Для щорічних оглядів телевізійної новорічної ночі давно вже час заготувати кілька початкових абзаців. І просто вставляти їх. Бо щоразу вигадувати нові формулювання про дно, яке чергового разу виявилося стелею нового рівня, — то задоволення для мазохістів. І набридає.

Кожного року писати, що від новорічної теленочі чекаєш чогось незвичного й незвичайного, фантазії й фантастики, чогось такого, що згадувалося б цілий рік і надавало настрій... І це вже було б неправдою — вже не чекаєш. Зрештою, від людей можна вимагати лише того, що вони спроможні дати.

І ще одна традиційна особливість, незмінна, мов місяць на небі. Ми кажемо «Плюси» — маємо на увазі «Квартал». Ми кажемо «Інтер» — маємо на увазі совкостраждання. Ми кажемо «ICTV» — маємо на увазі «Дизель-шоу».

Ні, мова не про одне й те саме меню щороку. Зрештою, легендарне «Петер'с Поп Шоу» 1980-х років, що прикрашало собою кожну новорічну ніч на суспільному каналі Західної Німеччини, теж було нібито одним і тим самим. Мова от про що. Все перелічене не є телепродуктом для всіх, для більшості глядачів. Усе перелічене — з розряду «на любителя». Далеко не всі глядачі «Плюсів» божеволіють від «Кварталу». Далеко не всі глядачі «Інтера» є совкостраждальцями. Ні, рейтинги перегляду новорічної ночі можна одразу підшити до звітності й покласти у стіл, бо вони ані про що не кажуть: глядачі обирали не те, що найбільше до душі, а бодай щось прийнятне. Оце, власне, й є телевізійний вибір: глядачі обирають те, що вони хоч якось зможуть дивитися, найменше з усіх лих — не до жиру. Й так щорічно: беріть, що дають, і «розговорчики»!

Усі без винятку наші телеканали новорічної ночі перетворюються на суто нішеві. Канали не конкурують між собою за найкращий новорічний ефір — ринок жорстко поділено за «територіально-функціональним» принципом, мов торгівлю 1990-х: «Це — моя територія, й ти сюди не лізь». А за таких умов питання якості відсувається на дуже далекий план.

Але найбільше враження від побаченого після опівночі — в новорічний праймтайм — інше.

«Інтер» був абсолютно передбачуваним і виправдав очікування на всі 100 %. Цьогорічне шоу називалося «Місце зустрічі. Новий рік», назва вочевидь відсилала до улюбленого російською пропагандою фільму про радянських ментів. Назвою все нове й обмежувалося. Ті самі, що й завжди, артисти, такі самі пісні — здебільшого переспіви (язик не повертається назвати їх каверверсіями) старих радянських і подеколи зарубіжних пісень (язик не повертається назвати їх хітами), трішечки нових пісень, здебільшого такого ж штибу. Такий самий, як і щороку, конферанс ведучих — у стилі шкільного «ранку», здебільшого вочевидь зазубрені тексти школярського змісту й зі школярськими інтонаціями класів так шостого-сьомого, причому, хоч штрафуйте, але не було куди подітися від враження навмисності такої стилістики, її нарочитості. Насолода для інфантилів, одне слово.

Характерна особливість інтерівських новорічних делікатесів — побачивши будь-який фрагмент шоу, нізащо, ані за якими деталями, не можна визначити, якого воно року. Деякі концертні виступи та конферансні репризи залишали стійке враження: я їх уже бачив колись раніше, й теж на Новий рік, тільки не цей. І це правильне рішення: якби канал не транжирив гроші й щороку показував одне й те саме шоу, міняючи лише деталі — ніхто й не помітив би.

Що робить шоу на «Інтері» несхожим на інші канали — то це те, що шоу починається за кілька годин до опівночі й триває кілька годин після неї. Антракт у вигляді привітання президента якраз стає в нагоді. Ну, а на тих, хто стоїчно витримає це дійство до його завершення, чекає винагорода — їм тут само ще одне таке покажуть, точнісінько таке, тільки минулорічне.

Шоу на «Україні» я очікував, саме на нього покладаючи надії. Зазвичай після опівночі на цьому каналі виходить підсумковий випуск «Музичної платформи», які — знову-таки, зазвичай — можна показувати як доказ модерності й високого рівня української попмузики. Не став винятком і цей рік. Стала винятком сама «Музична платформа» — до невпізнанності. Одна, друга, третя пісня — російська мова, російська й російська. Аж до самої прикінцевої частини 90 % виступів були російськомовні. А україномовні відсилали до фольклору, до традиційної естради, до пісенних традицій села, яке, як відомо, українське все.

Та річ не лише в мові, далеко не лише. Це була машина часу, що перенесла нас до 1990-х, до типової російської естради імені Аркадія Укупника. Мелодії у стилі «тиць-тиць», примітивні, неглибокі, однорівневі аранжування, плаский звук. І сексуальні співачки, що демонстрували свою сексуальність і передом, і задом, і боком; і так, й іще отак. Відповідно, їхні костюми язик не повертався назвати одягом, бо вони таким не були. Як і заведено в російській попсі.

Ні, без лицемірства. Співачки цілком можуть виступати в мінімалістичному, навіть в ексгібіціоністському вбранні. То, чорт забирай, бодай одна хоча б у стрингах виступила — щоб було на всіх решту не схоже! Щоб не в однострої, не в уніформі! Щоб запам'ятовувалося! І щоби слабке бурмотіння чогось піснеподібного не було лише приводом вийти на сцену й продемонструвати ту саму неперевершену сексуальність.

Ну, й Олег Винник. А ви що гадали? І так кілька разів.

Під самий кінець й україномовного дещо з'явилося, й виступи більш-менш пристойні. От тільки жодного відкриття, жодного справжнього хіта так і не було. Намагався уявити, яка з пісень лунала б на рівні бодай на національному відборі на Євробачення. Ні, не зміг.

Чомусь повсякчас здавалося, що завершити концерт мали би «Творчі». Контент дедалі більше сіяв сумніви, що вони взагалі будуть. Але ні, одне бажання Нового року справдилося! От тільки в них теж був... так, добротний номер десь для середини концерту — не суперхіт.

І стало сумно. Напрям розвитку попмузики зазвичай віддзеркалює напрям державних і суспільних тенденцій. А «Музична платформа» повернула нас до типової постсовкової попси 1990-х.

Додайте ведучих, що нестримно повторювали: найкращі пісні, найкращий концерт. Сам себе не похвалиш — уже настрій не той.

Одразу після був «Великий новорічний концерт». От уже кілька років поспіль не можу визначити: це завжди один і той самий, а чи оновлений? Бо щороку майже той самий антураж, майже ті самі дійові особи, майже ті самі пісні, дуже подібні жарти.

Зате тепер я вже знаю, що саме за рік зможу назвати розчаруванням 2021 року. Новорічний етер «UA: Першого», от що.

Від Суспільного чекаєш якогось прориву, чогось незвичного. А тут... Після опівночі — фільми. От уявіть собі: люди саме святкують, виголошують тости, жартують. А їм тут — фільми. Які не можна переглядати лівим вухом, які концентрування уваги вимагають. Мимо.

Потім — Ніна Матвієнко. Ще потім — аж цілий Іво Бобул. Нарешті, Анатолій Гнатюк.

І це вам був не «Інтер» — той залишився далеко пасти задніх. Бо якщо «Інтер» телепортував глядачів у стилізацію під СРСР, у ностальгію за СРСР, то «UA: Перший» переніс глядачів прямісінько на радянське «УТ-1».

Фольклор, традиційна провінційна й архаїчна естрада — той самий типу фольклор, тільки авторський, і співана поезія вже зовсім глупої ночі — от саме для поезії. Саме те, чим і годувало глядачів радянське українське телебачення.

Так, в усього цього, безперечно, є шанувальники — й навіть не взагалі, а от саме новорічної ночі. Як і в геть усього є шанувальники. Тільки все це одразу перетворило Суспільний канал на безумовно нішевий, глибоко нішевий. А Суспільний канал не мусить бути нішевим.

Зрозуміло: те, що ми побачили, — це були романси фінансів. От тільки хто ж іще, як не Суспільний мовник, мусить довести, що святковий настрій і телевізійне свято — це не багато оздоблені студії. Що святково — це зовсім не обов'язково гроші рікою. Бо генерування ідей особливих витрат не потребує.

«1+1». Тут, як і завжди, був безнадійний «Квартал». Ні, робити однакові жарти на геть різні теми — це теж майстерність. От тільки чому цих «Кварталів» має бути неодмінно два поспіль — свіжий і минулорічний? Чи не краще минулорічний показати наступної ночі? Або різдвяної? Повторю: глядачі «Плюсів» — це далеко не лише кварталофани. Та й випадкових глядачів можна було б заарканити — дивишся, й стали би постійними.

Що до мене, то я з нетерпінням чекав передранкового часу, коли мало бути «Світське життя». Вмикаю — а там «Квартал». Покажчик на телевізорі каже, що йде «Світське життя» — а там «Квартал». І так понад сорок хвилин. Цілу півпару, коли хочете. Один проблиск — дві пісні Доктора Албана. Хоча постарішав, постарішав. Раптом майнула думка: от хто міг би бути міністром охорони здоров'я — бо він реально працював лікарем. На відміну від...

Й от — «Світське життя», знятий улітку ювілейний випуск. Неперевершена Катя Осадча з дотепними й короткими (гей, інтерівці, короткими!) репліками, що правлять лише за підводку до чергового музичного номеру. Але от диво — Осадча за цей час встигає й себе показати, й артиста, й усе, що треба, сказати. Виступи... Отут геть розвіялося розчарування від «Музичної платформи». Неконвеєрні, драйвові пісні, багаті аранжування, глибокий звук, потужний емоційний спів. Олег Винник уміє чудово співати! Й Оля Полякова теж! Після всього побаченого це був ковток свіжого повітря.

І ще одне диво: без новорічного антуражу, без новорічних заклинань, без навіювання слова «найкращий» — а саме «Світське життя» створило справжній новорічний настрій! Катя Осадча відпрацювала одна за всіх і за всі канали. Суб'єктивно? Так — але не нішево.

А що об'єднувало більшість новорічних етерів? Одне-єдине слово — ностальгія. Всі побачені канали навіювали це відчуття ностальгії, туги за минулим. Спонукали зустрічати Новий рік, дивлячись у минуле. Гаслом новорічного етеру було «Вперед — назад!» І це було співзвучно новорічним етерам російських скрепних телеканалів — може, ще не до такої міри, але напрям той самий.