Наприкінці січня в український прокат вийшло дві кінокартини, які можна поєднати якщо не тематично та жанрово, то принаймні за місцем дії. Події комедії Тараса Бенюка «Все буде Ок!» і трилера Станіслава Капралова «Пік страху» / «Let it Snow»  відбуваються на зимових гірськолижних курортах приблизно у той самий час, але у різних країнах. Перша стрічка веде мову про український Буковель, а друга – про грузинський Гудаурі. Обидва фільми номінально українські («Пік страху» – копродукція), їх поєднує вже традиційні для нашого кіно дубляж та приватне фінансування.

Що ж діється у тому Буковелі?

Можна припустити, що комедія «Все буде Ок!» задумувалася як легка новорічна історія із невимушеним сюжетом, легкими персонажами, обов’язковим щасливими фіналом та святковим післясмаком, який змушуватиме вас чекати продовження наступного року.

З іншого боку, оскільки головним героєм картини є все ж гірськолижний курорт «Буковель», і фільм закликаний демонструвати його принади, то ми  розраховуємо на деталізацію цих принад. Проте фінальний результат може розчарувати і перших, і других. По-перше, ви не побачите комедії, тим паче невимушеної або принаймні веселої чи, упаси Боже, дотепної. Так само сумнівними вам видадуться принади Буковелю через його некваліфікований персонал – після фільму туди навіть страшно їхати.

Фільм розповідає про дівчину Лізу з Києва, яка влаштувалася на роботу у Польщі, проте на місце призначення не доїхала, оскільки напередодні рейсу перепила зі своєю подругою у вокзальному генделику і на черговій стоянці переплутала автобуси, відтак замість Польщі опинилася у карпатському Буковелі. Звісно, за давньою і дуже поганою звичкою українських кінематографістів, нам ніяк не представляють героїню на початку фільму, окрім її схильності до пияцтва (ймовірно, алкогольне сп’яніння є необхідним атрибутом новорічного кіно ще від «Іронії долі»).

Випадково опинившись у Буковелі, дівчина Ліза замість того, аби якось розв’язати власну проблему, вплутується у чергову авантюру, яка ще більше поглиблює її сумне становище.

Кожен наступний (зрештою, як і попередній) кадр цього фільму, окрім як іспанського сорому, не здатен нічого викликати у глядача. Сюжет та його перипетії не просто абсурдні, але й відверто надумані – у фільмі їх елегантно назвали «сплесками непродуманих вчинків». Кожен вчинок кожного з персонажів фільму викликає не просто нерозуміння, але й відверте відторгнення.

Проблема стрічки насамперед у сценарії, який має дуже дивну систему засновків та висновків. Перед нами персонажі, яких годі ідентифікувати – з соціального, регіонального, культурного чи якогось іншого боку. Все тут умовне – не названо місце, у якому жила колись Ліза, її начебто професійні навички з приготування шоколаду просто сміховинні (що таке «зерна шоколаду», про які говорить ця героїня?), її стосунки з матір’ю максимально поверхові та номінальні. Сама ж Ліза – просто ходяча катастрофа, і неможливо припустити, щоб вона знайшла хоч якусь роботу – у Польщі, Буковелі чи взагалі де-небудь.

Такими самими умовними та позбавленими найменшої впізнаваності є й інші персонажі цієї історії. Сама ж історія дірява від нелогічностей та численних сюжетних допусків, які нічим не можна виправдати. Майже увесь сюжет тримається на збігові неможливих обставин. Звісно, автори знають, що цього замало для фільму, оскільки непорозуміння доволі швидко розв’язуються, тому вдалися до заборонених прийомів і ввели хворих родичів – цілком у дусі телевізійних шоу, де персонаж обов’язково має мати якісь проблеми зі здоров’ям.

Всі ці недоліки могла б компенсувати режисура та акторська гра, проте перше зводиться до низки статичних епізодів, знятих у телевізійному форматі, а друге  – до безконечного (і фактично безпричинного) сміху, яке інакше, ніж іржанням, і назвати не можна. Постійний сміх без причини тільки поглиблює загальний абсурд, який ми бачимо на екрані. Коли актори сміються, це не завжди комедія.

У підсумку ми маємо фільм, який неможливо виправдати нічим іншим, як тільки бажанням людей, які все це фінансували, отримати якийсь результат. Ну нехай самі і дивляться!

Проте час перевести подих. Доброзичливий критик завжди шукає якесь пояснення побаченому, оскільки давня добра синефільська традиція говорить, що усі фільми рівні, і зрештою кожна кінострічка потребує власної оптики – не може бути так, аби видовище не мало ніякого сенсу. У фільмі є одна зачіпка, яка виправдовує існування цього фільму, і цілком у дусі новітніх віянь епохи: частково картина «Все буде Ок!» розповідає про лесбійку, яка намагається вийти із тіні.

Звісно, нею є не головна героїня, проте одна із другорядних, фактично антагоністка, яку звати Аліна. Її ще можна впізнати за тим, що вона не випускає з рота льодяник. Ця Аліна весь час відшиває закоханого у неї охоронця та підбиває клинці до Лізи, а коли не отримує взаємності, то прагне всіляко нашкодити дівчині.

Ще одним ключем до прихованої суті фільму є гроші, які отримує герой Макс. За сценарною легендою, це начебто гроші за землю, яку він продавав, аби лікувати сина від ДЦП, проте чомусь передача коштів відбувається за не зовсім незвичних обставин – посеред ночі, та й передає їх вкрай підозрілий персонаж. Оскільки нам не пояснюють подробиць, то подумати можна про все що завгодно. Ще одну передачу грошей ми бачимо у фіналі стрічки, і це вказує, що перед нами налагоджена система оплати за невідомі послуги.

Що ж насправді діється у тому Буковелі?

Катування Івани Сахно у горах Грузії

Стрічку «Пік страху» творили разом українці, грузини та американці. Кожен із них залишив у фільмі свій слід.

Картина розповідає про молоду пару американців-сноубордистів, які прибувають на грузинський гірськолижний курорт Гудаурі і одразу потрапляють в атмосферу лихих підозр та страхів.

Для таких  підозр є підстави, бо на Чорному хребті (а саме туди збираються наші молоді люди) зникають туристи мало чи не щодня. І сам Чорний хребет закритий для відвідувачів. А закритий він тому, що за три роки до того сноубордисти там збили місцеву дівчинку і залишили її помирати в снігу. І ось тепер, попереджають у готелі, привид цієї дівчинки і вбиває туристів.

Звісно (але чому?), все це не могло злякати американців, навіть свіжий труп, який вони побачили біля готелю. Вони найняли вертоліт, який привіз їх на Чорний хребет. У цьому випадку грузинський персонал курорту своєю некомпетентністю дуже нагадує український з фільму про Буковель. Який тоді сенс наголошувати на забороні, якщо вона не виконується, і для сюжету фактично немає значення? Знову «сплески непродуманих вчинків»?

Подальші події передбачити дуже легко – пара американців потрапляє у халепу, з якої їм вибратися буде важко.

Фільм дуже непослідовний, нерівний та жанрово невизначений. Щось середнє між фільмом жахів та трилером, проте і страх, і напруження тут дуже номінальні, для їхнього створення авторові фільму явно не вистачає досвіду та майстерності.

Те саме можна сказати і по загальну міфологію. Будувати картину на кровній помсті у сучасній Грузії абсурдно не тому, що вона відсутня чи наявна, а тому, що кровна помста за визначенням стосується тільки кривдників, які кровно споріднені, а не всіх підряд. Звісно, якщо не вважати сноубористів однією родиною чи племенем.

Доволі сумнівним є і візуальне наповнення цієї міфології, оскільки вона надто барвиста та пафосна. Судячи із хрестів на могилі дівчинки, її родичі вбили добрий десяток людей, і якщо б вони кожне вбивство обставляли так театрально, як це сталося у випадку з американцями, то, по-перше, навряд чи їм би вистачило завзяття повторювати такі трюки багато разів поспіль, по-друге, за цими слідами їх було б легко піймати правоохоронцям (сподіваюся, вони є у Грузії), проте найперше запитання, яке тут виникає, – «навіщо?». У чому сенс цієї пишноти і театральності? Це якийсь культ? Традиція? Автори нам не пояснюють.

Проте це не весь грузинський внесок у стрічку, бо тут, окрім курорту Гудаурі, загального антуражу (чача є), наявна ще й грузинська мова, якою, власне, і ведеться оповідь у фільмі.

Американський внесок бачиться суто номінальним – фільм знятий англійською, герої американці, проте дуже умовні американці: хто вони і що вони, не дуже зрозуміло.

Щодо українського внеску до спільного фільму, то про нього можна хіба здогадуватися. Ймовірно, його представляють режисер Станіслав Капралов та виконавиця головної ролі Іванна Сахно.

Для кінорежисера (а він був ще й співавтором сценарію) фільм є повнометражним  дебютом, і це не дуже виразний дебют. Щодо Іванни Сахно, то фільм фактично тримається тільки на ній одній. Проте не на її акторській грі, а на фізичних зусиллях, які їй доводиться докладати впродовж більшої частини картини. Її героїня потрапляє під лавину, їй наносять фізичну рану, вона бреде глибокими снігами, мокне та замерзає, переживає шок від споглядання кількох смертей, зрештою її атакує невідомий вбивця.

Її одяг рветься та забруднюється, вуста пересихають та розтріскуються, шкіра обличчя обмерзає. Вона доходить до стану відчаю та фактично перетворюється у загнаного звіра. Тут добре постаралися гримери, художники та костюмери – все виглядає натуральним та достовірним.

І споглядаючи все це, міркуєш, а чи не надмірними є всі ці страждання? Чи не видаються вони самоціллю? Можливо, саме у цьому і прихований сенс фільму? Можливо, страждання якось змінять персонажа? Відповідей на ці запитання немає. Відтак можна припустити, що фільм першочергово мав якусь іншу мету.

Частково на це можна знайти відповіді у доступному референсі до стрічки Стенлі Кубрика «Сяйво». Цей референс зчитується із деяких епізодів у грузинському готелі, проте на цьому автор картини і зупиняється, не розвиваючи тему божевілля протагоніста у снігах Грузії, хоча саме це могло б і врятувати фільм.

Якщо якось підсумовувати враження від цих двох стрічок, то вони видаються взаємозамінними: події обох могли відбуватися фактично будь-де, нічого специфічно регіонального ці картини не демонструють. Дівчину з Києва могло занести і в Гудаурі, а американців – в український Буковель. Якість фільмів, їхній художній рівень, мистецьке та всяке інше послання від таких перемін навряд чи б змінилися.