У грудні 2019 року студія «Квартал 95» презентувала черговий серіал, який позиціонувала як «ліричну комедію». В Україні він отримав високі рейтинги, а одна із серій увійшла до десятки найрейтинговіших програм каналу «1+1» у 2019 році. Після показу на «1+1» його продали до Росії, де серіал показав канал СТС. Нині серіал можна переглянути на стримінгових платформах.

За сюжетом «Папік» розказує історію двох різних, на перших погляд, поколінь. Самотній пенсіонер, невдоволений класовою несправедливістю, зустрічає меркантильну мисливицю за міліонерами, яка годиться йому в онуки. Пенсіонер імітує багатія, дівчина в це вірить і проводить із ним ніч. Однак на ранок дізнається, що «папік» –– зовсім не «папік», а пенсіонер, який просто протринькав усі заощадження на похорон за ніч. З першої ж серії стає зрозуміло, що герої не ідеальні й зустріли одне одного для того, щоб разом еволюціонувати та стати кращими. У фіналі в них нібито це виходить. Однак насправді вони стали навіть гіршими. Чому?

Не Робін Гуд

Головний герой Олександр Меркулов (Станіслав Боклан) –– колишній актор. Він тужить за своїми кращими роками, коли був шалено популярним актором. Замість родини він обрав кар’єру: мав численні безладні зв’язки з жінками, не приїхав на похорон дружини, бо був на гастролях, не спілкувався з донькою, яку лишив сиротою при живому батьку. Урешті-решт він залишається ні з чим і живе на пенсію, якої навіть не вистачає на комуналку. У своїх злиднях Меркулов звинувачує лише олігархів, які наживаються на чесному народові. Цю популістську думку, звісно ж, складно заперечити. Головна проблема в тому, що Меркулов аж ніяк не репрезентує «чесний народ».

Після знайомства з меркантильною Лізою Меркулов дізнається, що чоловіки, на яких полює Ліза, – ті самі погані олігархи. І вирішує досягти справедливості, виконуючи роль самопроголошеного Робіна Гуда. Він відбирає в багатих те, що нібито належить бідним, і віддає чесному народові. А як ми пам’ятаємо, чесний народ –– це сам Меркулов. Він витрачає вкрадені гроші на новий одяг, заселяється в дім олігарха-втікача та продовжує претендувати на субсидію від держави. Іншу частину коштів він віддає занедбаному «Дому культури». Цей жест Меркулова зображується дуже шляхетним, адже справедливість – понад усе. Фактично ж актор вчиняє ряд злочинів, які від серії до серії героїзуються. І навіть кара, на яку він заслуговує і врешті-решт отримує, героїзується ще більше.

Не Галатея

Головна героїня Ліза (Дар’я Петрожицька) зображується аж занадто дурною та меркантильною. Вона вірить в історію Меркулова, який представляється таким собі Гамлетом. Вона вже має одного «папіка», але їй чомусь конче потрібен інший. Ліза залишається ні з чим і намагається побудувати своє життя заново. Меркулов, який уже награвся в Робіна Гуда, приміряє на себе образ Пігмаліона і вчить Лізу бути леді. Вона проходить експрес-курс із літератури, мистецтва, вчиться готувати і бути справжньою господинею. Ліза аж ніяк не може запам’ятати Айвазовського, не знає шаблонних цитат із «Майстра та Маргарити», тож усі люди навколо неї постають неабиякими ерудитами.

Пройшовши авторський курс Меркулова, Ліза нібито стає Галатеєю. Вона знайомиться з успішним бізнесменом, видаючи себе за поетесу та доньку багатія. Успішний бізнесмен вражений тонкою натурою Лізи, запрошує на побачення в оперу, дарує діаманти через тиждень знайомства, розповідає про мистецтво. Такий собі Крістіан Грей без травмованої психіки та жаги до БДСМ, у якого є все, крім жінки. Джекпот. Ліза, за законами жанру, нібито еволюціонує та розуміє, що успішний бізнесмен –– зовсім не для неї. Вона паралельно ходить на побачення з простим хлопцем, який одночасно підробляє на декількох роботах, веде активний спосіб життя, душа компанії та, звісно ж, має час на Лізу.

Замість того, щоб еволюціонувати до порядної людини: зізнатися в тому, що видає себе за іншу, або ж обрати одного чоловіка замість двох та щиро їм пояснити свій вибір –– Ліза цього не робить. Вона воліє поводитися інфантильно: не відповідає на дзвінки, не попереджає про зміну планів, нехтує чужим часом та почуттями. Вона обирає успішного бізнесмена, адже це саме те, чого вона завжди хотіла. Щасливою вона не стає, тому без жодних пояснень тікає від чоловіка та біжить до того, яким знехтувала до цього.

Життя, звісно ж, підкидає їй випробування –– Меркулов потребує коштовної операції. І замість того, щоб узяти позику чи самостійно заробити гроші (за сюжетом дівчина в цей час бере участь у талант-шоу з грошовою винагородою, а Меркулов стає популярним блогером, у якого бренди замовляють рекламу) –– Ліза повертається до успішного бізнесмена, якого така біполярна поведінка зовсім не бентежить. Вчинок Лізи зображується жертовним, адже в неї нібито не було іншого виходу врятувати Меркулова. А те, що вона робить усім від цього боляче –– то ніби помста всім, хто з нею поводився нечемно все життя.

Не кара

Головним героям потрібно 16 серій, щоб урешті-решт бути покараними. Меркулова звинувачують у проникненні на приватну територію разом із групою осіб. Маючи адвоката та можливість залишитись безкарним, Меркулов вирішує зробити відверте зізнання: усю провину за скоєне він бере на себе. Таким чином успішний бізнесмен дізнається про те, що був цинічно використаним, лише на суді та зі слів Меркулова. Він мовчки йде із життя Лізи, а Ліза повертається до свого «запасного» хлопця з автоматично знятим тягарем з плечей. Меркулова у в'язниці підтримує його донька, яка дізнається про його батьківську любов до неї через листи, які він усе життя їй писав та чомусь забував відправити. У фіналі виходить, що кара – зовсім не кара. Не ставши емоційно зрілими, герої отримують у винагороду підтримку людей, на яких не заслуговують. Єдині, на кого вони дійсно заслуговують, – вони самі.

«Папік» підводить до простих істин, які ж насправді істиною не є. Безвідповідальна мета, яка нібито повинна виправдовувати всі засоби, йде в парі із самопожертвою, замаскованою під інфантильний егоїзм. Така суцільна підміна понять радше тяжіє до жанру псевдоліричної псевдокомедії. З одного боку –– нічого нового. Черговий сурогатний серіал, яких і так більш ніж достатньо на українському телебаченні. Аби не одне «але». Творці повторили прийом реальної серіальності. Екранний президент Голобородько став реальним президентом Зеленським, а екранна Ліза бере участь у талант-шоу з Тіною Кароль і стає реальною Петрожицькою, у складі команди Тіни Кароль у шоу «Голос». Чи означає це, що екранний «чесний народ» й у реальності так і не стане зрілим?