Не знаю, як кого, а мене обурило, коли президент Зеленський, звертаючись до Путіна з приводу українських полонених моряків під час брифінгу 27 червня, попросив російського президента «вернуть детей родителям». Так, наче йдеться про вихованців дитсадка, яких ні сіло ні впало викрали з ігрового майданчика злі дядьки.

Якщо це була спроба пробудити якісь людські почуття в агресора, то вона точно не влучила в ціль. Бо про яку людяність можна говорити, коли російський президент грається в геополітику, де люди навіть не пішаки, а непомітні комашки, яких можна й розчавити в гонитві за «великою метою».

Документальний фільм «Громадського ТБ» «Керченські бранці», прем'єра якого відбулася 25 серпня на подвір'ї Національного музею історії України, описує ситуацію із захопленням у полон українських військових моряків російською ФСБ в акваторії Керченської протоки як порушення міжнародного морського права. Тобто саме так, як кваліфікував її Міжнародний трибунал у Гамбурзі 25 травня цього року, що зобов'язав Росію відпустити військовополонених до 25 червня.

«Керченські бранці» з'явилися на ютубі у дні, коли у ЗМІ здійнялася чергова хвиля вкидів і чуток про можливий обмін 33 українських бранців Кремля на 33 російських в'язнів, засуджених українськими судами за злочини проти України.

Тим часом, авторка фільму «Громадського TБ» Вікторія Рощина згадує про можливий обмін українських моряків лише в контексті інформації про візит російської омбудсвумен Тетяни Москалькової та її зустріч із українською колегою 15 липня цього року.

Можливо, тому що журналісти «Громадського» змонтували свій фільм ще до того, як у ЗМІ контакти між Людмилою Денісовою й Тетяною Москальковою пожвавилися в середині серпня.

Але навіть якби останні чутки й увійшли до остаточного варіанту фільму «Громадського», гадаю, Вікторія Рощина подала б їх так само, як інформацію про відвідини генерала Москалькової української столиці. Тобто, без телячого захвату, мовляв, «ось-ось наші хлопчики повернуться додому!», а максимально відсторонено.

І це було б дуже правильно щодо родичів усіх військовополонених, які, впевнена, вже змучилися гойдатися між відчайдушною надією на швидке побачення зі своїми та зневірою після чергового рішення московських «судів» про подовження їхнього арешту.

Як на мене, доки всі українські моряки не ступлять на рідну землю, всі чутки про їхнє визволення «з дня на день» треба піддавати сумніву.

«Керченські бранці» — це, здається, перша для українського телебачення спроба звести всю доступну інформацію про так званий керченський інцидент у цілісну картину.

Суворо задокументована хронологія подій починається з відомих кадрів, на яких супероснащені російські прикордонні судна намагаються атакувати українські катери 24 листопада минулого року. При цьому обидва так стараються, що аж протаранюють одне одного.

Доповнюють епічну картину «битви століття» азартні матюки росіян у радіоефірі під час тарану дуже старого буксиру «Яни Капу», що символізувало величезну морську вікторію Росії над Україною.

Тим часом, адвокат українських військовополонених Ілля Новіков, коментуючи події 24-25 листопада 2018-го, каже: незрозуміло, чому російська сторона, змусивши українські кораблі кинути якорі в нейтральних водах, цілий день зволікала з рішенням щодо їхньої долі.

Хоча українські кораблі задля проходу Керченською протокою всі вимоги росіян виконали, запросивши дозвіл і навіть узявши на борт російського лоцмана. Ілля Новіков у синхроні для фільму «Керченські бранці» відкриває таємницю російського слідства. Вона стосується відео, на якому троє українських моряків одразу ж після взяття їх у полон зізнаються в умисному порушенні кордону РФ.

На думку адвоката, ці «зізнання» настільки грубо й очевидно зроблено під тиском, що вони не фігуруватимуть у доказах, якщо справа про українських військовополонених дійде до суду. Річ у тім, пояснює адвокат, що після міжнародного розголосу «керченського інциденту» Кремль вирішив вести цю справу так, щоби в ній було якомога менше грубих фальсифікацій.

Але це, кажуть Ілля Новіков та його колега Микола Полозов, аж ніяк не означає справедливого вироку чи, не доведи господи, виправдання. Бо російській стороні йдеться лише про дотримання процесуальних формальностей. Причому виключно так, як їх розуміє сторона обвинувачення.

Здавалося б, українцям, які стежили за перипетіями піратського захоплення української корабельної групи в Керченській протоці 24-25 листопада, не варто пояснювати очевидне. А саме те, що українські військові кораблі йшли з українського порту Одеса в український же порт Маріуполь для зміцнення обороноздатності морських рубежів держави після анексії Криму Росією і блокування нею ж Керченської протоки. І відтак — не порушували жодних кордонів РФ.

Але, як виявилося, російська пропаганда, просуваючи свою версію «незначного керченського інциденту», таки посіяла зерна сумнівів у головах тих, хто прислухався до спікерів на каналах Медведчука.

Де відкритим текстом називали похід українських кораблів через Керченську протоку в листопаді 2018 року провокацією з українського боку.

Ба більше, тут, так само як у Росії, називали цей похід приводом для скасування «злочинним режимом Порошенка» президентських виборів. Про те, що цю тезу дружно підхопили народні депутати Верховної Ради 8-го скликання, можна вже й не згадувати.

Ці маніпуляції у фільмі «Керченські бранці» спростовує синхрон Командувача ВМС України адмірала Ігоря Воронченка. Він нагадав, що Росія, збудувавши міст через Керченську протоку, причому з порушенням міжнародних правил судноплавства, отримала можливість блокувати судна, які проходять з Азовського моря в Чорне й навпаки. Росіяни торік почали затримувати українські судна нібито на догляд, а насправді — утверджуючи власну гегемонію у Криму та навколишніх водах Чорного й Азовського морів. Що є грубим порушенням морського права.

Для України, яка через російську анексію Криму втратила кримські порти, це стало черговим ударом по економіці. Саме для того, щоби запобігти блокуванню агресором морських шляхів для українських суден, у вересні минулого року командування ВМС України відрядило з Одеси до Маріуполя першу корабельну групу у складі двох малих катерів. Тоді похід відбувся без жодних ускладнень, відтак у листопаді вирішили послати ще одну групу в Маріуполь.

Тобто Україна, відряджаючи свої кораблі до свого ж порту, не порушила жодного пункту міжнародного морського права. Натомість Росія на це право 25 листопада 2018 року просто наплювала. Про що в дуже доступній формі й розповів український адмірал Ігор Воронченко.

Навряд чи ця інформація дійшла до адептів «секти Медведчука» на каналах «112», NewsOne та ZIK, але, сподіваюся, президента Зеленського, який апелює до батьківських почуттів російського лідера, вона може трохи протверезити.

Адже в наратив фільму «Керченські бранці», вивірений настільки, наскільки це було можливо в умовах цілковитої засекреченості матеріалів російського слідства, вмонтовано монологи тих, від імені яких президент Зеленський звертається до колеги Путіна, благаючи останнього «вернуть детей».

Проте розповіді Ольги Добревої, сестри Володимира Терещенка (Одеса), Наталі Мокряк, матері Романа Мокряка, командира катера «Бердянськ» (с. Карлівка), Тетяни Попової, дружини Сергія Попова (Одеса), Тетяни Шевченко, сестри Андрія Шевченка (Одеса), Ірини Будзило, дружини Юрія Будзила, з буксира «Яни Капу» (Балта), та Ольги Гриценко, сестри командира походу Дениса Гриценка (Одеса), про своїх родичів, яких захопили в полон російські прикордонники, космічно далекі від слізних прохань президента відпустити «дітей».

Приміром, дружина найстаршого з полонених, мічмана «Яни Капу» Юрія Будзила, розповідає про свою зустріч із чоловіком у суді з гумором. Побачивши свого чоловіка, Ірина Будзило, проігнорувавши всі заборони, пройшла до клітки з підсудними й, нахилившись до чоловіка, пригрозила тому всіма карами небесними, коли він повернеться. А він на те лише усміхався, згадує з посмішкою пані Ірина. Мабуть, каже вона, просто нетямився від щастя, що нарешті побачив дружину.

Ірина розповіла журналістам «Громадського», що їхній онук, починаючи від дати полону діда, щодня показує тому дорогу додому, розмахуючи українським прапором і вигукуючи «Слава Україні!». При цьому хлопчик весь час цікавиться в бабусі, чи бачить дід його знаки.

«Так, звісно ж, він бачить прапор, чує твої слова й іде додому», — заспокоює пані Ірина внука.

Ці жінки пишаються своїми братами, синами та чоловіками, вважаючи їх героями, які захищали Батьківщину.

І головне: моряки, про яких розповідають їхні рідні у фільмі «Керченські бранці», не зрадили присягу Україні. Незважаючи на те, що всі вони в лютому 2014-го, тобто на момент анексії Криму, або служили на півострові, або ж навчалися у Криму. Мабуть, ця обставина в очах російських слідчих лише обтяжує долю українських військовополонених.

Але їхніх мам, дружин, сестер, дітей та онуків, які стали учасниками фільму «Громадського», це геть не обходить. Бо всі вони впевнені — українські моряки в листопаді минулого року просто захищали Україну.

Фото: Громадське ТБ