Російський журналіст Аркадій Бабченко залишив Україну. Новина з'явилася на початку листопада. Але одночасно на ютубі з'явилася перша ластівка проекту «Кисільні береги» («Кисельные берега») — інтернет-дітища журналіста Євгена Кисельова. Кілька місяців тому він залишив Прямий канал, пішовши, за його словами, у вільне плавання. Своє подальше життя в активній журналістиці пан Кисельов пов'язує з радіо. Та паралельно має намір розвивати власне незалежне телебачення. Так з'явилися «Кисільні береги» й дебютний продукт — «Понауехавшие».

Прізвище Бабченка на початку згадано не всує. Бо, по-перше, ледь не кожен герой годинної стрічки про нього говорить. А по-друге, в розмові з колегою Сергієм Лойко чуємо інформацію про виїзд Бабченка з України. Нагадую: на ютубі фільм опинився 1 листопада. Саме тоді ЗМІ та соцмережі дізналися новину про Бабченка й почали обговорювати. Але інтерв'ю для своєї стрічки Кисельов записував раніше. Додайте процес монтажу. І маємо: про виїзд свого земляка Лойко, а разом із ним і інші російські емігранти в Києві знали значно раніше.

Деталь незначна лиш на перший погляд. Адже тема ютуб-дебюту Євгена Кисельова — саме еміграція з Росії в Україну. Не лише політична, а й романтична, як зазначено в анонсі. Але навіть неполітичні мотиви все одно змушують «російську діаспору» говорити на політичні теми, давати негативну оцінку Путіну й загалом сучасній російській дійсності, порівнювати її з українською на користь нашої. І при цьому — критикувати Аркадія Бабченка за надмірний радикалізм у судженнях. А зараз за нього перепадає від Сергія Лойка і його колезі, журналісту Айдеру Муждабаєву. Ця тема навмисне підкреслена самим Кисельовим уже в процесі монтажу: критика Лойком радикала Муждабаєва і фрагмент розмови із самим Муждабаєвим склеєна в стик і надає епізоду загалом не властивої подібним фільмам драматургії. Втім, ані до, ані після того конфлікт між емігрантами не показано, тема не розвивається.

«Понауехавшие» з огляду на нинішній україно-російський конфлікт справляють неоднозначне враження. Зважте хоча б на те, що до війни фільм на подібну тему навряд чи зняли би. При тому, що не лише Євген Кисельов, а і його однофамілець та колега, нині — один із найпотужніших російських пропутінських пропагандистів Дмитро Кисельов працювали на українському телебаченні за вигідними для себе контрактами. Не кажучи вже про Савіка Шустера.

І не лише вони. В різний час до різних, не лише суспільно-політичних проектів українського ТБ залучали російських громадян. Їх називали — й досі іменують, — заробітчанами. Яким платили в рази більше, ніж їхнім українським колегам, котрі виконували аналогічну роботу. Та ну: 2012 року я, працюючи на шоу «Голос країни», особисто бачив московських техніків, котрі щонеділі приїздили до Києва з Москви виводити шоу у прямий ефір. Натискати на потрібні кнопки українським громадянам менеджери «1+1» чомусь не довіряли.

З огляду на це фільм про російських емігрантів тоді не міг бути створений, бо емігранти — за словами журналіста Івана Яковини, теж задіяного у стрічці, — були не експатрідами, а заробітчанами. «Жити в Києві з московською платнею було добре», — каже він. Та й сам Кисельов навряд міг сказати інше.

Все поміняла російська агресія й затяжна війна. Але чи поміняла?

За задумом Євгена Кисельова, героями його фільму стали відомі в різних сферах українського життя особи. Серед них — політик Ілля Пономарьов, журналісти Матвій Ганопольський, Сергій Лойко, Іван Яковина, Айдер Муждабаєв, ексофіцер ФСБ Ілля Богданов, бізнесмен Петро Чернишов, юрист Володимир Жбанков, видавчиня Поліна Лаврова, оперна співачка Марія Максакова. Всі називають життя й роботу в Україні комфортними для себе, бо тут передусім багато свободи, що часом межує з анархією.

Особливо захоплюється нею пан Лойко, згадуючи як приклад фільм Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Сам того не розуміючи, він ілюструє українські звичаї стрічкою неукраїнського режисера. Якщо пересічний, навіть не завжди освічений український громадянин може дати такі ілюстрації, оперуючи питомо російським історичним та культурним спадком, лояльно налаштовані до України російські емігранти не обтяжують себе інтересом до культури питомо української. Тарас Шевченко не рахується. Бо він же — просто пам'ятник в однойменному парку, який став однією з локацій для зйомок стрічки.

Є питання й до Матвія Ганопольського. Так, з усіх емігрантів він — чи не єдиний, хто повернувся на історичну батьківщину, адже народився у Львові й володіє українською. Так, тривалий час працював на радіо «Эхо Москвы», котре нібито має опозиційний, ліберальний статус. Так, у розмові з Кисельовим таврує путінізм та застерігає від перетворення України на Малоросію. Разом із тим, ніби так треба, визнає: переїхав до Києва, бо запропонували контракт на… радіо «Вести». Радіо «Вести», Карл! Погано прихований рупор Кремля, ретранслятор проросійської точки зору, яку видавали за свободу слова й думки. Ось камінг-аут від мене: свого часу в досить різкій формі відмовив нині покійному колезі Павлу Шеремету, коли той запросив туди на ефір. Так само відмовився коментувати будь-що газеті «Вести». Тож фактом співпраці з цим ЗМІ я би на місці пана Ганопольського не пишався.

Окремим блоком у фільмі йде, скажімо так, реальна самооцінка російських емігрантів. Майже всі визнають: ставлення до них в Україні коливається в діапазоні від підозрілого («консерви Путіна») до скептичного («приїхали і вчите нас тут жити»). І перше, і друге емігранти розуміють. Тривалий час, до війни, перед росіянами з російським громадянством відчинялися в Україні двері й вікна можливостей, зачинені для українських громадян. Я дуже добре пам'ятаю десанти російських кінопродюсерів, котрі вчили, як треба знімати кіно, а Україну вважали територією свого впливу, що, власне, й мало місце.

Щодо «консерв» — хіба мало прикладів, коли інформаційну й загалом редакційну політику український ЗМІ, передусім телеканалів, визначали російські агенти впливу. Навіть із початком війни росіяни й російське мали в Україні привілейований статус, що найперше позначалося на оплаті праці. Звідси — зверхнє ставлення й постійне бажання повчити й повчати. Ось чому кожна така маленька сповідь панові Кисельову російського емігранта викликає двійчасті почуття. Вони одночасно підкреслюють — ми хороші, й ображаються — нас не цінують.

Нарешті, вічне мовне питання. Герої стрічки підкреслюють комфортність України для себе в тому, що немає особливої потреби вчити українську. «Тут усі говорять російською!» — робить відкриття Петро Чернишов. Із ним згоден Володимир Жбанков, це полегшує його роботу. Іван Яковина ностальгує за «правильною» російською, до якої звик, але «українська російська» теж піде. Єдиний, хто наголошує на різниці в мовах, — Матвій Ганопольський, пояснюючи неможливість буквального трактування російською приказки «шануймося, бо ми того варті». Сам Кисельов толерантно закликає емігрантів із Росії вчити українську, вона складна й на російську не схожа.

Але свій фільм назвав «Понауехавшие» — і тут буквального перекладу українською теж не існує, навіть довільного не буде. Назва побудована на питомо російській грі слів. А отже й фільм спрямований на цільову аудиторію: росіяни, незалежно від свого місця проживання. Українці ж або приймуть такий формат — або ставитимуть фільму та його авторові аналогічні до моїх запитання. Або інші, радикальніші. Не всі з нас вірять російським лібералам, яким Євген Кисельов надав слово. І свідомо чи підсвідомо створив черговий міф про «хороших росіян», які не перечепилися об «українське питання».

Фото: YouTube