«Нам по п'ятдесять років, а ми вже пережили Чорнобиль, розвал СССР, дев’яності, два Майдани, зараз війна і Зеленський, а тепер знову Чорнобиль». Це — фрагмент нещодавньої розмови з колегою, яка велася при зачинених вікнах наших київських помешкань. Назовні стояв запах ядучого гару, який уже не перший день несло із Зони відчуження. Але колега не сумувала, лише перераховувала катаклізми, які припали на півстоліття нашого життя. Чорнобильську аварію згадала в переліку першою.

За збігом обставин, ті самі думки озвучив Сергій Мирний, один із героїв документальної стрічки з доволі казенною назвою «34 роки трагедії на Чорнобильській АЕС», підготованою командою «Фактів» ICTV. На момент аварії він керував взводом радіаційної розвідки. Він єдиний із запрошених до зйомок ліквідаторів, хто сприймає те, що сталося, не трагедією — лише фактом своєї біографії. Коли треба було — прийшов, зробив свою роботу й пішов.

А переважна більшість людей, не лише тогочасних радянських громадян, узагалі були пасивними учасниками подій. Такими, як ми з колегою, старшокласники зразка 1986 року. Це вже незабаром не лише нам довелося усвідомити: було життя до Незалежності, до Революції гідності, є життя під час війни, й неодмінно настане омріяне повоєнне життя. Проте «після Чорнобилю» вже не буде ніколи. Тому, як би це не прозвучало, Чорнобиль залишиться фактом біографії мертвих, живих та навіть ненароджених українців.

Стрічку «34 роки трагедії на Чорнобильській АЕС» канал ICTV показав у день чергової річниці трагедії. Чесно кажучи, підготовка проектів «під дату» вже давно поставила аварію на ЧАЕС в один ряд із Новим роком, Різдвом, Великоднем, Днем пам’яті та примирення, Днем Незалежності, Покровою, і це я ще мовчу про події на кшталт 8 березня. Тут медійники потрапили у велику чорнобильську пастку. Бо за тридцять із гаком років знято стільки, в тому числі каналом ICTV, що треба сушити голову в пошуках чогось оригінального. Та якщо немає ідей, усе одно показувати щось про Чорнобиль 26 квітня щороку треба, хоч розбийся. Через те повторів, самоповторів та пафосних банальностей не уникнути.

Автори згаданої стрічки не мали іншого виходу, як рухатися шляхом приречених на повтори банальностей. Хіба використали небачене дотепер в Україні архівне відео білоруського «ВоенТБ». На якому звучить цікава з огляду на наш час доби оцінка СРСР. Ліквідатори говорять про Союз як єдину, крім Америки, державу, здатну не лише локалізувати аварію такого масштабу, а й упоратися з наслідками. «У країні повинна бути організація з хорошим науково-технічним потенціалом, з хорошою базою, полігоном, підприємствами, які зможуть у випадку таких лих національних прийти країні на допомогу. І наша країна зможе допомогти будь-якій іншій країні», — такий ось привіт нащадкам із 1986 року.

Взагалі з цього слід було би почати історію. Й показати: 34 роки потому Україна досі не перетравила лихо. Ба більше: СРСР не зробив для потерпілих майже нічого, наша держава не має власних ресурсів, нам допомагають ті самі неназвані інші країни. А стрічка «Чорнобиль. Усе тільки починається», показана в ефірі ICTV чотири роки тому, взагалі озвучує теорію про всесвітнє ядерне лобі. Котре за донорські гроші вимагає підливати бензину в чорнобильське вогнище, аби перетворити Україну на дослідницький полігон. Словом, у пропонованому фільмі більше про 34 роки тому, аніж потому.

Та, окрім несподіваної думки Сергія Мирного, команда «Фактів ICTV» несподівано навіть для самих себе вирулила на актуальну сьогодні тему. Стрічка знімалася до нещодавніх пожеж, жертвами яких стали передусім мешканці Київщини та Житомирщини — як і тоді, в часи аварії. 26 квітня, коли глядачі дивилися стрічку, велика частина чорнобильської Зони вже вигоріла. Але в кадрі все ще збережене, а Ярослав Ємельяненко, голова Асоціації чорнобильських туроператорів, бадьоро розповідає про райдужні туристичні перспективи того, що на момент ефіру знищив вогонь. Тобто стрічка — це зафільмоване не лише до пожеж, а й до карантину. І, готуючи стрічку до 35-тої річниці трагедії, подібне варто було врахувати.

Як це зробила група, котра підготувала для «Радіо Свобода» невеличкий документальний фільм «Чорнобиль горить», показаний напередодні, 25 квітня. Насправді актуалізація — лише фінальні титри. Де зазначається: село Товстий Ліс, яке вже раз горіло в 1996 році, вдруге вигоріло цьогоріч 20 квітня. Разом із тисячами гектарів біосферного заповідника. Того самого, на який робили ставку в раніше згаданій стрічці.

Хоча «Чорнобиль горить» майже цілковито побудовано на архівних кадрах, знятих у 1990-ті. Коли дослідники за участю поетеси Ліни Костенко їздили в Зону вивчати стан унікальних пам’яток культурної спадщини Полісся. Самої Ліни Василівни в кадрі не так багато, та все одно повз увагу не проходить показовий епізод: вона не хоче давати котромусь із чоловіків важку сумку, вперто несе її сама. Заразом пропонована стрічка нагадує про активну участь пані Костенко в постчорнобильських гуманітарних проектах, деякі з них вона ініціювала сама. Чорнобиль став тим фактором, котрий змусив її, особу зазвичай принципово непублічну, вийти не лише в публічний простір, а й не заперечувати проти фільмування.

Фільм зосереджений на історії одного села, мешканці якого змушені були залишити рідні домівки. Потім раз на рік їх привозили на поминальний день. В один із таких днів село й накрила пожежа. Про її причини не говорять.

Натомість життя саме підказало драматургічний хід: показати маленьку трагедію як частину великої — й нагадати, що Чорнобильська трагедія все одно була, є й буде фактом наших біографій. Адже пройде час, і батьки згадають дітям: «Ви народилися у дні, коли під Чорнобилем знову горіло й знову виникла екологічна катастрофа». На жаль, із цим доведеться жити й звіряти годинники, в тому числі й творцям наступних стрічок «під дату».