Ефір новорічної ночі після опівночі залишив кілька висновків. По-перше, часи, коли на всіх каналах було одне й те саме, нарешті остаточно минули. Канали вдалися до інших крайнощів: у кожного з них тепер є своє новорічне меню, свої новорічні фішки й принади, от тільки якісь вони залізобетонні, застиглі, раз і назавжди. Якщо переглянути минулорічний ефір більшості каналів, будуть ті самі, що й тепер, програми, з більшістю тих самих зірок, у загалом тому самому антуражі й із тією самою манерою ведення. Немає нічого постійнішого, ніж плин часу — ніби саме цю глибоку думку канали й узялися нести в маси.

По-друге, нарешті відійшли в минуле зліплені нашвидкуруч мюзикли, тобто костюмована розмовна ахінея з рідкісними антрактами на нехітові пісні. І це — чимала перемога здорового глузду. Туди ж, у нафталін, відправилися Дід Мороз зі Снігуронькою — принаймні в тих незбагненних обсягах, у яких існували ще два-три роки тому. Можливо, тренд «геть від русского міра» подіяв, а може, керівництво каналів нарешті збагнуло, що хоч скільки повторюй «Дід Мороз», а глядачам від того новорічніше не стане.

По-третє, після другої-третьої години ночі більшість каналів вмикає режим «для тих, хто в салаті» — тобто показують уже казна-що. Власне, саме святковий ефір о тій-таки другій-третій годині й завершується, а далі на більшості каналів іде просто наповнювач ефіру.

По-четверте, попри нібито власне обличчя ефіру кожного каналу, вибір насправді був дуже невеликий. І, за великим рахунком, чогось справді неочікуваного, казкового, загадкового, незвичного, геть не такого, як завжди, не було. Фантазія авторів чергового разу взяла канікули. Ба більше: гортаючи анонси різних каналів, із подивом зазначив, що більшість із-поміж них нічого аж такого святкового не пропонували. Вразила дуже мала кількість суто музичних програм.

Погортавши анонси каналів, обрав для себе «базою» «Україну», звідки здійснював регулярні набіги на кілька інших каналів, будучи напоготові перенести основну увагу в разі чогось ну дуже привабливого. Ні, не довелося.

І по-п'яте, з відходом з українського новорічно-нічного ефіру московських «дискотек 80-х» жодних нагадувань про існування на планеті Земля інших, окрім України, країн та артистів у тих країнах практично не лишилося.

«UA: Перший»: а де ж лекція?

От саме цей канал і змусив пригадати класичний фільм Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч». Точніше, одного з його головних героїв — того, якого грав Ігор Ільїнський. Це була винятково серйозна й респектабельна новорічна ніч. Спочатку, одразу після привітання президента — концерт симфонічного оркестру «Українського радіо». І можна погодитися: шанувальників класичної музики наше телебачення тримає на голодному пайку. Кому ж, як не суспільному каналові, прийти їм на допомогу?

От тільки чи геть усі шанувальники класичної музики готові слухати її саме новорічної ночі одразу після опівночі? Коли блюзнірськими видаються самі поняття «серйозність» та «зосередженість»? Чи не більше пасувала би ця програма передноворічному вечірньому ефіру?

А класична музика теж буває різною. Серед класики — повно веселих, життєрадісних, із яскравим настроєм творів. І коли вже симфонічний концерт — то чи не краще було би скласти його саме з таких творів? А чи не можна було б розмістити симфонічний оркестр у святково вбраній залі, святково оформити картинку на екрані?

Зрештою, хоч би про який жанр ішлося, а новорічній ночі більше пасує ревю, коли різні виконавці змінюють одне одного. Понад година ефіру одного оркестру — багато. Так само, як година безперервного «Океану Ельзи», Брітні Спірз та будь-яких інших артистів. Звісно, любителі знайдуться, але от саме новорічної ночі концерт одного артиста або одного колективу перетворюється на нішевий.

Після концерту в ефір вийшла церемонія вручення премій Європейської кіноакадемії, та ще й це був повтор. Тут, певне, теж знайшлися любителі, от тільки... Для суперреспектабельності новорічному ефіру суспільного каналу бракувало тільки лекції про глобальне потепління. Її відсутність — то було величезне упущення.

Так, зрозуміло: малобюджетність. Але архіви каналу, напевне ж, є? Й зробити якусь збірну солянку, але цікаву й із фантазією, з тих архівів можна було б? Однаково ж свіжих хітів в ефірі не лунало!

«Інтер»: старі пісні про старе

«Головна ялинка країни». Поки ще лише «головна», а не «велика» — є простір для зростання. Ті самі, що й завжди, Анастасія Даугуле, Андрій Доманський та Андрій Данилевич у ролі ведучих. Старі радянські пісні, нові або відносно нові пісні. За сценарієм, за задумом, за форматом це нічим — ну от геть нічим — не відрізнялося від звичних концертів на «Інтері» до будь-якої дати.

Той самий млявий темпоритм. Ті самі екскурси в історію перед кожною піснею у виконанні трійці ведучих — чи не хронометражніші за самі пісні. Екскурси з претензією на проникливість — от тільки якісь несправжні. Вочевидь награні, з переграванням, інтонації, гіпертрофована міміка. І — пафос аж захмарний. Саме так зазвичай проходять «міроприємства» в середніх школах — подеколи здавалося, що от-от Доманський вилізе на стільчик і прочитає віршик. Не прочитав — хоча й співав в одному з номерів, чи то пак вважав, що співає. Втім, він так робить на всіх інтерівських концертах, тож це теж був далеко не новорічний сюрприз.

І, звісно ж, не без пропаганди. Вразила історія про фільм «Іронія долі». Нам проникливо розповіли, що він від самої своєї прем'єри є мало не «ісконним» атрибутом Нового року — «як салат олів'є». Боюся, Ельдарові Рязанову таке порівняння не припало б до душі. А про «ісконність», до речі — неправда: після прем'єри фільму на новий 1977 рік його довго не показували, а коли й показували — то у випадкові дати. «Традицією» в Росії його зробили вже за Путіна й на «Інтері», відповідно, теж. Типовий для радянсько-ностальгійної пропаганди прийом — повна невідповідність реальним фактам.

Так от, виявляється, цей фільм цілих два роки в Україні забороняли (голос ведучого став таким, яким він же на концертах до 9 травня розповідає про напад Німеччини в 1941 році), що теж як не неправда, то перекручення. А от один добродій у Запоріжжі взяв кінопроектор і показав «Іронію долі» просто тобі на стіні. Таким тоном, яким зазвичай розповідають про Діда Мороза, ведучі підсумували: «Влаштував людям справжній Новий рік». Попри звірства хунти — це звучало хоч і між рядків, але з такою очевидністю!

А фішка цієї історії — в іншому. Річ у тім, що я її вже чув. От саме новорічної ночі, й саме на «Інтері», й саме в концерті. Тільки не цього року. Тож на «Інтері» не лише пісні старі.

Що ще запало в пам'ять — це досить часті крупні плани глядачок пенсійного віку в залі, які хитали головами в такт пісням. От тільки це щоразу були одні й ті самі глядачки.

По завершенні канал скористався своєю універсальною чарівною паличкою — фільмами.

«1+1»: світло в кінці «Кварталу»

На «Плюсах», як і годиться, був «Квартал» — до настання Нового року, після настання Нового року, а подеколи здавалося, що й замість настання Нового року. По-перше, хоч би як намагалися кварталівці знівелювати отой ефект довгого концерту одного колективу, а їм це не вдається. По-друге ж, зміст.

Наведу один приклад. Кадри з випуску минулих років, де тоді ще артист Зеленський обсміює тоді ще президента Порошенка. Тоді це було, ймовірно, дотепно, тепер, у сьогоднішньому контексті це поза всякими межами. А чи кварталівці не розуміють, що такими «винаходами» лише актуалізують Порошенка в ролі сьогоднішнього, а не вчорашнього політика?

І ще спало на думку. Десять і двадцять років тому політичні змагання в Україні виглядали як змагання абсолютного добра проти абсолютного зла. Демократи проти комуністів, демократи проти Кучми, Ющенко проти Януковича, Тимошенко проти того ж таки Януковича... Після Революції гідності політична палітра України перестала бути чорно-білою. Попри бажання деяких політиків і політикинь повернути українській політиці штучну монохромність, це не виходило. Й от сьогодні нинішня влада (тільки не питайте, до чого тут «Квартал») докладає всіх зусиль і навіть надзусиль, щоби повернути стару чорно-білу картинку, де вони — абсолютне добро, а Порошенко — абсолютне зло. Виносячи при тому за дужки й Медведчука, й російську агресію. От тільки Медведчук із Путіним ніяк не хочуть виноситися за дужки.

Що ж до ефіру, то навіть анонсована участь мого улюбленого Доктора Албана не змусила затримуватися на каналі надовго. Це було б понад силу.

А от після «Кварталу» настало справжнє телевізійне свято. «Вечір прем'єр». Ведуча Катерина Осадча — інтелігентна, невимушена, майстерна. Зірки попсцени — зі старою піснею й із новою. Неочікувані виконання знайомих пісень. Забавні й дотепні завдання для артистів. Монатік танцював ламбаду, гопак, «Лебедине озеро». Оля Полякова пародіювала Тіну Кароль, Олега Винника. Якесь було загальне піднесення — й завдяки Осадчій якась камерність водночас. Оце була справжня новорічна програма — одна на весь ефір.

«Україна» — лідер прет-а-порте

Після опівночі канал традиційно вже запустив підсумковий випуск «Музичної платформи». Це, власне, була єдина суто попмузична програма в новорічний праймтайм серед усіх провідних каналів. Зроблено все було добре. Ненав'язливе ведення. Розташування пісень та артистів по висхідній — від відвертого так собі на початку до сильних пісень наприкінці. Динаміка, відсутність зайвих теревенів. Самі пісні й виступи — отут подвійне враження. Так, здебільшого непогані (власне, я й зробив для себе цю програму основним видовищем через її традиційно досить сильний рівень), але коли спробувати уявити собі ці ж виступи в контексті, скажімо, конкурсу «Євробачення»... Так, більшість — це був би, напевне, вихід до фіналу, але отам уже результати були би скромнішими. Це був дуже добротний прет-а-порте, а от от кутюр не було. Не було справжніх хітів — ну, може, окрім одного-двох.

Кілька речей дратували. Виголошування вітань артистами під час звучання пісень, тобто розбиваючи пісні. Рекламна пауза у двадцять хвилин із понад двадцятьма роликами поспіль — у новорічну ніч це були тортури. Селебритіз крупним планом, що їх вихоплювала камера в залі, — залишалося враження якогось внутрішньотусовочного збіговиська, концерту самих для себе. От, власне, й весь негатив.

Варто зазначити, що майже всі (та практично всі, за лише кількома винятками) артисти виголошували вітання українською — навіть ті, що співали російською. На початку російськомовні пісні явно переважали, але потім домінувати почали україномовні, чимало було й іншими мовами.

Далі був «Новорічний концерт» — його «Україна» демонструє вже чи то чотири, чи то п'ять років поспіль. Принаймні, щось у тому самому антуражі й із тими самими дійовими особами.

Й от у чому можна було впевнитися й від ефіру Осадчої на «Плюсах», і від «Платформи»: у царині попмузики Україна віддрейфувала від Росії, й віддрейфувала далеко. У плані шоу-бізнесу Україна сьогодні — не постсовок. За ліченими винятками, завершилася епоха співання текстів під невибагливий акомпанемент. Артисти явно, мало не демонстративно насолоджувалися мелодією, ловили ритм своїми рухами, вставляли складні й неочікувані вокалізи. Те, чого постсовкова попмузика не знає зовсім. І не без винятків, але простежувалася чітка закономірність: україномовних виступів це стосувалося в абсолютній масі, російськомовних — лише деяких. Річ тут й у відмінності українських та російських пісенних традицій, і в самій мові: українська зовсім інакше, ніж російська, лягає на музику, зовсім інакше артикулює її, зовсім інакше звучить. Гармонійніше.

Оце й було найяскравіше позитивне враження від новорічної телевізійної ночі. От ще би суто телевізійний контекст зробити не постсовковим.