«Я планую створювати культурно-провокативний контент», – сказав Сергій Неретін Роману Скрипіну в ефірі skrypin.ua. А сам Скрипін, один з найвідоміших журналістів-провокаторів, побажав ефірному телебаченню збанкрутувати. Не всьому, звісно, а лише тим медійним групам, котрі фінансовані потужними фінансово-промисловими групами.

Темою розмови двох медійників, власне, був контент для YouTube як розумна й перспективна альтернатива ефірному ТБ. Інформаційний привід дав новий проект Сергія Неретіна – YouTube-журнал «Ознаки». Там же, на майданчику Скрипіна, показали другий випуск програми «Ознаки».

Сама програма «Ознаки» – лише складова однойменного YouTube-журналу. Наповнений він буде різним контентом, хоча ідеолог лишається один – Сергій Неретін. А ідеологія журналу – створення й пропозиція культурно-провокативного контенту, заточеного на український контекст, і занурення в нього.

YouTube-журнал уже пропонує дві різних програми. Крім двох випусків «Ознак», які присвячені кіно (було б дивно, якби кіножурналіст та ексзаступник голови Держкіно ігнорував цю тему), є вже три випуски програми «Ненависть єднає». За формою вона інша. Четверо постійних учасників, включно із самим Неретіним, протягом десяти хвилин обговорюють і препарують певний суспільний феномен зі знаком «мінус». Під фінал кожен повинен визначити або рівень своєї ненависті до предмету обговорення, або заявити: його це не обходить. Ось цей продукт більше схожий на провокацію бодай через щедре й навіть бажане вживання в оціночних судженнях ненормативної лексики. Хоча… кого цим у наш час здивуєш, заскочиш чи спровокуєш.

Сергій Неретін у розмові з Романом Скрипіним озвучив мету проекту. Так звана провокативна складова насправді не основна. Важливіше – заповнити ніші самого YouTube, де український культурно-просвітницький контент відсутній від слова «зовсім». Тут не цитую Неретіна, лише погоджуюся з ним. Адже на власні очі бачу й на власній батьківській шкурі відчуваю, як син-підліток розчарувався в тій дрібці пізнавально-розважального українського відео, котре пропонує згаданий майданчик.

Як, зрештою, й інші платформи. Альтернативу російській музиці, про яку, до речі, говорили в «Ненависть єднає», підліток з проукраїнськими поглядами ще може знайти в англомовному, франкомовному чи іспаномовному сегменті. Тоді як розмовний, аналітичний контент лишається російською територією впливу. Не російськомовною, саме російською, коли говоримо не про суспільно-політичні проекти.

Мати канал на YouTube сьогодні в Україні модно так само, як двадцять років тому – персональний комп’ютер удома. Коли інтернет був ще панською забавою, зате можна було гратися в іграшки чи розкладати пасьянс. Саме такий ефект, на мою думку, мають десятки Youtube-каналів вітчизняних політиків, політичних експертів, політичних журналістів-аналітиків, політтехнологів

Зате за межами політизації – «ВДудь», чи не найпопулярніший інформаційно-пізнавальний продукт у вільному доступі. Російський журналіст Юрій Дудь загнуздав того самого коника, якого свого часу сідлали аси радянської журналістики Володимир Познер, Володимир Молчанов, Урмас Отт (хоча тут, згоден, приклад має присмак некоректності, хоча б тому, що він давно пішов із життя). У пострадянській Україні монополію на такий формат тримав Дмитро Гордон.

Усі вони – хоч у СРСР, хоч пізніше – запрошували до себе вже відомих особистостей. Уточнюю: відомих завдяки російській же медійній машині. Бо в студії того ж естонця Отта ми не могли побачити актуальних діячів естонської культури. Чи в ширшому розумінні – знакових для культури країн Балтії персон (Раймондса Паулса і Лайму Вайкуле винесемо за дужки). Дмитро Гордон зробив себе в Україні на російсько-радянській спадщині.

З того часу, як жанр телеінтерв’ю перекочував на YouTube, росіянин Дудь капіталізував себе за допомогою розмов із відомими росіянами. А вже потім почав знімати великі документальні проекти на кшталт цьогорічної «Колими» (позбавленої, до речі, українського контексту – хоча українців на Колимі було і є чимало).

Отже, чим може привабити YouTube українця, який має потребу в проукраїнському контенті? Відповідь ніби очевидна – розмовними проектами, форматом інтерв’ю. Або, будьмо чесними, монологами на 45-55 хвилин, роздумами про все на світі, погано прихований нарцисизм та зовсім неприховане месіанство. Це якщо брати політично ангажованих авторів YouTube-каналів. За периметром політики – корисні поради про що, коли, де і як їсти від «зірок» глянцю, рідше – поради лікарів, передусім сексологів, та коучінг різного штибу у форматі «як стати багатим, не виходячи з дому».

Припускаю – Сергій Неретин давно аналізував такий контент і дійшов схожих висновків. Із чим він міг піти на штурм україномовного контенту YouTube, якщо це не політично заточені проекти? Вибір невеликий. Або – розмовна студія, ті самі інтерв’ю з діячами культури чи шоубізнесу. Або – відеоблоги (влоги), огляди продукту: кіно, музичного, рідше – книжкового. Здається, третього не дано.

Усе, що пов’язане з кіно, в Україні стабільно популярніше за щось інше. Тож формат інтерв’ю з кінодіячами та кінооглядів-влогів з перемінним успіхом освоює Олена Солодовнікова на ForceNews. Подібним шляхом – балакати про кіно на YouTube з учасниками процесу – намагалися кіножурналістка Олеся Анастасьєва (протрималася недовго) (на ютуб-каналі «Кінокухня Курилка» вийшло шість її інтерв'ю та кілька студійних обговорень за її участі, на ютуб-каналі Yabl - ще п'ять інтерв'ю. - ДМ) та кінознавець Андрій Алфьоров. Влоги про кінопрем’єри авторства якихось інтернет-тролів виходять частіше. Їхні автори вперто ображають усіх без винятку учасників процесу, називаючи це критикою. А учасники, хто тонкошкірий, ображаються, що перетворює перспективний контент на позбавлений будь-якої притомної інформації на смітник.

Третій шлях знайти важко. «Ознакам» Сергія Неретина це поки вдається. Автор відмовився від формату інтерв’ю, справедливо вважаючи нішу заповненою. Крім того, (знову моя думка) інтерв’ю як жанр поступово втрачає значення для інформаційного простору. Адже чим більше співрозмовник ангажований у той чи інший процес, тим менше правди про нього він скаже. Брехати ж не дозволяє та сама глибока ангажованість. Тому на виході – беззубі розмови про себе в мистецтві, інтерес до яких втрачається на одинадцятій хвилині з сорока п’яти. Влоги натомість – явище ще суб’єктивніші, ніша для невизнаних геніїв, котрим із чиєїсь злої волі не дають можливості створити реальний шедевр.

Але «Ознаки» як сторінка про кіно – це те, чого справді бракує для розуміння фільму. Без мети, поза контекстом не створюється жодна стрічка, навіть якщо команда вирішила тупо розпиляти чиїсь кошти. Більшість українських кінокритиків розглядає український фільм як організм, що народився вже мертвим. Оцінює за будь-якими критеріями, крім контекстуального. Критикує, як зроблено – та не зважає на те, чому це зроблено саме сьогодні. Розуміння контексту дозволяє інакше глянути на продукт.

Тому в першому випуску програми «Ознаки» стрічка «Халепа на 5 баксів» дає привід поговорити про спальні райони й про шари міської культури загалом. Другий випуск, присвячений «Ціні правди», – про інформаційну війну загалом. А «Ненависть єднає» – про співачок-заробітчанок на прикладі Maruv чи про «чорну п’ятницю» в її несправжньому, українському варіанті. У YouTube-журналі Неретіна поки не йдеться про провокацію як таку, більше – про інфотеймент. Але спроба запропонувати користувачам YouTube український погляд на очевидні речі за певних обставин можна розцінювати як провокацію. Навіть більшу й дієвішу, ніж влоги зденервованих оглядачів українського кіно.