«ВВС News Україна» cтворила 15-хвилинну стрічку «Як живуть українські Ізаури». Її можна сприймати як документальний фільм короткого метру або як розширений сюжет у випуску новин.

Ми не рахуємо чужих гроші — але це той випадок, коли варто прикинути бюджет, щоб оцінити ідею керівників проекту та обсяг роботи знімальної групи. Отже, дано. Бразильська акторка Луселія Сантос, шістдесят три роки, виглядає прекрасно, повна сил та енергії, хоча в поїздах їздити вже важкувато. Вона має статус і гонор, це чеснота не лише актрис, а взагалі всякого, хто поважає себе та свій час. Тому синьйору Сантос треба не лише привезти літаком за рахунок сторони, яка запросила. Припускаю, акторка отримала за візит в Україну та участь у зйомках гонорар. Та навіть якщо не отримала, поїздку розцінила як веселу пригоду, все одно переліт, перебування, готель, транспорт. Усе заради того, щоби познайомити Луселію Сантос із трьома українськими Ізаурами.

Цільова аудиторія фільму чітко окреслена вже в назві. Це не молодь, тобто не ровесниці трьох героїнь — Ізаури Дріми з Миколаєва, киянки Ізаури Полякової та хмельничанки Ізаури Андрієнко. Це ровесниці їхніх батьків — фанати, точніше, фанатки бразильського серіалу «Рабиня Ізаура», котрий тріумфально пройшов по тоді ще центральному радянському телебаченню наприкінці 1980-х. Авторка стрічки Оксана Кундіренко дізналася: всього на пострадянському просторі внаслідок популярності небаченого доти класичного «мила» народилося 300 дівчаток, яких мами нарекли на честь головної героїні, а татусі не заперечували. Троє з них стали героїнями фільму.

Зазвичай бажання зробити подібний сюжет, не важливо, для публікації чи демонстрації, заганяє авторів у пастку. Колись у часи зайняття практичною журналістикою відчув небезпеку на собі. Бо дуже часто, я би сказав — у переважній більшості випадків, далі факту історія не рухається.

Наприклад, якось мене хотіли відрядити в село на Київщині, де фермером працював темношкірий. Проте потенційний герой категорично відмовився спілкуватися, і аргумент викотив залізний: «А якби я був білим, був би вашій газеті цікавий, як людина?» Редактор, до речі, з професійним цинізмом відрізав тоді: «Ні, білі фермери мене не цікавлять».

Іншим разом знімав для телебачення сюжет про безногого тракториста. Сюжет схвалили саме тому, що герой втратив обидві ноги, але при тому все одно працював на тракторі. Саме картинка врятувала тоді сюжет. Бо чоловік виявився не надто говірким. І, хай би як це не прозвучало, не надто цікавим співрозмовником. Довелося вивернутися назовні, аби вичавити з героя бодай кілька прийнятних для ефіру фраз. Ще й потім людина мала проблеми: кілька груп зажадало теж зафільмувати безногого. Обурення були справедливими: це ж не цирк, врешті-решт.

Група «ВВС News Україна» напевне розуміла всі подібні ризики. Тож героїнь добирали ретельно. Ізаура Дріма — циганка (вона сама себе так ідентифікує), вивчає психологію в педуніверситеті Миколаєва. Без яскравої картинки з циганськими танцями не обійшлося. Ізаура Полякова — ефектна модель, сцена знайомства виконана в декораціях салону суконь. Ізаура Андрієнко — приклад людини з народу, провідниця потягу «Хмельницький — Лисичанськ». Для неї придумали оригінальний екшен — катання на коні, дівчина сідала в сідло вперше в житті. Таким чином, героїням створили історії, помістили в доповнену реальність. А глядачам запропонували не зовсім документальний, значною мірою постановочний фільм.

Ходи цілком виправдані. Адже фільмувати українських Ізаур у звичних, буденних для них обставинах означає позбавити стрічку контексту. Без нього сюжет про миколаївську студентку, київську модель та хмельницьку провідницю, об'єднаних екзотичним іменем, буде позбавлений соковитості. Всі три дівчини — ті самі звичайні люди, котрі живуть своїм звичайним, цікавим лиш їм життям, і, що важливо, напевне заповнюють дозвілля телевізором. Як свого часу їхні мами. Єдина відмінність: своїх дітей дівчата навряд захочуть наректи на честь якогось телевізійного персонажа чи, точніше, кіногероя.

Пропонована стрічка нагадує про останній радянський феномен — рабиню Ізауру. Не так персонажа, зіграного 19-річною на момент зйомок Луселією Сантос, як прорив пересічної, типової «мильної опери» із третього світу на понурі радянські телеекрани. Нинішні прискіпливі глядачі розносять на клапті українські телефільми на кшталт «Століття Якова», обзиваючи їх «милом». При цьому забувається: «Рабиня Ізаура» — таке саме «мило», хіба значно довше, проте суть незмінна. Батькам усіх трьох сотень Ізаур, включно із трьома героїнями від «ВВС News Україна», не вистачало саме такої, «мильної» реальності. І ризикну припустити: «Рабиня Ізаура» так само долучилася до поступового руйнування СРСР, як політична катастрофа на кшталт афганської війни, екологічна — Чорнобиль та інформаційний прорив — «гласність», незалежне кіно, російський рок у прямому ефірі та програма «Взгляд».

Історія про рабиню, яка виявилася шляхтянкою, не нова. Серіал на момент показу в СРСР теж не був свіжим — час створення датується 1976 роком. Радянським глядачам показували й актуальніші. Той самий італійський «Спрут» з комісаром Коррадо Каттані. Актор Мікеле Плачидо, виконавець цієї ролі, був визнаний найкращим за опитуванням читачів «Советского экрана», набув у пізньому СССР культового статусу. Проте батьки не називали хлопчиків Коррадо. Одна з причин — «Спрут» мав забагато аналогій із тодішнім часом радянської доби. «Рабиня Ізаура» — ні.

Радянським людям, у тому числі українцям, показали велику казку про бразильську Попелюшку, ще й виконану в далеких від сучасності декораціях. Вперше мільйони людей побачили щось принципово не радянське. Роки народження Ізаури Полякової та Ізаури Андрієнко (дівчата називають кожна свій вік) лише доводять не емоційний, а усвідомлений батьківський вибір. Так, Полякова народилася в Запоріжжі 1990 року, її хмельницька тезка — 1993-го. Відповідно, через рік та чотири роки після першого показу культового тоді серіалу. Хто забув, був повтор на замовлення глядачів. Аж тоді матері обох дівчат переосмислили видовище і зробили свідомий вибір. Чим почасти зіпсували донькам життя — Полякова зізнається в намірі поміняти ім'я в паспорті.

Подібного терапевтичного ефекту не мали потім ані «Санта-Барбара», показана не спочатку, чого ніхто не помітив, ані «Багаті теж плачуть», ані «Просто Марія». Взагалі збільшення кількості телеканалів, а отже й серіальних пропозицій, звело поняття «культовий» для пострадянського глядача до нуля. Звісно, йдеться про ефірний продукт, а не про «Гру престолів», «Пуститися берега» чи «Справжній детектив». Тому виробники контенту мають непомітний для себе, але таки наявний конфлікт із користувачами соцмереж. Останні вимагають від перших якості «Гри престолів», перші орієнтуються на «Рабиню Ізауру». І прагнуть культовості. Проте не отримують, бо заважають одне одному в боротьбі за цільову аудиторію. Луселія Сантос конкурентів тридцять років тому не мала.