Книга Юрія Луканова «Знайти убивцю Фільова. Репортер Волковський» та рецензія Роксани Харчук спричинили дискусію: одразу декілька авторів відрефлексували на прочитане. Сьогодні «Детектор медіа» публікує відгук Юлії Билини.

Не встигла книга Юлія Луканова «Знайти убивцю Фільова. Репортер Волковський» побачити світ, як уже наробила галасу. Антиутопію одна з донецьких правозахисниць у фейсбуку назвала наклепом на Донбас, автора звинуватила в застосуванні мови ворожнечі та сприянні тому, щоб окуповані території ніколи не були інтегровані в Україну. Схоже, відомий журналіст зачепив тему, над якою українському суспільству варто було би більше замислитися.

У серії оповідань-фантасмагорій про фейкову «ДНР» у складі України Юрія Луканова та в його романі «Репортер Волковський» і справді мало емпатії до тих, хто в перші ж часи окупації став на бік РФ. Ось і в блискучій рецензії літературознавця Роксани Харчук також сказано: «Можна сказати, що автор тенденційний, заангажований і неполіткоректний…» Щоправда, науковиця додає: «Бо мірилом для нього є інтереси України й українців. Він захищає українську правду, а не правду взагалі, якої швидше за все у світі й не існує».

Пригадую, як в 2014-му в журналістському середовищі виникали суперечки, як краще писати, аби не схибити, дотриматися журналістських стандартів: чи «зелені чоловічки», а чи «окупанти»; «ополченці» чи «посібники ворога», «колаборанти», Д/ЛНР чи ОРДЛО? Та й як було не дискутувати, адже ми вперше стикалися з таким видом окупації, неоголошеної війни, коли офіційно РФ нібито ні до чого й витворився раптом якийсь міфічний «народ Донбасу», що десь там чи то в шахтах, чи в супермаркетах повишукував гранатомети та навіть ПЗРК…

Із часом професійна медіаспільнота більш-менш дійшла згоди й виробила певний лексичний набір означень цієї гібридної війни. Однак суспільство це питання продовжує розколювати. Тим більше, що війна так і не завершена й перспективи Донбасу поки що залишаються невизначеними.

Юрій Луканов, як журналіст і письменник, зачепив у своїй антиутопії чимало проблем, про які варто було б більше говорити суспільству, не залишаючи їх на відкуп політикам і пропагандистам. Зокрема, це й питання: яким ми хочемо бачити Донбас у майбутньому? І яким є наше ставлення до окупованих територій зараз? Чи можемо ми на одну шальку терезів поставити Дениса Пушиліна й Олену Степову? Чи має Донбас представляти Леонід Пасічник, а чи Сергій Гармаш?

В антиутопії Юрія Луканова «Знайти убивцю Фільова» зустрічаємо саме таких персонажів. З одного боку «герой ДНР» Фільов, який після входження фейкової «ДНР» у склад України (нагадаю — оповідання змальовують гіпотетичну ситуацію) непогано влаштувався в Києві. З іншого — його жертва, зґвалтована ним у підвалах «ДНР» дівчина та її сестра, яка прийшла помститися Фільову.

Набувши багатств грабунками, вбивствами та мародерством, Фільов, як і його командир Могиленко, будучи непокараними, увійшли в політику, аби застрахувати себе від покарання за минулі «подвиги», та вже почали «розпилювати» гроші, які надають на відродження Донбасу міжнародні партнери України. Автор не шкодує ні слів, ні фарб на те, щоби змалювати біографію цих покидьків. І його симпатії відразу прочитуються. Не менш красномовний і фінал, що ставить всі крапки над «і» стосовно справедливості, яку як не забезпечує держава, то караючий меч долі: месниця вбиває Фільова.

Наскільки потрібні такі книжки українському суспільству? Чи варто порушувати питання відповідальності тих, хто розколював Україну, захоплював відділення міліції та СБУ, стояв на блокпостах, хапав проукраїнських активістів у підвали, знущався з них, грабував залишені вимушеними переселенцями житла? Як це має відбутися? Як відокремити катів від їхніх жертв?

Це питання, про які ми мало говоримо. Однак, неозвучені, вони все одно залишаються «варитися» в суспільстві, час від часу вибухаючи — конфліктами на побутовому ґрунті, в соцмережах, а чи, як було цього року, у вишах, серед студентської спільноти, коли діти з окупованих територій отримали привілейоване право на вступ до українських вищих освітніх закладів.

Чи кожен мешканець Донбасу має відповісти за те, що вийшов на проплачений мітинг у 2014-му, не знаючи ще тоді планів Путіна? І якщо так, то що робити з мешканцями інших міст із проросійськими поглядами? Чим одні «ватники» кращі за інших? І чи взагалі в нашому суспільстві прийнятне слово «ватник»? А чи ми маємо, відповідно до світових тенденцій, іти шляхом толерування будь-яких проявів «голосу Донбасу»? Тоді де межа між толерантністю й конформізмом чи навіть колаборацією? Ці питання, як на мене, має обговорювати українське суспільства й політикум. Якщо ми не хочемо втратити окуповані землі Донбасу назавжди. І втрачати території далі. Бо кремлівські плани ж досить далекосяжні.

Чи маємо ми право роз’ятрювати цю рану, розмірковуючи над майбутнім Донбасу, коли війна ще не скінчилася, Путін нікуди не дівся, а російська пропаганда продовжує контролювати мізки мешканців окупованих територій? Чи має Україна взагалі якийсь чіткий план стосовно Донбасу? Принаймні, це питання, на які кожен громадянин має відповісти собі чесно. Як і те, якими саме шляхами ми хочемо повернення окупованих територій і земляків? На жаль, на сьогодні не чути фахових дискусій на цю тему. Хіба що із пропагандистського кремлівського табору, що час від часу організовує усілякі «миротворчі» форуми під крилом РПЦ. Але там акцент і наміри зрозумілі, й вони далекі від інтересів України. Хотілося б запросити колег до дискусії. Адже якщо не ми будемо формувати своє майбутнє, то це зроблять за нас.