановитий стратег. Цинічний, проте мудрий, добрий та навіть благородний. Дінклейдж-оповідач перетворює серіал на такий собі римейк «Державця», а себе – на нового Макіавеллі, який дає свої поради радше заради стьобу над охочими їм слідувати. І сумом, що цим охочим може стати будь-хто.

Зовсім не хочеться спойлерити цю диктаторську методичку і переповідати вам усі рецепти. Бо, повторюся, велику роль відіграє саме стиль їхнього викладу. Напишу лиш, які моменти описуються на прикладі головних героїв. За допомогою Гітлера розповідають, як правильно завоювати повагу народу і отримати владу. Як визначити характер народного невдоволення та зіграти на ньому. Дії Саддама Хусейна показують глядачам, що варто робити з опонентами та небезпечним оточенням у перший час правління. Угандійський диктатор Іді Амін Дада своїм прикладом навчить правильно боротися з протестами. Муаммар Каддафі розтлумачить, як побудувати нове суспільство. Кім Ір Сен із сином та онуком продемонструють, як зробити так, аби режим продовжував жити й після вашої смерті. А з розповіді про Йосипа Сталіна ми дізнаємось, що й без усіляких методичок добре знаємо – чому потрібно боротися з правдою. Автори серіалу стверджують, що жоден тиран не боровся з нею так ефективно, як радянський лідер.

Зупинюся на постаті Сталіна трішки довше. Автори кілька разів згадують Голодомор як один з найбільш брехливих епізодів його правління. Згадується й сумнозвісний журналіст «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті, який у своїх матеріалах заперечував голод в Україні. І отримав за це Пулітцерівську премію. А також критикуються багато представників світової інтелектуальної еліти, які так не любили капіталізм і так захоплювалися радянським соціалізмом, що воліли не вірити у факти, які порушували б цю картину світу. Серед них, приміром, Джордж Бернард Шоу, Герберт Веллс чи Жан-Поль Сартр. Вони одні з перших представників такої нині суперпопулярної групи «корисні ідіоти». Водночас автори згадують й інших. Габріеля Гарсію Маркеса, який підтримував Фіделя Кастро. Чи Едуарда VIII з дружиною, які радісно допомагали та фоткалися з Адольфом Гітлером.

Прикметно і важливо, що Голодомор описується не лише як наслідок невдалої політики Сталіна. А і як спосіб придушити повстання та бажання самостійності у людей, адже коли ти борешся за виживання, боротьба за незалежність відсувається далеко на задній план. Тому Голодомор автори позиціюють як не просто жорстоке ставлення до людей, а і як класичний геноцид.

Усі шість серій «Як стати диктатором» тісно перегукуються з викликами сучасності. Хоча серед усіх героїв живий лиш один – Кім Чен Ин. Але викладені рецепти чітко проглядаються й у нинішніх автократів – Володимира Путіна чи китайських генсеків. Утім, саме проглядаються, бо автори про них не говорять. Єдине, що сказано, наприклад, про теперішню Росію – це культ Сталіна як «ефективного менеджера».

Тому, звісно, непогано було б до серіалу «Як стати тираном» додати ще щонайменше два епізоди. Проте нагадаю, що на Netflix можна знайти й інші серіали, які розповідають про радянські та російські методи впливу. Spycraft – про шпигунські штучки минулого і теперішнього. А також «Ікар» – про допінговий скандал з російськими спортсменами. Остання стрічка отримала нагороду на фестивалі «Санденс» та «Оскара» в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».

Наостанок хотілося б вчергове побідкатися, що тема, така близька і зрозуміла українцям, знову демонструється не українцями. Хоча наші документалісти, безумовно, могли б значно ширше та глибше розповісти світові про усі небезпеки, яких варто очікувати від пострадянської диктатури. Тому з нетерпінням чекаємо.