«Детектор медіа» публікує другу рецензію на фільм «Поліна і таємниці кіностудії», першу від Ярослава Підгори-Гвяздовського, читайте тут.

Фільм «Поліна і таємниці кіностудії», пропонований у прокаті з 22 серпня як сімейне фентезі-кіно, створено в омріяній для України копродукції із Францією та Бельгією та знято французьким режисером. Який у титрах не значиться, зате там вказано вигаданого персонажа. Нічого, французи таке практикують. Скажімо, в титрах фільму «Доберман» Яна Кунена композитором значиться Shizomaniac (Шизоманьяк). Тож я би, на відміну від українських критиків, що вже оцінили стрічку, не записував би їй у недоліки цей факт.

У пошуках позитиву після перегляду раджу дивитися ширше, ніж дозволяє екран та проекція. Зокрема, завдяки «Поліні і таємниці кіностудії» можна й треба сміливо визнати: все одно найгіршим фільмом для дитячої аудиторії, знятим в Україні, лишиться «Бобот та енергія Всесвіту». Тобто гірше не зробили, за що дякую.

І ще позитив — українські кінокритики часом не критиканствують. Не навмисне, із затятістю маніяків та енергією, вартою кращого застосування, опускаючи у своїх рецензіях нижче плінтусу саме українське кіно. Забуваючи при цьому — європейський, американський та навіть модний азійський кінематограф теж мають невдалі фільми. Тобто критики часом мають рацію. Розгроми від Ярослава Підгори-Гвяздовського та Сергія Васильєва цілком справедливі. При цьому пан Підгора-Гвяздовський, свідомо чи ні, вгадав: дитячій аудиторії «Поліна…» може сподобатися, й таки сподобалася.

Теж позитив, і цьому я був свідком. У залі, крім мене, сиділи батьки з дітьми. Юних глядачів нарахував більше десятка, переважно дівчаток віком від 8 до 12 років. Вони жваво та вдячно реагували на появу, наприклад, Василя Вірастюка. Український богатир узагалі дитячий улюбленець і встиг знятися ще у двох дитячих стрічках — «Іван Сила» та «Пригоди S. Миколая». Також дітворі лягли на душу кумедні перетворення у великому епізоді з експериментами божевільного вченого. Коли Поліна застосувала для порятунку хлопчика Сашка пісню «Це найкращий день мого життя» від Потапа та Олега Винника, дівчиська поруч зі мною навіть підхопили. Тож можна й тут поставити «плюсик» у карму авторам — хай місцями, але діти оцінили.

Проте правий у своєму висновку також пан Васильєв: те, що три роки задумувалося як кіно, цікаве рівною мірою дітям та дорослим, по факту реалізувалося у вигляді типового дитячого ранку. Чи типової дитячої вистави, підготованої зазвичай до Нового року. Коли, за форматом, герої мандрують із декорації в декорацію, лишаючись при тому на тій самій сцені. А за сюжетом — шукають щось на кшталт чарівної кулі чи не менш чарівної скриньки, де лежить щось секретне, заховане злим чаклуном. Щойно «воно» знайдеться — всі весело зустрінуть Новий рік і почнуть водити хоровод.

До речі, веселим хороводом нібито вікінгів, які комфортно почуваються в декораціях Київської Русі, дійство й завершується. Ну, а по ходу фільму, тобто п'єси, тобто вистави дітей, із кожним переходом Поліни з фільму у фільм героїв стає дедалі більше. Теж відомий прийом новорічної вистави, а ще добре працює, коли дітей до гурту беруть просто із залу.

Напевне, цілісний сценарій у «Поліни…» десь колись був. Із власного досвіду скажу, що у процесі виробництва історія могла мінятися, причому розвертатися десь так градусів на вісімдесят, як не на всі сто вісімдесят. Навряд чи автори хотіли на виході отримати екранізований дитячий ранок. Тим більше, що хоча мета мандрів дівчинки Поліни лишилася не до кінця розкритою, мета її ворогів артикульована чітко та ясно. Інша річ, що, припускаю, вона лишилася незмінною. Натомість усе інше в сюжеті поміняли кардинально. Навіть не намагаючись на фінальному монтажі підігнати задачку під готову відповідь.

Отже, дано: дівчинка Поліна живе фактично в полоні своєї жорстокої тітки Варвари. Хто не знає, зла Варвара — сестра лікаря Айболитя з відомої казки, але у віршованій версії персонажа немає, лиш у прозовій. Поліна не знає, де її батьки, зате глядачі з тіткою Варварою одразу здогадуються — дівчинка має якісь здібності. Вона особлива, обрана, одна з версій Гаррі Поттера тощо. Раптом Поліна дізнається про свою місію — потрапити на кіностудію та виправити хаос, спричинений у фільмах невідомими лиходіями з реального світу. Для чого це треба Поліні — хтозна, та обрані не заморочуються. Вони лиш виконують місію. Так починаються переходи Поліни з одного пошкодженого фільму у другий.

Важливо все ж озвучити, для чого зла Варвара — не спойлер, здогадатися нескладно, — зіпсувала фільми. З її слів, перетворення кіно на хаос допоможе впливати на мільйони глядачів. Отже, керувати світом. Не лише світом кіно, а передусім реальним. І ось тут хороший задум сам себе знищив тим, що сам себе заперечив.

Справа в тому, що хаос запропонували глядачам саме автори «Поліни…», а не її негативні персонажі. Кіно справді має найбільший влив на маси. Це доведено не лише сторіччям його існування, від першого сеансу на бульварі Капуцинів у Парижі до наших днів. Зокрема, до наших, українських президентських виборів. Кіно справді міняє світ довкола швидше, ніж будь-що інше. І те, що створене під впливом кіно, особливо якісного, переробити надзвичайно важко.

Наприклад, кілька поколінь радянських людей, вихованих на фільмі про Чапаєва, серіалі про Штірліца і фільмі про Москву, яка сльозам не вірить, перепрограмувати спроможна хіба розвинена українська кіноіндустрія. Що пропонуватиме інші, не радянські смисли. А головне — таке кіно не повинно являти собою хаос. Тобто не має бути зміненим, поставленим із ніг на голову, перетасованим, зліпленим із погано стикованих, непідвладних логіці та законам причинно-наслідкових зв'язків епізодів. Кіно, яке впливає, підкорює, міняє — це цілком зрозуміла лінійна історія. Сценарій якої створений за законами трьохактної драми.

Ось чому «Скажене весілля», фільми про кримінальні та любовні пригоди Дзідзьо, «Сторожова застава», не ідеальна, проте зрозуміла й логічно прописана у сценарії, мають успіх. У різних аудиторій, у різних за віком та світоглядом глядачів — та мають. Хоча мають також противників в особі тих-таки критиків. Та навіть критики визнають наявність сценарію, зосередившись на «картинці», акторській грі, режисерській роботі тощо.

Проблеми має й сама Поліна. Не актриса Поліна Печененко — дівчинка, роль якої юна актриса виконує. Опинившись у першому фільмі про війну (до речі, хто з ким воює — Бог його знає й чорт ногу поламає), вона каже — знає цю стрічку. Питання: звідки? Адже зла Варвара тримає її зачиненою в кімнаті, й телевізора там не помічено. Чи тітка водить Поліну в кіно? Та хай, умовності завжди мають бути.

Показово інше: жодного з наступних пропонованих «фільмів» — про безумну вчительку музики, дівчинку-боксерку, божевільню, лабораторію безумного вченого (до речі, безумств справді забагато), нарешті — історичного, про умовних «вікінгів», Поліна ніколи не бачила. Питання: як лиходії планують міняти світ і впливати на людей, коли глядач у залі не розуміє, яке першоджерело пропонується поміняти. Тобто ми з вами, а Поліна — разом із нами поняття не маємо, що в цих історіях «так». І що в них треба міняти на «не так».

Ідеальний варіант «фільму про фільми» та «фільмів у фільмі», на мою думку, мав би передбачити не лише один загальний сценарій. А також — чотири невеличких, коротких, за кількістю стрічок, якими мандрує Поліна. Історії мали би бути відомі не лише авторам проекту, а і його головним героям. Та бажано — дорослим глядачам. Відтак єдина, хто знає, чого хоче — зла Варвара. А мети не досягла, бо голограма в образі Жана Рено показала потрібний запис та викрила підступний задум. Ніби від самого початку так не можна було…