У жовтні цього року інформаційний простір України не ігнорував круглу дату — тридцять років першій великій акції протесту, яку називають «Студентська революція на граніті». Або просто «Революція на граніті». Вона почалася 2 жовтня 1990 року, тривала до 17-го. А ще тоді мало хто розумів: це була остання осінь Української РСР та Радянського Союзу.

Персональний спогад: я тоді вчився на третьому курсі факультету журналістики КДУ і вважався позаштатним кореспондентом чернігівської обласної газети «Комсомольський гарт». Вже 3 жовтня з міжміського телефону на київському поштамті подзвонив у редакцію, домовився про матеріал, і вже за кілька годин текст ішов поштою адресату. Проте вийшов він… 16 жовтня, практично в передостанній день.

Факт незначний, проте типовий для того часу. Він підтверджує тотальне ігнорування, що характеризувало перші дні студентського протесту. З подібних фактів, хай не згаданих прямо, складається документальний фільм виробництва «Радіо Свобода» з невибагливою назвою «Революція на граніті». Автори мали на меті озирнутися разом із глядачами на тридцять років назад і з’ясувати, чого і як домоглися учасники студентського голодування в жовтні 1990 року. І вустами задіяних спікерів часом промовляються несподівані висновки: акція завершилася візуальною перемогою і… непомітною загалу поразкою.

Подібним підходом та настроєм фільм відрізняється від інших, створених та випущених протягом жовтня на цю ж тему. Спеціальні сюжети підготували, серед інших, 5 канал, Український інститут національної пам’яті, були публікації в паперових виданнях. Випуск «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» нагадав про подію, учасником якої був автор, і подав її як беззаперечну перемогу. Успіхом назвала ту революцію і сама «Радіо Свобода» чотири роки тому, підготувавши схожий фільм під дату. Взагалі відповідний запит у пошуковій системі видає більше десятка тематичних відео різної давнини. Але спроба критичного осмислення революційних подій жовтня 1990-го проглядається, здається, вперше саме в цьогорічному проєкті від «Радіо Свобода».

Насамперед не пригадую такого щедрого залучення спікерами представників протилежної сторони, себто владців, котрі на той момент обіймали високі посади в Київраді та МВС. Зазвичай усі автори обмежувалися Леонідом Кравчуком, на той момент — головою Верховної Ради. І той охоче коментував перебіг подій та свою визначну роль у них: пішов на діалог, почав домовлятися, не допустив силового сценарію.

Зрештою, тоді вже не товариш, а пан Кравчук ощасливив своєю присутністю заходи з нагоди 5-ї річниці Революції на граніті, що відбулися в київському Українському домі 1995 року. Тоді експрезидент виглядав заледве не одним із натхненників акції, таким собі таємним агентом студентів. Зараз, уже тридцять років потому, у згаданому фільмі Леонід Кравчук хай непрямо, але заявляє — чи не єдиним реальним здобутком студентських очільників був виступ співголови акції Олеся Донія з парламентської трибуни. Який — далі глядач побачить це — насправді нагадував формат випускання пари. Та імітацію серйозних поступок.

Сам пан Доній сьогодні визнає: перші дні, ледве не перший тиждень влада ігнорувала студентів на тоді ще площі Жовтневої революції. До слова, задіяні у стрічці представники влади теж зізналися: всіх тіпало, до такого ніхто не готувався, але силовий розгін порушників громадського порядку в останній момент вирішено було замінити дієвішим контрзаходом — демонстративним ігноруванням. Саме це і змусило студентських лідерів вдаватися до активніших дій.

«Нас хвилювало, чому не піднімаються університети», — каже Олесь Доній, і після його виступу в парламенті частина активістів пішла, як то кажуть, у поля. Тут варто звернути увагу на те, на що жоден із авторів інших фільмів та сюжетів про студентську революцію не зауважав окремо. Нехай офіційні ЗМІ або не подавали інформацію про протест у серці Києва, або подавали у викривленому вигляді, або давали слово не тим, кому треба. Все одно новина вже на другу добу від початку голодування розійшлася шляхами «сарафанного радіо». Тим більше, територія наметового містечка й периметр довкола нього стали щоденним місцем проведення організованих, а частіше стихійних мітингів. Проте наголошую як очевидець, і схожі висновки роблять герої фільму: далі центральної частини Києва хвиля протестів не сягала.

Чомусь дотепер ніхто з активістів, дослідників і просто втаємничених журналістів із досвідом не наголошував: «движняк», який помітно прискорив процес, почався… на 11-й день голодування. До того часу протестувальники мали надію, що сидітимуть-сидітимуть та й висидять виконання своїх вимог. Чомусь ніхто з лідерів не припускав, що у відповідь представники влади, від яких залежить оте виконання, теж можуть просто сидіти й чекати, хто кого пересидить. Партійці з колосальними ресурсами — чи студенти з ресурсами мінімальними.

Отже, активізація протестного руху, агітація та загалом робота в полях стали для революціонерів не запланованою акцією, не реалізацією наперед продуманого плану. Все це тепер виглядає проявом відчаю. Час показав — активність наблизила потрібний результат: студенти, передусім провідних київських вишів, почали бойкотувати пари й захоплювати корпуси. Вкупі з чи не вперше в часи повоєнного київського життя, тобто, за без малого півстоліття, масова хода паралізувала транспортний рух. Відтоді почався зворотній і, як прийнято вважати, переможний відлік студентської революції.

Чи вдалося тридцять років тому перемогти радянську владу? Коли 17 жовтня активісти урочисто йшли центром Києва під вітальні вигуки своїх прихильників, було відчуття — так, усе вдалося. Насправді ж голова Ради Міністрів УРСР Віталій Масол, чиєї відставки голодуючі вимагали й домоглися, надалі лишився працювати в парламенті. Ба більше: чотири роки потому Масол із подачі Кравчука знову стає прем’єром тепер уже незалежної України. Популярне вуличне гасло: «Геть Масола — Кравчука!» так і лишилося в історії лише революційним слоганом.

І так по кожному з пунктів. Хіба що українських юнаків усе ж лишили служити в армії на території України. Але й тут дивна річ. Згадуючи Революцію на граніті, всі забувають, що їй передував інший, навіть масштабніший протест — бойкот студентами військових кафедр восени 1988 року. Саме тоді почався процес демілітаризації студентства. Тож жовтень 1990-го не здобув, а лише закріпив здобутки вересня 1988-го.

Нарешті, реальний підсумок революційних подій тридцятирічної давнини підвів у згаданому фільмі, як не прикро прозвучить, той-таки Леонід Кравчук: «Це не означає, що в той час суспільство було готове до виходу з СРСР. Якщо бути абсолютно відвертим, то й зараз в українському суспільстві не всі готові до створення демократичної держави, без схиляння перед Кремлем». Неготовність суспільства визнає й Олесь Доній, називаючи перемогу Революції на граніті більше психологічною, моральною, аніж реальною.

На жаль, праві обидва. Приклад тому — ось уже тридцять років в Україні, переважно на Майдані Незалежності, відбуваються протестні акції небайдужих громадян різної масштабності. Дуже часто доводиться не лише перекривати рух на вулицях, а й іти на людські жертви, аби ті, до кого апелюють небайдужі, почали звертати на протести увагу. Але реакція влади зазвичай не дає бажаних результатів. Громадяни не хочуть схилятися перед Кремлем, жадають справді європейської України, без війни й корупції — а влада чинить усупереч вимогам громади.

Отже, перегляд нового фільму про Революцію на граніті у фіналі змушує лише сумно, десь навіть приречено зітхнути: тридцять років активні свідомі українці ходять по колу. Навіть якщо здатні домовитися про спільні дії проти повернення назад в СРСР. Гальмом перемог були, є й лишаються ті, хто повернутися під протекторат Росії хочуть і мають для того значно більше важелів та агентів впливу.