До Дня Незалежності «UA: Перший» показав документальний фільм «Військовий парад: ціна і цінності», у «Детекторі медіа» зміст його стисло виклав Андрій Кокотюха. Фільм цей мав стати відповіддю на суспільну дискусію: чи потрібні паради до Дня Незалежності, чи правильно вчинив президент, що скасував парад? Зважаючи на репутацію Суспільного каналу, я очікував, що відповідь ця стане змістовною, а чи, принаймні, добросовісною. А претензій до фільму виникло чимало.

Чим міг би бути подібний фільм? Або документальною історією проведення парадів, зі змалюванням загальної політичної ситуації у країні у відповідні роки — це була б добірка фактів до роздумів. Або ж він міг бути намаганням відшукати відповідь на запитання, яке хвилює суспільство — такою собі телепубліцистикою. Насправді ж фільм намагався бути й першим, і другим одразу, він намагався через історію підвести глядачів під одну з позицій, опустивши роздуми й аргументи як зайві.

Бо проводити чи не проводити парад — це справді дискусійне питання, й кожна позиція має свої «за» та «проти». Я очікував, що почую й побачу у фільмі зважування цих «за» та «проти». Його не було. Натомість кількість маніпуляцій просто зашкалювала.

На самому початку — синхрон президента Зеленського, у якому він пояснює своє рішення не проводити парад. Причому висловлюється президент із мімікою та інтонаціями радше комедійного актора, ніж політичного діяча. М'яко кажучи, дуже невиграшними в даному контексті. Той самий синхрон з'являється й наприкінці фільму. Якби цей синхрон (навіть такий невиграшний, який сам по собі здатний створити у глядачів негативне ставлення) з'явився один раз, це була б ілюстрація до ситуації, про яку йдеться у фільмі. Коли ж його було повторено, це справило ефект персоніфікації цієї ситуації: мовляв, відсутність параду є поганою через те, що її запропонував Володимир Зеленський.

І це виводить нас на загальну традицію, вельми характерну для ЗМІ всіх останніх десятиліть — розглядати й оцінювати події ad hominem. Підмінювати причину та наслідок: оцінювати не персоналії залежно від їхніх дій, а дії залежно від персоналій.

Фільм вочевидь обстоює необхідність парадів і засуджує відмову від них. Авторський фільм, узагалі-то, й не повинен неодмінно містити баланс позицій, він цілком може обстоювати якусь одну позицію. Але лише за однієї умови: або сам автор, або головний оповідач мусить аргументовано доводити свою точку зору. За допомогою фактів та висновків, а не власних смаків та преференцій. Підмінювання якості аргументації кількістю спікерів, що висловилися «за», — це вже дуже схоже на хрестоматійний маніпулятивний прийом, відомий ще з античності під назвою «ховання за авторитетами». Тобто намагання довести свою правоту не аргументами по суті, а авторитетністю людей, що обстоюють таку саму позицію.

Почався фільм із розпитування «людей із вулиці». Так, як це роблять зазвичай — залишаючи саму відповідь і викидаючи з синхронів аргументацію.

Далі історик Олександр Алфьоров почав розповідати історію парадів. Ця історія, власне, й тривала майже весь фільм, а синхрони з думками промовців її розбавляли — типовий метод каші, переривистої оповіді, «нафаршированої» відхиленнями від теми й висновками, що лунають іще до завершення викладання фактології. Такий метод перевірено ламає логіку сприйняття глядачами матеріалу і знижує критичність того сприйняття.

Отже, Леонід Кравчук військові паради до Дня Незалежності скасував. А ще він і ніхто інший, віддав українську ядерну зброю — це пролунало у фільмі як нерозривний логічний ланцюжок. Відмова від ядерної зброї з того, як це було викладено, також сприймалася негативно, й також у позааргументаційний спосіб, за допомогою добору лексики й інтонацій розповіді. Насправді питання ядерної зброї ніяким чином не стосується питання парадів, і його приплітання до теми є маніпулятивним. Глядачів підводять до висновку: якщо Кравчук відмовився від ядерної зброї, то й усе інше, що він робив, було поганим і неправильним. Знову аргументація ad hominem. Родзинка ситуації полягає в тому, що «поганість» відмови Кравчука від ядерної зброї так само є ніким не доведеною й, отже, є суто суб'єктивною оцінкою, а ніякою не аксіомою.

За фільмом, натомість, Леонід Кучма відродив традицію військових парадів. Чимало хронометражу було присвячено подробицям кучмівських парадів і тому, як це було чудово. От тільки так і не стало зрозумілим, на якій підставі було сказано, що Кучма відродив паради з метою, щоби показати Україну «важливим гравцем на геополітичній арені... тим паче, що західні країни побачили, що Росія не є тією демократичною державою, якою вона себе проголошувала».

Тут — викривлення на викривленні. Ніким не доведено, що військові паради є індикатором важливості країн як гравців на геополітичній арені: за кількістю парадів дуже важко зрівнятися з африканськими автократіями — як і взагалі з автократіями. Ніким не доведено, що Кучма мав саме таку мету — сам він її ніколи чітко не проголошував.

Натомість у сюжеті про Кравчука дуже побіжно й неакцентовано пролунало: той відмовився від парадів, бо вважав їх за радянський спадок. Ми знаємо: Кучма повернув до активного вжитку чимало радянських практик, від яких відмовився Кравчук. То, може, все простіше, й паради Кучма теж повернув передусім як радянську традицію?

Головне ж: дуже побіжно, дуже мимохідь було сказано, що йшлося про парад 2001 року. А отже, це був не рядовий День Незалежності, а перший ювілеййний – 10-річчя Незалежності. А ювілейний День Незалежності й святкування потребував особливого.

Зовсім уразила прикінцева частина сюжету про роки Кучми. Дуже вже стисло у фільмі вибудували карколомну логічну конструкцію, приліпивши сюди газові війни з Росією, й мовою напівнатяків завершили тим, що за допомогою парадів Кучма показував Росії, що Україна є її надійним союзником. То надійне союзництво з Росією ми теж мали проковтнути як аргумент на користь парадів? Адже ця частина оповіді нічим не виділялася з усієї решти, не була антитезою: лунали ті самі бравурні інтонації.

Що ще різонуло вухо — то фраза Алфьорова, що Віктор Ющенко став президентом «на хвилі кольорових революцій, які горіли тоді буквально всією Європою». Покажіть ту всю Європу, де «горіли кольорові революції»! Грузія... а ще де? І головне: для українців Помаранчева революція була тоді єдиною й ексклюзивною, вона мала суто українські причини й суто українські рушійні сили. Казати про «хвилю» може лише сторонній спостерігач і той, хто вбачає в цій «хвилі» або моду й стадний інстинкт, або зовнішнє втручання. Оце «на хвилі» — це була явна десакралізація важливої для України події, подання її як чогось не надто серйозного.

Кілька разів пролунала теза, що нібито військові паради об'єднують націю — й самих учасників, що крокують — таких різних, і взагалі всіх українців. Глядачі мали сприймати це як аксіому, бо жодного доведення цієї тези не було. То хотілося б, усе ж, почути, як і завдяки чому об'єднує. Казарма теж об'єднує, але чи це й є наш орієнтир? «Парад дивилися абсолютно всі», — пролунало в одному з синхронів. Неправда: я ніколи не дивився парадів і знаю дуже багатьох інших, хто не дивився.

«Ми почули різні думки», — такою була заключна фраза фільму за кадром. Формально — так, різні. От тільки... «Проти» парадів висловилася голова ГО «Об'єднання дружин і матерів учасників АТО» Наталія Московець: мовляв, парад під час іловайської трагедії вони сприйняли як образу. Герой України Ігор Гордійчук дав два суперечливих синхрони. Ведучи мову про іловайську трагедію, він висловився категорично проти параду 2014 року й сказав: «Якби бійці знали, що в цей час у Києві — парад, вони були б обурені». А от в іншому синхроні він дуже піднесено відстоював паради взагалі. У найкращих маніпулятивних традиціях, ці два синхрони було рознесено по геть різних епізодах фільму, й їхня суперечливість не впадала глядачам в око. Закадровий голос також висловив застереження щодо параду під час боїв під Іловайськом — дуже коротко й лише в одному епізоді.

Переважна більшість спікерів у фільмі, як і його ведучий, не приховували свого позитивного ставлення до військових парадів як конче потрібних, без яких — не обійтися. За паради був головний оповідач історик Алфьоров. Відстоювали теж часто маніпулятивно. Скажімо, закадрова фраза: «У Франції — так само, як і в Україні», на екрані — загальний план параду на тлі Тріумфальної арки в Парижі. Так само чи ні, в чому саме так само — переконатися в тому глядачам не дали. Навіть традиційну дату парадів і назву свята, до якого вони приурочені, не назвали.

У США загальнонаціональні паради не відбуваються щороку, але це тому, що там проходять локальні паради в місцях дислокації військових, — переконували глядачів: мовляв, такими локальними заходами щорічна відсутність парадів у Вашингтоні компенсується. А на мій погляд, не компенсуються, бо це — зовсім різні речі. Хоча б за масштабами телетрансляцій — національним чи локальними; до того ж, військових у США дислоковано далеко не в кожному селі.

Режисер парадів Олег Марцинів: «Парад — це дух нації, це — сила нації». Чому, в чому саме? Загадка. Отакого нічим не доведеного пафосу було у фільмі понад усяку міру.

Режисер Андрій Білоус: відсутність параду «показує, що ми ще не перемогли». Алфьоров: «Нова влада не завжди хоче демонструвати силу, демонструвати розуміння, що на сході в нас — війна». Оце була наскрізна маніпуляція фільму — подавати паради на Хрещатику як показник потужності армії, ставити міць армії в залежність від наявності парадів. Насправді вся «міць» армії парадами й може обмежуватися, й прикладів таких в історії — хоч греблю гати. За президентства Кучми, вже після параду 2001 року ракета влучила у житловий будинок у Броварах, інша ракета збила над Чорним морем пасажирський лайнер Тель-Авів — Новосибірськ, уже український літак убив десятки глядачів авіашоу у Львові. А ще кілька разів вибухали склади боєприпасів — із евакуацією жителів ближніх населених пунктів. Але ж які паради були!

Кількість висловлювань про буцімто нерозривний зв'язок між проведенням парадів та міццю армії вочевидь приховувала відсутність аргументації на доведення цього твердження.

Не було навіть спроб обгрунтувати твердження, що паради у якийсь чарівний спосіб допомагають захищати Україну від агресора. Натомість дуже побіжно було згадано, що в Ізраїлі з парадами — так само, як у США. Але ж Ізраїль теж під постійною загрозою, от уже 70 років! Факт, що суперечить позиції авторів, було використано на її підтримку.

Згаданий Олег Марцинів досить довго розповідав про сценарії та історичні артефакти: «Від давньоруських дружин до армії УНР». Але ж це була явна підміна предмету обговорення! Це було б театралізоване дійство, а до військових парадів воно мало б той самий стосунок, що й розваги толкіністів!

Дрібні подробиці парадів. Участь військ держав-партнерів. Жіноча коробка 2018 року, з хронометражними синхронами учасниці. Закадрові слова про роль жінок в обороні. До речі, окрема жіноча коробка — чи це був не прояв гендерної сегрегації? В Ірані вважають, що окремі від чоловічих вагони метро для жінок — це теж взірець відстоювання їхніх прав...

І — фраза головного редактора видання «Цензор нет» Юрія Бутусова: «Система військово-патріотичного виховання...». Це в СРСР було «військово-патріотичне виховання». Це в Росії воно — на кожному кроці. Україна тим і відрізняється від Росії, що поняття «військовий» та «патріотичний» у нас — із різних контекстів. Це й є відмінність України від совку — що патріотизм в Україні не зведено до брязкання зброєю. Так, ми вимушені захищатися, але саме вимушені, бо Україна — мирна країна, — може, такий меседж, надісланий відсутністю параду, є дуже промовистим? Таку думку у фільмі навіть не розглядали.

Фільм відстоює магічне мислення. Проведемо парад — і переможемо. Головне — не копітка праця, а знайти й показати правильний символ. Таке мислення, поза сумнівом, має повне право на існування. Й на відстоювання. Тільки саме на відстоювання, а не на маніпулювання.

Фото: Суспільне