Цирк чи обсерваторія?

Повнометражний «Віктор-робот» оповідає доволі невимушену історію про дівчинку Вікторію, яка подружилася з роботом-механіком на ймення 112358132. Ім’я робота виявилося занадто довгим та складним, тому дівчинка перейменувала його у Віктора. Зрештою, це стало для неї найлегшою проблемою. Віктор та Вікторія разом здійснюють важливу місію.

Дія фільму відбувається в далекому майбутньому за доволі драматичних для всього людства обставин. Зняла стрічку студія «Червоний собака» державним коштом.

У картині багато милих та дотепних епізодів. Тема дружби є головною в мультфільмі, й це єднає його зі стрічками радянських часів, де вона була чи не єдиною проблемою персонажів. У мультфільмі звучать пісні авторства Антона Байбакова на слова Марисі Нікітюк. Пісні виконували Софія Байбакова, «Dakh Daughters», Антон Слєпаков, Мар’яна Головко, Марко Галаневич, дитячий хор під керівництвом Альони Галай. Музики у фільмі багато, інколи через неї навіть пробуксовує дія.

В озвучуванні мультфільму взяли участь знані актори Віктор Жданов, Василь Мазур, Римма Зюбіна, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк. Не менш виразним було озвучування головної героїні, яку здійснила Марія Аглоткова.

У фільмі можна відшукати розмаїті алюзії та відсилання до відомих фантастичних фільмів і популярних тем. Особливо виразною є тема роботів, яка виглядає доволі переконливою, а епізод із поламаними та покинутими роботами нагадує відповідні епізоди з картини Стівена Спілберґа «Штучний розум».

І хоча фільм розрахований, за словами режисера Анатолія Лавренішина, на дітей 6–9 років, певні особливості сюжету та персонажів налаштовують аж ніяк не на дитячий лад. Скажімо, статус обох героїв цього фільму. І Вікторія, і Віктор є втікачами, навіть у чомусь бунтарями — обоє порушують певні правила, обоє зазнають переслідувань. Непевним, і навіть загрозливим, у дусі антиутопії, є й сам контекст цього фільму. Тут ідеться про невтішне майбутнє людства, фактично про катастрофу, яка змусила людей шукати вихід за межами Сонячної системи. І те, що такий вихід було знайдено, не дуже переконлива художня умовність.

Сама реальність, яку бачить глядач, також доволі сумна, бо багато в чому перед нами несправедливе, фактично рабське суспільство роботів. Взагалі цікавим є тут сам статус роботів. Він дещо непевний, бо, з одного боку, роботи-механіки є рабами, а з іншого, вони (принаймні Віктор) наділені неабиякими здібностями та самосвідомістю. У такий спосіб фільм оповідає подвійну історію — і про бунт машин, і про дружбу між роботом та людиною.

У цьому сенсі цікавим є також статус людей, які, власне, і створили роботів. Люди у фільми випадають із загальної картини — і суто функціонально — вони явно з іншого світу, і навіть стилістично. Відверто кажучи, люди тут видаються часто просто зайвими.

Мені складно сказати, як сприймуть цей фільм маленькі глядачі, проте для дорослої людини він може бути цікавим поглядом на наше сьогодення, надто політичне.

Посутньо це розлогий коментар до сучасного популізму — у широкому сенсі цього слова. Тут є маленька дівчинка, цілком некомпетентна, яку сприймають за Сонцесяйну. Є робот-поводир, який заведе на манівці, — і він навіть не один. Ми тут бачимо, як легко можна перетворити найсучаснішу обсерваторію на цирк. Фразою року на позначення адекватності може стати вислів: «Це наше життя — суцільний цирк, а тут моя обсерваторія».

Вусатий фанк та декомунізація

Неігрова стрічка режисера Олександра Ковша, створеного за сценарієм музичного критика та менеджера Віталія Бардецького, «Вусатий фанк» є цікавою спробою подивитися на радянський український спадок із висоти сьогодення. Нині щодо цього спадку в нашому суспільстві не досягнуто консенсусу, оскільки, з одного боку, ми бачимо активну декомунізаторську позицію, яка загалом намагається стерти радянське минуле (принаймні його найтоксичніші зразки), та, з іншого, своєрідний гібридний підхід, який прагне відділити комунізм від власне начебто універсальної мистецької, культурної значущості.

Українцям доволі важко втримати баланс ще й тому, що ми опинилися між країнам, які підійшли до радянського спадку з діаметрально протилежних позицій. Держави колишнього соцтабору та країни Балтії відмовилися від нього, а Росія та Білорусь — не просто не відкинули радянський досвід, але й поклали його в основу власної культурної політики.

Для українців складність полягає ще в тому, що багато радянських артефактів є питомо українськими, розвиваються або в річищі наших традицій, або пропонують новітнє прочитання вже відомого. Саме про такий спадок і веде мову «Вусатий фанк», оповідаючи про українську естраду кінця 1960-го — початку 1980-х. Цей музичний напрям виник у часи Петра Шелеста, на хвилі помірної українізації, яка трапилася у хрущовську епоху. Хрущовська відлига дала можливість проявитися багатьом талантам, і чи не в усіх сферах мистецтва. Звісно, все це протривало недовго, й було затиснене в жорсткі рамки, проте виявилося по-своєму оригінальним.

Автори фільму, розповідаючи про тогочасну українську музику, ставлять її в розмаїті контексти, серед яких і світовий, оскільки українські музичні пошуки перегукувалися з аналогічними в багатьох країнах світу. Зрештою, власне звучання вдалося знайти в поєднанні новітніх музичних трендів із українським фольклором.

Фільм складається з кількох сюжетних ліній, які чергуються між собою й доповнюють одна одну. Першою лінією є, власне, закадрова оповідь, що належить неназваному оповідачу (ймовірно, Бардецькому), який веде загальну лінію оповіді. Ця оповідь ілюструється кінохронікою шістдесятих — сімдесятих, у якій ми здебільшого бачимо тогочасні Київ та Львів.

Друга сюжетна лінія складається з численних інтерв’ю, серед яких і учасники тодішніх музичних гуртів, і сучасні музиканти, і просто свідки епохи, особливо цікавими тут є представники тодішніх студій звукозапису. Дається слово й колекціонерам платівок, і молодим діджеям, які надають класичним пісням нового звучання.

Ще одна лінія оповіді складається з формування гурта, який виконуватиме «вусатий фанк» на сучасний манер. Ми бачимо, як з’їжджаються ці люди, як ведуть репетицію, а наприкінці виконують пісню.

Усі ці лінії складають доволі стрімку оповідь тривалістю 75 хвилин, впродовж якої глядач хіба може загалом ознайомитися із самим фактом існування цього явища. Парадокс у тому, що, попри позірно багатий матеріал (йдеться і про музичні гурти, і про атмосферу часу) проілюструвати все це багатство фактично немає чим. Архівних матеріалів, за словами авторів фільму, зберіглося небагато, й це робить оповідь максимально лапідарною. Ймовірно, така ситуація була викликом і потребувала від авторів фільми якось іншого підходу, ніж архівного, проте вони так його і не знайшли.

У висліді «Вусатий фанк» може бути хіба прологом до чогось більшого, скажімо, до серії фільмів. Проте тут варто повернутися до початку. Думка про цінність цієї музики (як і самої епохи) залишається під великими питанням.